Хтось знайомий

Розділ чотирнадцятий

Цього дня Олівія працює в кабінеті нагорі, коли чує дзвінок у двері. Вона питає себе, чи це детективи з розширеним списком запитань. І поспішає вниз до парадних дверей. Але на порозі не двоє детективів — там жінка, якої вона ніколи не бачила. Десь близько шістдесяти років, пишної статури. Її обличчя у зморшках, біляве волосся охайне, на губах світла помада.　

Роздратована вторгненням, Олівія вже ладна чемно сказати «ні, дякую» й зачинити двері, коли жінка промовляє:　

— Я не намагаюся нічого продати. — І тепло всміхається.　

Олівія вагається.　

— Мене звати Карміна, — представляється жінка приязним тоном.　

Ім’я звучить знайомо, та Олівія не пригадує звідки. — Так?　

— Даруйте, що турбую, але я щойно переїхала й нещодавно до мого будинку вдерлися. Я обходжу район і попереджаю людей пильнувати.　

Серце Олівії миттєво починає гучно тьохкати.　

— Це жахливо, — каже вона, силячись надати обличчю доречно співчутливого виразу. — Багато забрали?　

— Ні, нічого не забрали.　

— 0, це добре. Тоді ніякої шкоди не завдано.　

Олівії хочеться грюкнути дверима перед обличчям цієї жінки, та вона не насмілюється бути грубою до неї.　

— Я б не сказала, що ніякої шкоди, — заперечує Карміна. — Той малий нишпорив у мене вдома. І не лише в мене — очевидно, він вдирався й до інших будинків і зламував чужі комп’ютери.　

— 0 боже мій, — каже Олівія, спантеличена прямотою жінки. — Впіймали того, хто це зробив?　

Вона сподівається, що її обличчя й голос передають саме те, чого очікує ця жінка за таких обставин. Олівія така засмучена, що не висловити.　

— Ні. Але я отримала анонімного листа. Вочевидь, це був хлопець-підліток і його мати написала листа з вибаченням. Але я не знаю, хто вона.　

Карміна простягає листа. Листа, який написала Олівія, роздрукувала й просунула крізь поштову щілину в її дверях.　

Невже з’ясувала? Вона знає, що це Рейлі? Тому вона насправді тут? Щоб висунути претензії? Олівія не знає, як реагувати, що сказати. Якби вона не написала листа, цієї жінки тут навіть не було б. А та дивиться на неї, уважно вивчаючи.　

— З вами все гаразд? — питає Карміна.　

— Так, усе гаразд, — каже Олівія, червоніючи. — Даруйте, останнім часом я хворіла, — бреше вона, — і досі не зовсім добре почуваюся.　

— 0, тоді вибачте, що турбую вас цим, — перепрошує жінка, пильно розглядаючи її.　

— Я саме відпочивала, коли ви подзвонили у двері.

— Пробачте, — співчутливо каже Карміна. Але не йде. Натомість завважує: — Бачу, у вас на під’їзній дорозі баскетбольне кільце.　

Олівія знервована й просто хоче, щоб ця пронирлива жіночка пішла. їй справді зле, і вона вся розчервонілася, наче от-от зомліє. Але не хоче показувати, що розмова її засмучує. У своєму збентеженні вона дивується, навіщо жінка згадує баскетбольне кільце. Атоді усвідомлює.　

— Так. — Це все, що їй спадає на думку сказати.　

— Підлітки? — питає Карміна.　

Олівія знову дивиться на неї, їхні очі зустрічаються. Відбувається наче розмова без слів — Карміна питає, чи це Олівії син вдерся до її оселі й чи це вона написала листа. Як же, в біса, нервує її ця жінка, що стоїть на порозі!　

— Так. Довкола багато підлітків.　

— Із підлітками буває так важко, — каже жінка.　

— Ви маєте дітей? — питає Олівія.　

Карміна киває.　

— Трьох. Усі вже виросли й роз’їхалися. Один з них був справжнім клопотом.　

Олівія вагається на межі того, щоб запросити жінку додому, але потім згадує про Пола, про адвоката, а понад усе — про Рейлі. Не можна ні в чому зізнаватися. Треба стояти на своєму.　

— У мене один хлопчик, — говорить вона, опановуючи себе. — Мені дуже пощастило. Ніколи не мала з ним жодних проблем, — бреше вона, — принаймні поки що. Дуже ним пишаюся.

— Велике везіння, — прохолодно видає Карміна.　

Певно, жінка вже знає — чи підозрює, — що це Олівії син вдерся до неї й що це саме вона — та присоромлена мати, яка написала листа. Вона відчуває, як крутить шлунок, і хоче терміново покінчити з розмовою.　

