Хтось знайомий

Розділ шостий

Рейлі зсутулившись сидить на уроці англійської. Учитель невпинно бубонить, але Рейлі здатен зосередитися лише на тій халепі, у яку втрапив.　

Усе починалося доволі невинно навесні, десь у травні. Після школи він залишив свій ранець удома у свого друга Зака. У ранці було завдання на наступний день. Рейлі написав Закові повідомлення, що має по нього повернутися. Зак відповів, що вони не вдома й повернуться лише пізно ввечері. Засмучений, Рейлі поїхав на велосипеді до будинку Зака. Сам не розумів навіщо. Знав, що вдома нікого не було. Ключів він не мав. Діставшись на місце, Рейлі обійшов навколо будинку й зазирнув у вікно підвалу. Ранець лежав на підлозі біля канапи, де він і залишив його й не звертав на нього уваги, доки вони з Заком грали у відеоігри. Просто щоб щось зробити, він посмикав вікно. На подив, те легко відчинилося. Він перевірив отвір. Хлопець був високий і худий — знав, що протиснеться в нього без проблем, — а його ранець лежав, трясця, буквально там. Рейлі озирнувся, чи хтось спостерігає, але, правду кажучи, не надто хвилювався: якщо його помітять, він зможе все пояснити. А потім проліз у вікно.　

І тоді все пішло трохи дивно. Адже він не просто схопив ранець, просунув у вікно й виліз слідом за ним.

Він знав, що треба було зробити саме так. І зараз шкодує, що так і не зробив. Натомість Рейлі стояв у підвалі, дослухаючись до тиші. Будинок, коли в ньому нікого не було, здавався інакшим — сповненим можливостей. Легкий трепет хвилювання пробіг угору-вниз уздовж хребта. Цієї миті порожній дім належав йому. Дивне відчуття заволоділо ним, і хлопець знав, що не розвернеться й не полізе назад у вікно.　

Він пішов просто нагору, подивитися, чи є там кабінет— найімовірніше місце, де можна знайти комп’ютер. Проминув кімнату Зака й зазирнув туди. Побачив на столі нещодавній тест Зака з хімії та оцінку на десять відсотків нижчу, ніж той стверджував. Рейлі спитав себе, про що ще брехав Зак. Потім пішов до кабінету і взявся до спроб проникнути в комп’ютер Закового батька. Задум не вдався, але цей виклик подарував йому дивне відчуття азарту.　

Коли наступного дня Зак спитав його про ранець, Рейлі сумирно визнав, що проліз у віконце забрати його, і висловив надію, що ніхто не образився. Зак явно анітрохи на це не зважив.　

Наступного разу, кілька тижнів по тому, Рейлі нервувався дужче. Він ледве вірив, що побував у чужому домі, і збирався зробити це знову. Він стояв у темряві на задньому подвір’ї одного зі своїх однокласників, Бена. Знав, що всі поїхали на вихідні. Жодної охоронної системи не помітив.　

Підвальне віконце в бічній стіні будинку виявилося незамкненим. Це був район, де багато хто досі не вважав за потрібне замикати все наглухо, вдома вони чи ні. Для Рейлі не було проблемою потрапити всередину. Коли він опинився в будинку, в темряві, його серце почало заспокоюватись. Він не міг по-справжньому ввімкнути світло. Що як вони попередили сусідів про від’їзд? Але, на щастя, тієї ночі яскраво сяяв місяць, і, коли очі звикли, Рейлі легко зорієнтувався. Він старанно тримався якнайдалі від вікон — а потім пішов нагору до спалень. На столі в головній спальні знайшов ноутбук. Цього разу Рейлі підготувався. За допомогою завантажувальної флешки він доволі легко проникнув у систему, порився там, а потім залишив будинок, вислизнувши тим самим шляхом, яким і прийшов.　

Якби він не отримував такого заряду енергії від зламування комп’ютерів, то не став би продовжувати. Але після того випадку були й інші. Рейлі доволі добре навчився влазити в чужі комп’ютери. Бачив особисту інформацію, але нічого не брав і не змінював. Ніколи не робив шкоди. Не залишав жодного сліду своєї присутності.　

Було помилкою розповісти Маркові, чим він займався. Якби тільки Марк не надіслав того дурнуватого повідомлення…　

Рейлі здригається, почувши, як його ім’я вигукують через систему оповіщення. Усі машинально обертаються до нього, а тоді відводять очі. Він збирає книжки й буденно простує до дверей. Але до болю соромиться. Відчуває, як злегка червоніє.　

Спускається на три прольоти сходів до кабінету, а на шкірі проступає піт. Його ніколи не викликали до кабінету. Він боїться, що це якось пов’язано з тими вторгненнями. Невже тут поліція? Десь були камери, а він проґавив? Може, хтось бачив, як він проникає до будинку, і впізнав його? Рейлі бореться з миттєвим бажанням схопити речі з шафки й утекти від усього цього, просто повернувшись додому й заховавшись у себе в спальні.　

