Хтось знайомий

Розділ двадцять другий

Олівія залишає Гленду на розі й прямує додому, опустивши голову. Останнім часом Ґленда видається засмученою. Очевидно, вона страшенно непокоїлася через Адама. Олівія знає, що Кіт не дуже проактивний батько, і навіть підтримки від нього небагато. Схоже, всі батьківські обов’язки він скинув на Ґленду, а це нелегкий тягар. Олівія вдячна, що Пол не такий. Вони разом приймають рішення й зазвичай мають на все однаковий погляд — звісно, окрім того, щоб відправити Рейлі на терапію. І листів з вибаченнями.　

Наближаючись до свого дому, вона бачить седан, припаркований перед будинком. Переводить очі на вхідні двері й помічає двох людей, які стоять спинами до вулиці. Серце починає битися швидше.　

Олівія поспішає через під’їзну дорогу, а Пол тимчасом відчиняє двері. Вигляд він має спантеличений, їхні очі зустрічаються, і це, здається, отямлює його.　

Чоловік на ґанку обертається й бачить її.　

— Доброго ранку, — каже він, коли вона наближається. Показує свій значок. — Я детектив Вебб, а це детектив Мун. Даруйте, що турбуємо вас у суботу, але чи можна нам увійти? Ми ненадовго.　

Олівія киває.　

— Я Олівія, — представляється вона.　

— Заходьте, — запрошує Пол і відчиняє двері ширше.　

— Я щойно з прогулянки, — каже Олівія, беручи в них пальта. — Можна вам щось запропонувати? Кави?　

— Ні, дякую. — Вебб прямує слідом за її чоловіком до вітальні, а за ним — Мун.　

Детектив Мун усміхається їй. У неї добре обличчя, думає Олівія. Вона приємніша за напарника, який здається доволі різким. Може, тому вони й працюють разом, думає Олівія. Вони з Полом напружено сідають на диван пліч-о-пліч.　

Детектив Вебб обертається до неї.　

— Як ви, напевно, знаєте, — починає він, поглядаючи на її чоловіка, — ми розслідуємо вбивство Аманди Пірс.　

Олівія каже собі розслабитись. їм немає чого приховувати. Добре, що детективи тут, — вони можуть одразу з’ясувати, де був Пол у п’ятницю ввечері.　

— Так, знаю.　

— Ми вже говорили з вашим чоловіком, і він дуже нам допоміг, — каже Вебб.　

Олівія киває. Вона досі почувається трохи знервованою, але хіба можна не нервуватися, коли у твоїй вітальні з’являються детективи?　

— Я так розумію, увечері в п’ятницю, двадцять дев’ятого вересня, він був з вами вдома? — питає Вебб.　

Пол дивиться йому в обличчя.　

— Власне, раніше я помилився. Зовсім забув. Я маю літню родичку — тітку Маргарет, яка мешкає одна і якій дуже самотньо. Вона багато телефонує мені, просить приїхати. Того дня вона зателефонувала особливо схвильована й попросила навідати її. І я поїхав. Одразу після роботи поїхав. Спочатку подзвонив Олівії, щоб попередити її. — Він кидає оком на дружину.　

Олівія киває.　

— Це правда, — підтверджує вона.　

Мить Вебб придивляється до неї, а тоді обертається до Пола.　

— Де мешкає ваша тітка? — цікавиться він.　

Олівія бачить, як Мун дістає свій записник і перегортає сторінку.　

— Вона в Бервіку.　

— Розумію, — каже Вебб.　

Олівії неспокійно. Вона знає, про що думає цей коп. Маленьке містечко, де мешкає тітка Пола, розташоване в напрямку Кеннінга, де знайшли тіло Аманди. Але Пол ніяк не був пов’язаний з Амандою. Те, що він каже, правда — доволі часто тітка Маргарет телефонує й благає його приїхати. Це справжня мука. Здебільшого він не реагує, але іноді все ж їздить. Пол не надто близький з нею, але інших родичів, які могли б відвідати її, немає, тож він почувається винним. Олівія пам’ятає ту п’ятницю. Пол сказав, що Маргарет була дуже ображена через те, що давно його не бачила, і він не може відмовити.　

