Хтось знайомий

Розділ п'ятий

Роберт Пірс саме йде на роботу, коли відчиняє двері й бачить високого темноволосого чоловіка років під сорок і нижчу на зріст жінку з мишачо-сірим волоссям, років на десять молодшу. Обоє добре вдягнені. Перша його думка — що вони збирають якусь допомогу.　

А тоді чоловік підносить свій жетон і каже:　

— Доброго ранку. Роберт Пірс?　

— Так.　

— Я детектив Вебб, а це детектив Мун, поліція Ейлесфорда. Ми тут, щоб поговорити про вашу дружину.　

Він ніколи раніше не бачив цих двох.　

Нащо вони тут зараз? Раптом його серце оглушливо гупає.　

— Ви її знайшли? — питає він. Слова лунають придушено.　

— Ми можемо увійти, містере Пірсе?　

Він киває й відступає вбік, відчиняючи двері ширше, а тоді рішучо зачиняє їх за детективами. Веде їх до вітальні.　

— Можливо, нам варто сісти, — пропонує детектив Вебб, коли Роберт невпевнено зупиняється посеред вітальні.　

І Роберт одразу ж відчуває, що треба сісти. Він падає в крісло, кров ніби відтікає від голови. У легкому запамороченні дивиться на детективів. Мить настала.

Детективи сідають на диван, спинами до еркера, тримаючись прямо.　

— Сьогодні вранці ми знайшли авто вашої дружини.　

— Її авто, — насилу вимовляє Роберт. — Де?　

— В озері, поблизу Кеннінга.　

— Що це означає — в озері? Аманда потрапила в аварію? — Він переводить погляд з одного на другу, і в нього сохне в роті.　

— Воно було затоплене неподалік від берега, на глибині метрів п’яти. У салоні були її сумочка й дорожня сумка… А в багажнику знайшли тіло, — тихо додає Вебб.　

Роберт відкидається в кріслі, наче з нього вибили дух. Відчуває, як двоє детективів уважно спостерігають за ним. Він знов дивиться на них, боячись спитати.　

— Це вона?　

— Ми так вважаємо.　

Роберт блідне. Він не в змозі говорити. Детектив Вебб нахиляється вперед, і Роберт вперше помічає його очі — проникливі, розумні очі.　

— Я знаю, це шокує. Але потрібно, щоб ви поїхали з нами й упізнали тіло.　

Роберт киває. Устає, бере піджак, іде за ними слідом на вулицю й сідає на заднє сидіння їхньої машини.　

Окружний офіс судово-медичної експертизи розташований у новій невисокій цегляній будівлі. Роберт виходить з машини, очікуючи, що його поведуть до моргу. Уявляє довгу холодну стерильну кімнату з блискучими світлими кахлями, нержавкою сталлю, жорстким світлом і запахом смерті. У нього голова йде обертом, і він знає, що детективи спостерігають за ним. Але замість моргу вони ведуть його до просторої сучасної кімнати очікування зі скляною оглядовою панеллю. Він стає перед склом і дивиться, як відгортають простирадло, щоб відкрити обличчя тіла на сталевій каталці.　

— Це ваша дружина? — питає Вебб.　

Роберт силує себе поглянути.　

— Так, — вимовляє він і заплющує очі.　

— Мені шкода, — каже детектив. — Відвеземо вас додому.　

Вони мовчки повертаються до машини. Роберт дивиться у вікно, але не бачить вулиць, що проминають повз; бачить лише обличчя дружини — побите, роздуте й позеленіле. Він знає, що відбуватиметься далі. Його допитуватимуть.　

Вони під’їжджають до його будинку. Двоє детективів виходять з машини й супроводжують Роберта до дверей.　

Детектив Вебб каже:　

— Пробачте, я знаю, що зараз важка мить, але ми хотіли б увійти й поставити вам ще кілька запитань, якщо ви не проти.　

Роберт киває та впускає їх усередину. Вони повертаються до вітальні, де були зовсім нещодавно, сідаючи на ті самі місця. Він глитає й говорить:　

— Я знаю не більше, ніж коли вона зникла кілька тижнів тому. Тоді я розповів поліції все, що міг. Чим ви займались увесь цей час? — прозвучало це більш вороже, ніж він хотів.　

Детектив Вебб не мигаючи дивиться на нього.　

— Ви її навіть не шукали, — дорікає Роберт. У його голосі лунає злість. — Принаймні таке в мене враження.　

— Зараз це розслідування вбивства, — каже детектив, поглядаючи на свою напарницю. — Очевидно, що відбудеться розтин і ми все дуже ретельно перевіримо. — І додає: — Треба повернутися до початку.　