Коли він дістається офісу, його накриває полегшення — Рейлі бачить, що на нього чекає мати. Ніякої поліції не видно.　

— У нас зустріч, — каже вона. — Збирай речі. Я зачекаю в машині на вулиці.　

Тривога знову зростає.　

Доки вони їдуть до адвокатської контори в центрі міста, у машині панує болісна тиша. Батько працює тут, у діловому центрі, він зустріне їх на місці. Рейлі дуже непокоїться тим, що скаже адвокат.　

Адвокатська контора його лякає. Він ніколи раніше в такій не бував. Контора розташована на горішньому поверсі офісної будівлі, з дверима із суцільного скла й елегантними меблями. Один погляд, і він розуміє, що це має коштувати батькам кругленької суми.　

Батько вже сидить у приймальні й майже не дивиться синові в очі. Рейлі сором’язливо сідає, чекаючи разом з батьками. Вони вдають, ніби читають примірники «Ньюйоркера», й очевидно, що їм ніяково перебувати тут. Рейлі навіть не бере журнал — просто втуплюється собі на ноги за відсутності телефона.　

Незабаром їх ведуть тихим коридором, устеленим килимом, до просторого кабінету з мальовничим річковим краєвидом за вікном. Адвокат за великим столом встає й тисне руки кожному з них. Рейлі знає, що в нього від хвилювання пітніють долоні. Рука в адвоката холодна. Рейлі миттєво відчуває неприязнь до Еміліо Ґалло, огрядного чоловіка, який дивиться на нього, змірюючи поглядом.　

— Отже. Розкажи мені, у чому справа, Рейлі, — починає Ґалло.　

Рейлі зиркає на матір — на батька звести очі не насмілюється. Він гадав, що всі розмови візьмуть на себе батьки, а сам він просто сидітиме з винуватим виглядом і робитиме те, що скажуть. Але мати не бажає дивитися на сина. Тож він розповідає адвокатові ту саму історію, що й батькам, страшенно боячись, що Ґалло бачить його наскрізь. Рейлі не хоче, щоб адвокат знав, до скількох будинків він удерся або якою мірою розуміється на комп’ютерах і на що здатен. Усе, що він насправді робив, це зламував комп’ютери, дивився, що там є, і йшов. Це правда. Він міг би зробити набагато більше.　

— Розумію, — каже Ґалло, коли він завершує. Пригладжує пальцями краватку. — Отже, тебе ніколи не ловили.　

— Ні, — відповідає Рейлі.　

— Це проникнення зі зломом на приватну територію, — завважує адвокат. — А зламування комп’ютерів — це ще гірше. У штаті Нью-Йорк такі злочини сприймають дуже серйозно. Тобі відомий розділ 156 Карного кодексу Нью-Йорку?　

Рейлі перелякано хитає головою.

— Так я й гадав. Дозволь просвітити тебе. — Ґалло нахиляється вперед і свердлить Рейлі очима. — Згідно з розділом 156, несанкціоноване використання комп’ютера — це злочин. Це коли ти отримуєш доступ до комп’ютера або використовуєш його без дозволу законного власника. Правопорушення класу А. За таке отримують штрафи чи навіть строки у в’язниці. Це ще найлегший варіант. І ти абсолютно впевнений, що не брав і не копіював чиїхось даних, нічого не видаляв і не змінював у чужих комп’ютерах? Бо це вже незаконне втручання, і за нього загрожує до п’ятнадцяти років за гратами.　

Рейлі глитає.　

— Ні, я лише дивився. Ось і все.　

— І надсилав листи. Це крадіжка особистості.　

— Крадіжка особистості? — різко перепитує батько.　

— Він писав листи з чужих акаунтів, — нагадує адвокат, — видаючи себе за тих людей.　

— Але ж хуліганські листи не є крадіжкою особистості, — каже батько, явно обурений.　

— Ну, ви ж не хочете ризикувати, еге ж? Люди не надто доброзичливо сприймають порушення їхньої приватності. — Адвокат зосереджує пронизливий погляд на Рейлі, який утискається в стілець. — І завжди є ймовірність цивільного позову. Це Америка, тут люди полюбляють судитися. І це може вийти дуже дорого.　

Настає довга моторошна пауза.　

Про це його батьки явно не подумали. Рейлі не подумав так точно.　

Нарешті мати каже:　

— Я гадала, він має перепросити в тих людей, можливо, відшкодувати збитки, але чоловік проти.　

— Ні, ваш чоловік має рацію. — Ґалло явно ошелешений. — Перепрошувати точно не слід. Це буде рівноцінно зізнанню в злочині або злочинах.　

Тоді мати питає:　

— А якби він надіслав їм листа, анонімного, з вибаченнями?　

— На біса йому це робити? — вражається батько.　

Адвокат хитає головою.　

— Пробачте, це милий жест, а я лише цинічний адвокат у кримінальних справах, але це була б велика дурість. Набагато краще, якщо ці люди взагалі не знатимуть, що він у них побував.　