— Кажете, вона мешкає сама? — уточнює детектив.　

— Саме так, — відповідає Пол. — Вона в черзі на соціальну допомогу, але поки що не вгорі списку. Тож наразі просить людей прийти й допомогти їй.　

— З нею хтось був, коли ви відвідували її того разу? — питає Вебб. — Хтось, хто підтвердив би ваші слова?　

— Ну, ні. То було ввечері. Вони вже пішли додому.

— Але, якщо ми зробимо візит вашій тітці, вона підтвердить, що ви були в неї того вечора?　

Зараз Пол явно непокоїться.　

Трохи совається у кріслі.　

— Ну, я не знаю, — каже він. — Бачте, її підводить пам’ять. А ще в неї серйозна деменція — тож вона цілком може трохи заплутатись. І не пригадати візиту три тижні тому.　

— Розумію.　

— На який номер вона вам телефонувала? — питає детектив Мун.　

— Вона телефонувала мені на мобільний, доки я був на роботі, — говорить Пол. — Власне, вона доволі часто телефонує. Практично щодня.　

— Тож, якщо ми перевіримо ваш журнал викликів, він покаже, що тітка дзвонила вам того дня? — тисне Мун.　

Пол виразно киває.　

— Так, звісно.　

— І якби ми перевірили ваше розташування за гео-локацією на телефоні того вечора, воно показало б, що ви були в тітки, — каже Вебб.　

Пол здається вже не таким упевненим у собі. Він розтуляє рота, щоб заговорити, але мовчить.　

— Якась проблема? — питає детектив.　

Олівія спостерігає за тим, що розгортається в неї на очах, і її серце пришвидшено б’ється.　

— Я… Я не знаю, — белькоче Пол. — Телефон був при мені, але акумулятор майже сів, а я не мав із собою зарядного пристрою, тож просто вимкнув його.　

— Розумію, — промовляє Вебб.　

Пол нервово поглядає на Олівію. Несхоже, що детектив йому вірить.　

— 0 котрій ви повернулися додому, містере Шарпе? — питає далі Вебб.　

— Точно не скажу, — мовить Пол, дивлячись на Олівію. — Близько одинадцятої?　

Олівія знизує плечима.　

— Чесно, не пам’ятаю. Я рано лягла й уже спала, коли ти прийшов.　

Вона роздивляється детективів, але не може визначити, про що вони думають. І запевняє себе, що не має причин хвилюватися. Але Олівії не подобається, як вони дивляться на її чоловіка. Вона відчуває легку нудоту.　

І з жахом питає себе, чи є йому що приховувати.　

— А решту вихідних? — напосідає Вебб, дивлячись на Олівію.　

— Він був удома, зі мною. Це точно.　

— Я можу взяти адресу вашої тітки? — питає детектив Пола.　

У суботу вранці Роберт Пірс насолоджується вдома горнятком кави, коли чує дзвінок у двері. Він завмирає. Вирішує не відчиняти — хто б це не був, можливо, він піде.　

Але дзвінок лунає знову, наполегливо. Роберт роздратовано відставляє каву й підходить до парадних дверей. Він не хоче ні з ким говорити.　

Відчинивши, він бачить приємну на вигляд літню жінку, яка всміхається до нього.　

— Чого ви хочете? — коротко питає Пірс.

— Даруйте, що турбую вас, — каже жінка.　

Він холодно дивиться на неї—вона серйозно не знає, що його дружину вбили? — але жінка безтурботно продовжує:　

— Мене звати Карміна. Я ваша сусідка. Мешкаю в будинку номер тридцять два на Фінч-стріт, через вулицю звідси. — Вона вказує через плече.　

Роберт хоче зачинити двері.　

— Нещодавно до мене вдерлися, — поспішно каже Карміна, — і я намагаюся дізнатись, чи хтось іще постраждав.　

Він зупиняється.　