— Так, знаю, — каже Олівія. — Мені справді треба йти. До побачення.　

Вона зачиняє двері й поспішає нагору, де біжить до ванної й вивергає сніданок в унітаз. На очі навертаються сльози, як завжди, коли її нудить. Та доки Олівія стоїть, схилившись над унітазом, сльози ллються по-справжньому. Нею рівною мірою заволодівають страх і гнів. Вона справді все зіпсувала. Ця жінка від неї не відстане. Певно, що так. Що тепер буде з Рейлі? Карміна нічого не може довести. Чи може? Олівія не хоче, щоб Рейлі або Пол — особливо Пол — знали, що вона надіслала ті листи. Тож очевидно, що розповідати про візит цієї жінки теж не можна.　

Олівія повільно підводиться на ноги й споліскує рота під краном. Дивиться на себе у дзеркало — вигляд у неї жахливий. Не в змозі впоратися з цим самотужки, вона телефонує Ґленді й просить її прийти. За п’ятнадцять хвилин Ґленда з’являється. Її коротке каштанове волосся розхристане вітром, на обличчі тривожні зморшки.　

— Що сталося? — питає вона, переступаючи поріг.　

Олівія знає, який має вигляд. Такий, наче її щойно знудило. Розгублений вигляд. Але якщо вона комусь і довіряє, то це Ґленді. Може розповісти Ґленді, але не власному чоловікові. «Що це говорить про наш шлюб?» — мимохідь думає Олівія. Але в їхньому шлюбі нічого по-справжньому поганого не відбувається, каже вона собі, — це лише особливі обставини. Зазвичай вона нічого не приховує від Пола, та й він нічого не приховує від неї — це лише поодинокий вчинок, про який вона тепер шкодує. Та однаково не хоче, щоб про нього дізнався Пол. Олівія питає себе, чи варто просто розповісти йому. Ось для чого їй потрібна Ґленда — для емоційної підтримки й для поради, як діяти далі.　

— Ґлендо, — починає вона, — сталося дещо жахливе.　

Обличчя Ґленди смутніє, ніби вона думає, що хтось помер.　

— Що сталося?　

Олівія веде її на кухню, а тоді обертається й дивиться подрузі в очі.　

— Я впорола таку дурницю э тими листами, — каже вона.　

— 0, — мовить Ґленда з явним полегшенням. — А я гадала, стався нещасний випадок чи ще щось.　

— Ні.　

— Не турбуйся ти так про ті листи, — утішає Ґленда. — Усе минеться. Ніхто не дізнається, що це був Рейлі.　

— Здається, дехто вже дізнався.　

Вони сідають, й Олівія розповідає про Карміну.　

— Певно, це та, яка мешкає біля Зої, — каже вона. — Пам’ятаєш, Зої говорила в книжковому клубі?　

Ґленда прикушує губу, розмірковуючи.　

— Вона ж не звинуватила тебе прямо, що ти написала цього листа? — питає Ґленда.

— Не прямим текстом, — зізнається Олівія. — Та я бачила, про що вона думає, з того, як вона на мене дивилася. — Вона жалісно дивиться на подругу. — Хотіла б я краще приховувати свої почуття, але ж ти знаєш, яка я. Вона бачила, що я засмучена, і чого б це, якщо це не мій син вдерся до її будинку?　

Вона кладе лікті на стіл, підперши голову руками. І згадує про те, як усе це почалося лише кілька днів тому, коли вони з Полом влаштувати Рейлі прочухана на цій самій кухні.　

— Якби я не написала ті кляті листи, вона навіть не дізналася б, що він там був. Пол розлютиться на мене.　

— Це насправді не твоя провина, — каже Ґленда, намагаючись заспокоїти її. — Ти не зробила нічого поганого. Це Рейлі вдерся до чужого дому. А ти діяла зі шляхетних міркувань. Хотіла вчинити правильно.　

— І сама себе підставила, — гірко відповідає Олівія.　

— Пол зрозуміє.　

— Ні, не зрозуміє. І Рейлі теж.　

— Але ж ти вкинула ті листи в неділю ввечері. А з адвокатом ви бачилися лише в понеділок. Ти ж не надіслала листи після того, як адвокат сказав цього не робити.　

— Ні. Але я знала, що Полу ця ідея не сподобалась. І, мабуть, варто було зізнатись одразу там, в офісі адвоката, але я цього не зробила. Принаймні, це було б чесно і я могла б повернутися до адвоката й спитати його, як діяти.　