Рейлі помічає, як червоніє мати від такого зауваження.　

— Розкажи мені більше про того хлопця, Марка, — каже Ґалло. — Хто він?　

— Шкільний друг.　

— Як багато він знає?　

— Лише те, що я проникнув у кілька будинків. І що лазив у комп’ютерах.　

— Є ймовірність, що він донесе на тебе?　

— Жодної, — твердо заявляє Рейлі.　

— Як ти можеш бути такий упевнений? — питає адвокат.　

І раптом Рейлі розуміє, що не впевнений. Але каже:　

— Просто знаю.　

— Є що-небудь у соцмережах, про що нам варто непокоїтись?　

Хлопець червоніє.　

— Я ж не повний ідіот.　

Адвокат відкидається в кріслі з таким виглядом, наче не згоден. А тоді кидає погляд на обох батьків Рейлі.　

— Моя вам порада: сидіть тихо й нічого не робіть. Якщо ніхто не поскаржиться й поліція не постукає до вас у двері, вважайте, що пощастило. Але дозвольте дещо нагадати вам, юначе. — Тут Ґалло нахиляється вперед і знову впивається в Рейлі своїми гострими, пронизливими очима. — Удача завжди вичерпується. Тож настійно раджу негайно облишити кримінальне життя, бо, якщо вас упіймають, вам точно світить колонія.　

Рейлі нервово глитає, і на цих словах вони встають, щоб піти.　

Дорогою додому Олівія не промовляє ні слова. У її думках суцільний хаос. Вона розлючена на Рейлі й на цю ситуацію. І шкодує проті два анонімні листи. Олівія нікому про них не розповість, але тепер боїться, що листи можуть якимось чином відгукнутися їй. Вона ніби досі чує голос адвоката, який каже: «Це була б велика дурість».　

Чому вона просто не залишила все як є? Ось що виходить, коли намагаєшся поводитися пристойно, чинити правильно в божевільному цинічному світі, якому нахчати на етику. Хіба погано вибачитися? Натомість ідеться наче лише про те, як не пійматися, як вийти сухим з води. Олівії не дуже сподобався той адвокат, але вона боїться, що він знає свою справу. Вона така наївна поряд з ним.　

Олівія не може не хвилюватися, чого навчить ця історія сина. Можливо, думка про в’язницю добряче налякає його — і це добре, вона це приймає. Хоч Рейлі, напевно, не такий наляканий, як вона. Та Олівія хотіла б, щоб син зрозумів, чому його вчинок є неприйнятним, а не лише боявся можливих наслідків. Як, злиться вона, навчити дитину відрізняти правду від кривди, коли стільки людей при владі регулярно поводяться так гидко? «Що, в біса, коїться з Америкою в наш час?»　

Карміна повечеряла на самоті курячою грудкою із салатом — за кухонним столом, рішуче вимкнувши телевізор. Вона має певні стандарти. Дотримується звичаю готувати собі вечерю, хоч у деякі дні дивується, нащо цей клопіт. Вона має кулінарні книжки, які славлять радощі приготування їжі на одного, ось тільки їй це радощів не приносить. Карміна любила готувати для чоловіка й дітей. Але її чоловік помер, а всі діти тепер живуть власним насиченим життям.　

Вона встановила для себе новий звичай — вечірню прогулянку районом. Такі звичаї надають ладу її порожнім дням. Вечірня прогулянка — водночас і фізична розминка, і спосіб задовольнити її природну цікавість щодо сусідів. Ноги несуть Карміну вздовж Фінч-стріт, далі поворот на Сперроу, а потім знов на її вулицю. Довгий квартал і гарна прогулянка. Вона продовжить гуляти, доки дозволяє погода, милуючись доглянутими будинками, зазираючи в тепло освітлені вікна. Сьогодні, крокуючи, Карміна думає про вторгнення і про той лист. Поки що вона обговорювала це лише з сусідкою Зої Путілло. Наразі Зої єдина, з ким вона подружилася. Карміна ще не визначалась остаточно, чи забути про все, чи спробувати відшукати того, хто вдерся до неї додому. Частина її відчуває природний жаль до матері, яка написала листа. Але інша частина почувається злегка обуреною й хоче щось із цим зробити.　

Повертаючи на свою вулицю, Карміна наближається до яскраво освітленого будинку. Через передній газон і крізь великі вікна вона бачить вітальню, де зібралася маленька компанія жінок. Вони жваво розмовляють і сміються з винними келихами в руках. Лише тоді Карміна помічає іншу жінку з книжкою в руці, яка швидко наближається, повертає на під’їзну дорогу до будинку і дзвонить у двері. Карміна коротко чує приглушені голоси, доки відчиняються двері й впускають прибулицю, а потім цей звук різко переривається.　

Книжковий клуб, усвідомлює Карміна з уколом туги й на мить зупиняється. Туги, до якої примішується краплинка обурення. Тутешні люди повелися не надто приязно.