Роберт втомлено киває.　

— Добре.　

— Як довго ви перебували в шлюбі з вашою дружиною, містере Пірсе?　

— Два роки, було в червні.　

Він помічає, що інша слідча, Мун, записує.　

— У вас були проблеми в шлюбі?　

— Ні. Нічого незвичайного.　

— Дружина колись зраджувала вас?　

— Ні.　

— Ви колись зраджували дружину?　

— Ні.　

— Які-небудь сварки, якесь… насильство, фізичне чи моральне?　

Він наїжачується.　

— Звісно, ні.　

— Ваша дружина мала ворогів?　

— Ні, жодного.　

— Вона не поводилася якось інакше за дні чи навіть тижні до зникнення? Не здавалася чимось стурбованою? Узагалі згадувала, що її щось непокоїть?　

Роберт хитає головою.　

— Ні, принаймні я такого не помічав. Усе було гаразд.　

— Якісь фінансові проблеми?　

Він знову хитає головою.　

— Ні. Ми планували подорож до Європи. У мене на роботі все складалося добре. Аманда працювала тимчасово, і їй це подобалося, подобалася свобода. Не любила бути прив’язаною до одного місця п’ятдесят два тижні на рік.　

— Розкажіть нам про ті вихідні, — просить Вебб.　

Роберт дивиться на обох детективів і каже:　

— Вона планувала поїхати на ті вихідні зі своєю подругою, Керолайн Лу. Вони збиралися до Нью-Йорка. — І невдовзі уточноє: — Принаймні так вона мені казала.　

— Вона часто так робила — кудись їхала на вихідні?　

— Іноді. Аманда любила маленькі походи крамницями.　

— Як вона організовувала поїздки?　

Роберт підіймає голову.　

— Організовувала по-своєму. Бронювала все онлайн, з комп’ютера, оплачувала кредиткою.　

— У вас не виникло підозр, коли вона поїхала?　

— Ні, жодних. Я знав Керолайн. Вона мені подобалася. Вони вже робили так раніше. — Він додає: — Я не люблю ходити крамницями.　

— Отже, розкажіть нам про ранок п’ятниці, — каже Вебб, — двадцять дев’яте вересня.　

— Увечері перед тим Аманда спакувала дорожню сумку. Пам’ятаю, як вона наспівувала, доки ходила спальнею, збираючи речі. Я лежав на ліжку й дивився на неї. Вона здавалася… щасливою. — Роберт серйозно дивиться на обох детективів. — Тієї ночі ми кохалися, усе було добіре, — запевняє він.　

Насправді ж було не так, пригадує він, зовсім не так.　

— Наступного ранку, — продовжує Роберт, — коли Аманда йшла на роботу, я поцілував її на прощання й побажав розважитись. Вона хотіла поїхати одразу з роботи, залишити авто на вокзалі й сісти на потяг. То був її останній день на тій тимчасовій посаді.　

— Де саме? — питає детектив.　

— Я вже розповів усе поліції, — дорікає Роберт. — У бухгалтерській фірмі. Інформація має бути у справі.　

Він відчуває спалах роздратування.　

— Ви ще говорили з нею того дня?　

— Ні. Хотів, але був зайнятий роботою. А коли повернуся додому, зателефонував їй на мобільний, та вона не відповіла. Тоді я нічого такого не подумав. Але Аманда не брала слухавку всі вихідні — дзвінки просто перекидало на голосову пошту. Ми не ревнива пара, що постійно надзвонює одне одному. Я гадав, що вона зайнята, розважається. Надто про це не розмірковував.　

— Коли ви почали усвідомлювати, що щось не так? — питає Вебб.　

— Коли вона не повернулася в неділю ввечері, як очікувалось, я почав хвилюватися. Залишав повідомлення на її телефоні, але Аманда мені так і не передзвонила. А ще я не пригадував, де вони мали зупинитися. І тоді зателефонував Керолайн. Гадав, якщо вони затрималися, її чоловік може щось знати. Але відповіла сама Керолайн. — Він робить паузу. — І сказала мені, що не мала ніяких планів з Амандою на ті вихідні, що, власне, вже деякий час не говорила з нею. — Він потирає обличчя рукою. — У понеділок уранці я прийшов до поліційного відділку й повідомив про її зникнення.　

— Яку роботу ви виконуєте? — цікавиться детектив Мун.　

Це трохи спантеличує Роберта, він переносить увагу на неї.　

— Я адвокат. — І згадує: — Я… я маю зателефонувати до офісу.　

Слідча не зважає на ці його слова.　

— Ви можете підтвердити нам, де перебували в ті вихідні — з п’ятниці, двадцять дев’ятого вересня, до понеділка? — питає вона.　