Пригадує листа, незрозумілі відбитки пальців у себе вдома. Згадує про телефон Аманди — як знайшов його поверх конвертів у шухляді, коли був такий упевнений, що поклав під конверти. Роберт хоче почути, що скаже ця жінка, але не хоче, щоб вона знала, що до нього теж проникали. Він уже знищив листа. Що як поліція дізнається? Що як вони знайдуть, хто це був, і спитають, що він бачив у будинку Роберта? Пірс хитає головою, супиться.　

— Ні. Сюди ніхто не вдирався, — бреше він.　

— Що ж, це добре, я гадаю, — каже вона. І доволі драматично зітхає. — Хтось вдерся до мого будинку, і я дізнаюся хто. — Карміна дістає аркуш паперу. — Я отримала цього листа.　

— Можна? — цікавиться він.　

Вона подає аркуш. Роберт швидко усвідомлює, що це той самий лист, якого отримав він.　

— Коли вам це прийшло?　

— Я знайшла його минулого понеділка, вранці. Просунули крізь поштову щілину у дверях.　

Він підіймає очі й повертає листа.　

— Як незвичайно, — каже Пірс. Не може вигадати нічого іншого.　

— І не кажіть, — пирхає Карміна. — Не знаю, наскільки нетиповим є для дітей вдиратись до будинків, але точно нетипово, щоб мати писала анонімного листа з вибаченнями. — І додає: — Не можу знайти нікого іншого, хто б отримав листа. Але тут чітко сказано, що були й інші. І закладаюся, цей малий вдерся не лише до тих домівок, про які знає його мати. — Вона знову тяжко зітхає. — Гадаю, варто просто облишити це. Нічого не вкрали, а батьки малого явно за нього взялися.　

— Просто якийсь дурний підліток, — погоджується Роберт, старанно приховуючи, як сильно непокоїться.　

Карміна змовницьки нахиляється вперед і каже:　

— Взагалі-то… я цілком упевнена, що з’ясувала, хто це був. І з того, що я чула, у нього добрі технічні навички.　

— Справді? І хто це? — буденно питає Роберт. А сам думає: «Що як цей шкет зазирнув у телефон?».　

— Якщо дізнаюся напевне, то дам вам знати. Він сунув носа в моє життя, я збираюся сунути носа в його. А потім скажу йому, що про нього думаю.　

Роберт киває.　

— Ви ходили до поліції?　

— Ні, ще ні. Сумніваюся, що вони сприймуть це серйозно.　

— Можливо, і ні, — погоджується Роберт.

— Що ж, тримайте двері й вікна на замку, — каже Карміна, відвертаючись.　

Роберт зачиняє двері й починає крокувати вітальнею. Чорт. Клятий підліток. Що як той малий зазирав у телефон Аманди й бачив, що в ньому? Він записує ім’я й адресу Карміни, доки не забув. І якщо вирішить, що треба робити щось із цим дітлахом, то зробить.　

Рейлі здивовано споглядає сцену перед собою. Ніколи раніше він не бачив цих двох офіційно вдягнених людей у себе у вітальні. Що вони тут роблять? Його тіло наповнює адреналін. Певно, це через нього — через учорашнє.　

— Рейлі! — вигукує мама, очевидно приголомшена. — Ти чого не спиш?　

Він навмисно встав так рано (ще навіть не полудень) — усе це частина спроби віднайти її прихильність, щоб повернути собі телефон. Але зараз вона явно цьому не рада.　

— Ми все одно закінчили, — каже незнайомець, кидаючи зневажливим оком на Рейлі.　

Отже, це не через нього. Від полегшення в Рейлі мало не підгинаються коліна.　

Рейлі усвідомлює, що він у піжамі, а всі інші в кімнаті цілком одягнені. Що ж, він не знав, що тут хтось є. Він прослизає назад на кухню, заспокоєний і присоромлений, доки батьки проводжають гостей до дверей. Чомусь Рейлі впевнений, що випадково натрапив на те, чого знати не мав. Він насипає собі миску вівсянки й чекає.　

Чує, як зачиняються парадні двері. Мама й тато повертаються на кухню не одразу. Очевидно обговорюють, що сказати синові.　