— Ти й зараз можеш спитати адвоката, як діяти. Але спершу тобі доведеться зізнатися Полу. Треба йому розповісти.　

— Знаю, — жалісно каже Олівія. — От халепа. І я так непокоюся за Рейлі. Навіщо він це зробив? Звідки в нього бажання тинятися чужими домівками?　

Ґленда безпорадно хитає головою.　

— Не знаю.　

— Учора ввечері я сказала Полу, що, може, нам варто відправити Рейлі до психотерапевта. Він заявив, що я перебільшую, що це просто черговий етап. Пол від цього не в захваті — власне, він рішуче проти.　

Це була перша їхня справжня суперечка за багато років. Друга станеться сьогодні, коли вона розповість йому про листи.　

— І це найгірше у батьківстві, — розмірковує Ґленда, — не знати, чи правильно ти чиниш і коли варто втрутитись, а коли відступитися. Наші батьки просто не звертали на нас уваги. Може, то було й на краще.　

— Знаю, — зітхає Олівія.　

Ґленда стривожено поглядає на неї, а тоді відводить очі.　

— Я постійно непокоюся за Адама. Відколи він почав пити. Не сказати, що ми з Кітом маємо проблеми з алкоголем.　

— Це все дітлахи, з якими він гуляє, — обережно припускає Олівія.　

— Раніше він з тими дітлахами не вештався. Був спортивніший, полюбляв навчатися. А тепер його оцінки знижуються, він пропускає тренування. І став такий мінливий і безсоромний. Чесно, з ним просто жахливо бути поряд.　

Олівія чує напругу в голосі Ґленди. Останніми днями всі вони напружені, коли говорять про своїх дітей. Раніше було не так. Вони сиділи біля дитячого басейну, балакали й сміялися, спокійні у своїх очікуваннях, що діти виростуть кмітливими, вродливими й безтурботними. Схоже, батьки завжди мають надміру оптимістичні уявлення про таланти й майбутнє дітей, коли ті лише починають ходити, думає Олівія, — може, так їм легше справлятися.　

Нарешті Ґленда підводиться, щоб піти.　

— Не цього ми очікували, еге ж?　

Ґленда замислено бреде додому. Усі попереджають, що з підлітком буде важко, але подібного до того, з чим зіткнулась, вона не очікувала. Вона думає про власні проблеми. Її син… Що з нього вийде? Ґленда ловить себе на тому, що змахує раптові сльози. Що буде з ними всіма?　

Вона знову пригадує ту ніч. Рік тому Адам мав бути на якомусь спортивному тренуванні чи грі. Вони з Кітом могли повечеряти довше, випити ще один келих вина й поговорити. Більше такого не буває. Ґленда вже не так часто купує вино, бо не хоче, щоб Адам бачив, як батьки випивають. Це тому вона припинила купувати вино? Чи боїться, що Адам прикладатиметься до нього сам? Можливо, з обох причин.　

собою лише тоді, коли не вдома, серед інших людей. Ґленда пригадує вечір минулої п’ятниці, коли вони з Кітом приходили на вечерю до Шарпів. Може, того вечора вони самі трохи перебрали з випивкою, дозволивши собі розслабитись, адже Адам їх не бачив, а додому було — лише на іншу вулицю пройти.　

Олівія й Пол були в доброму гуморі. Тоді вони ще не знали, що їхній син проникає до чужих будинків. Олівія неперевершено посмажила м’ясо, і Ґленда цмулила своє вино й дивилася, як її досі напрочуд гарний чоловік сміється з Полом, пригадуючи якісь кумедні події багаторічної давнини. Це був чудовий вечір, як у старі часи. Якби тільки можна було повернути час назад.　

Тепер у них із Кітом обмаль розмов. Удома напружена атмосфера. Дивно — здається, вони почуваються собою лише тоді, коли не вдома, серед інших людей. Ґленда пригадує вечір минулої п’ятниці, коли вони з Кітом приходили на вечерю до Шарпів. Може, того вечора вони самі трохи перебрали з випивкою, дозволивши собі розслабитись, адже Адам їх не бачив, а додому було — лише на іншу вулицю пройти.　

Олівія й Пол були в доброму гуморі. Тоді вони ще не знали, що їхній син проникає до чужих будинків. Олівія неперевершено посмажила м’ясо, і Ґленда цмулила своє вино й дивилася, як її досі напрочуд гарний чоловік сміється з Полом, пригадуючи якісь кумедні події багаторічної давнини. Це був чудовий вечір, як у старі часи. Якби тільки можна було повернути час назад.