— Що?　

— Ви можете підтвердити…　

— Так, звісно, — каже Роберт. — У п’ятницю я весь день був на роботі, пішов близько п’ятої. Одразу поїхав додому. Я вже все це розповів поліції, коли повідомляв про її зникнення. У вечір п’ятниці сидів удома. У суботу теж був удома, зробив деяку роботу; у неділю їздив грати в гольф із друзями. — І знову нагадує: — Це все має бути у справі.　

— Ваша дружина мала родичів окрім вас? — питає детектив Мун.　

— Ні. Вона єдина дитина, а її батьки обоє померли. — Він ненадовго замовкає. — Можна й мені поставити запитання?　

— Звісно, — каже Вебб.　

— Ви маєте якусь ідею, що могло статися? Хто міг це зробити?　

— Ще ні, — говорить детектив, — але ми не зупинимося, доки не дізнаємось. Є ще щось, що ви можете нам розповісти?　

— Нічого такого на думку не спадає, — промовляє Роберт зі старанно незворушним обличчям.　

— Гаразд, — підсумовує Вебб. І, ніби поміркувавши, додає: — Ми хотіли б, щоб команда експертів приїхала й оглянула ваш будинок, якщо ви не проти.　

Різким голосом Роберт каже:　

— Ви два тижні ігноруєте моє занепокоєння, а тепер хочете обшукати дім? Можете взяти ордер.　

— Добре. Так і зробимо, — погоджується Вебб.　

Роберт встає. Двоє детективів підводяться й ідуть.　

Щойно простеживши, як вони від'їжджають, Роберт замикає парадні двері й швидко підіймається нагору, до свого кабінету. Сідає за стіл і висуває нижню шухляду. Усередині — стос конвертів з манільського паперу. Він знає, що під тими конвертами лежить одноразовий телефон його дружини, про який невідомо поліції. Мить він сидить, дивлячись на конверти зі страхом. Згадує листа в шухляді на кухні, якого отримав того ранку. Хтось був у нього вдома. Якийсь підліток нишпорив у нього в столі. І, певно, бачив мобільний, адже одного дня, коли Роберт висунув шухляду, той лежав просто поверх конвертів. Від подиву він тоді здригнувся на стільці. Знав, що поклав телефон під конверти. Але тепер зрозуміло. Той шмаркач бачив мобільний і перемістив його. А наразі поліція збирається обшукати його будинок. Слід позбутися телефона.　

Є невеликий запас часу, перш ніж вони прийдуть з ордером.　

Але скільки саме часу?　

Він тягнеться по телефон під конвертами, раптом злякавшись, що його там взагалі не виявиться. Але відчуває в руці гладеньку поверхню й дістає його. Дивиться на нього, на цей пристрій, що завдав йому такого болю.　

Роберт засуває шухляду й ховає мобільний до кишені. Виглядає у вікно — вулиця внизу безлюдна. Коли розійдеться новина, що знайшли тіло Аманди, на поріг злетяться репортери — і тоді йому нізащо не виплутатись. Треба діяти швидко. Він перевдягається в джинси й футболку, поспішає вниз, хапає куртку та ключі біля вхідних дверей, аж раптом зупиняється, ледь не встигнувши їх відчинити. Що як хтось його побачить? І згодом детективи дізнаються, що він вибіг з дому одразу після їхнього від’їзду?　

Хвилину Роберт стоїть нерухомо, розмірковуючи. Вони обшукають усі закапелки. Не можна ховати телефон удома. Які є варіанти? Він іде вглиб будинку й крізь двері кухні виглядає на заднє подвір’я. Це дуже закрите подвір’я. Мабуть, є сенс зарити мобільний на клумбі. Певно ж, у саду не копатимуть. Тіло вже в них.　

Він оглядає садове приладдя Аманди у внутрішньому дворику, надягає її робочі рукавички й бере лопатку. Підходить до клумби в глибині саду. Озирається навколо. Єдиний будинок, з якого видно його сад, — це дім Бекі, а Роберт не бачить, щоб та виглядала з вікон чи задніх дверей. Нахиляється й швидко риє маленьку вузьку ямку під кущем, сантиметрів двадцять п’ять завглибшки. Обтирає телефон своєю футболкою, про всяк випадок. Гадає, якщо його знайдуть, можна буде сказати, що, мабуть, Аманда сама його сюди поклала: садівництвом повністю займалася вона. Потім устромляє мобільний глибоко в землю й засипає ямку. А коли завершує, навіть не скажеш, що землю ворушили. Роберт повертає садові інструменти на місце й іде додому.　

Проблему вирішено.