Нарешті приєднуються до нього, і мама заходиться прибирати. Триває незручна тиша — хвилину всі мовчать, і Рейлі питає себе, чи вони так нічого й не скажуть. До біса це.　

— Що це все було? — питає він.　

Мати схвильовано дивиться на нього й поглядає на батька.　

— Це складно, — зітхає батько, сідаючи за стіл.　

Рейлі чекає, напружений усім тілом. Тривога знову хвилею накриває його.　

— Ті двоє детективів поліції розслідують убивство Аманди Пірс, — каже батько. — Жінки, що мешкала далі вулицею.　

На цьому він зупиняється, ніби не знаючи, що говорити далі.　

Рейлі чує, як гупає серце. Він зиркає на батька, потім на матір. Та насторожено мовчить. Він знову переносить увагу на батька. Ніколи раніше не бачив, щоб батько губив слова.　

— Навіщо вони говорили з вами? — питає Рейлі. Він не дурний. Хоче знати, що відбувається.　

— Це просто процедура, — каже батько. — Вони говорять з багатьма знайомими Аманди Пірс.　

— Я гадав, ти її не знав, — завважує Рейлі.　

— Я й не знав, не знав по-справжньому. Іноді вона підробляла в офісі, тож я був з нею знайомий, але не близько. Вона ніколи не працювала в моєму відділі.

Рейлі дивиться на обох батьків — відчуває, є ще дещо, чого йому не розповідають.　

— Послухай, Рейлі, тобі треба дещо знати, — обережно починає батько.　

Раптом хлопець розуміє, що не хоче цього чути. Хоче знову стати дитиною й вибігти з кухні, затуляючи вуха й відмовляючись слухати те, що скаже батько. Але не можна. Він більше не мала дитина. Батько по-чоловічому дивиться на нього через кухонний стіл і промовляє:　

— Я бачив, як Аманда дечим займалася де з ким в офісі. Це було непристойно. Я застеріг обох, щоб припинили. Ще дехто бачив, як я сварився через це з Амандою, додав два і два й отримав п’ять. Я розповів детективам правду. Я не мав з нею жодного зв’язку. Між нами не було… стосунків. Я не знаю, хто її вбив. Ми можемо залишити поліції з’ясовувати це. Гаразд? — І додає: — Немає про що турбуватися.　

Рейлі дивиться на батька, стурбований тим, що щойно почув. Він цілком упевнений, що батько каже правду. Не може пригадати жодного разу, коли батько збрехав би йому раніше. Хлопець крадькома поглядає на матір, але та дивиться на батька, і на її обличчі великими літерами написана тривога. Вона явно не вважає, що їм немає про що турбуватися. Рейлі питає себе, чи можна довіряти батькові.　

Він киває, насупившись.　

— Гаразд.　

— Не думаю, що це потрібно ще комусь знати, — каже мати, дивлячись просто на нього.　

Рейлі киває й палко запевняє:　

— Я не збираюся нічого казати.　

А тоді повертається нагору, до себе в кімнату.

Проїхавши деякий час у тиші, Вебб обертається до Мун і каже:　

— Він вимкнув телефон.　

— Саме так, — киває Мун.　

— Ми отримаємо історію його дзвінків, — продовжує Вебб, — і закладаюся, що знайдемо дзвінок від його тітки за той день — особливо якщо вона телефонує щодня. Вона мешкає в тому напрямку. Мешкає сама, і в неї погана пам’ять, вона плутається. Що як Шарп, покладаючись на все це (принаймні перед дружиною), поїхав того вечора з дому й зустрів — та вбив — Аманду? Ми не можемо відстежити, де він був, якщо телефон був вимкнений.　

— Певно, що так, — погоджується Мун. — Але ми не маємо встановленого факту, що він зустрічався з нею.　

— Однак це ймовірно. Бекі Гарріс вважала, що зустрічався.　

Мун киває й завважує:　

— Його дружина явно занепокоєна. Про що їй так непокоїтись, якщо він просто їздив відвідати тітку?　

— Треба викликати Шарпа до відділку, — каже Вебб. — Подивимось, чи вдасться витягнути з нього ще щось.