Хтось знайомий

Розділ тридцять сьомий

Вебб походжає своїм кабінетом, доки Мун утомлено сидить на стільці напроти його столу й спостерігає за ним. Уже пізно. Але в них у камерах двоє людей: Роберт Пірс, затриманий відучора, якого незабаром треба обвинуватити або відпустити, і Кіт Ньюелл.　

— Ньюелл обмовився, коли казав, що двері хатини були замкнені, — згадує Вебб. — А до того говорив, що двері були незамкнені, а ключі залишились на стільниці. — Він припиняє ходити й дивиться на Мун. — Хоче, щоб ми повірили. Навіщо йому брехати про це?　

— Можливо, він справді просто розгубився, як і стверджує, — припускає Мун.　

Але Вебб знає: вони обоє вважають, що Кіт Ньюелл прохопився, — це було очевидно. Чому б іще він відступався від своїх слів? І це раптове мовчазне благання до свого адвоката зупинити процедуру.　

— Ти теж у це не віриш, — фиркає Вебб.　

— Ні, не вірю, — визнає Мун. — Гадаю, незадовго до того він припустився помилки й знає про це.　

— Він стверджує, що тієї п’ятниці приїхав раніше за неї, — каже Вебб. — Тож він, імовірно, взяв ключі з-під каністри в сараї до її появи. Вона, напевно, і не знала про схованку. Він ніколи не говорив, що знала.　

Мун киває.　

— І він віддав ключі їй, бо вона залишилася там, а потім повернувся, і якщо було замкнено…　

— І він мав дістати ключі — він узяв би їх зі звичної схованки. — Вебб дивиться у свої записи. — Він сказав: «Спробував відчинити двері, але ті були замкнені. Я взяв…» — і на цьому зупинився. Якби ключі були заховані в іншому місці, то він не знав би, де їх шукати.　

— Він когось захищає, — говорить Мун.　

— Той, хто вбив Аманду Пірс, мав знати, що запасні ключі тримали під каністрою в сараї, і покласти їх туди. Наступного дня Кіт повернувся, знайшов двері замкненими й машинально пішов до сараю по ключі. Але згодом, певно, усвідомив, що єдиними крім нього, хто знав про схованку, були Шарпи. Роберт Пірс про неї не знав.　

— Хіба що Пірс бачив, як Ньюелл бере ключі.　

Вебб замислюється.　

— Якщо Пірс був там, ховався, стежив, то міг бачити, як Ньюелл заходить до сараю, але точно не міг спостерігати, як він дістає з-під каністри ключі. Це в глибині сараю, під стінкою. Пірс міг зробити висновок, що ключі тримають у сараї, але не знав, де саме.　

— Ньюелл намагається захистити Пола Шарпа.　

Вебб киває.　

— Що як Шарп якимось чином дізнався, що вони скористаються хатинкою на тих вихідних? Що як з’явився там після того, як Ньюелл поїхав, знаючи, що там буде Аманда? Він убиває її, прибирає все, скидає її тіло й машину в озеро — і їде додому серед ночі. — Вебб голосно видихає. — Наступного дня Ньюелл приїжджає, знаходить будинок безлюдним і замкненим, а ключі під каністрою.　

— Шарп, певно, нервувався, не міг міркувати тверезо, — каже Мун. — Забув, що назавтра приїде Ньюелл і знайде ключі уїхній звичній схованці, — залізний доказ того, що Шарп тут був.　

Вебб знову киває.　

— Тоді Ньюелл мав нервуватися сам. Він не міг знати, що сталось, але мав усвідомити, що принаймні Шарп там був. Коли ми допитували його, він знав: якщо скаже, що двері були незамкнені, а ключі лежали на стільниці, це означатиме, що Аманду міг убити хто завгодно — від її чоловіка до цілковитого незнайомця.　

— Саме так.　

— Пірс не знав би, куди покласти ключі, — говорить Вебб.　

— Доведеться його відпустити.　

— Цікаво, як давно Кіт Ньюелл знав, — розмірковує Мун, — що його найкращий друг — убивця?　

У п’ятницю вранці вони знову приходять допитувати Кіта Ньюелла.　

— Хочу ще раз спробувати з ним, а потім знову поговоримо з Полом Шарпом, — каже Вебб напарниці.　

Ньюелл провів ніч у камері, і це помітно.　

— Почнімо, — говорить Вебб, зиркаючи на адвоката підозрюваного.　

А тоді дивиться на самого Ньюелла.　

— Я схильний вам вірити, — каже він.　

Той недовірливо дивиться у відповідь.　

— Зрештою, я не думаю, що ви вбили Аманду Пірс.　

Ньюелл поглядає на свого адвоката.　

— Але гадаю, що ви покриваєте того, хто це зробив.　

— Що? Ні. Я нікого не покриваю. Я не знаю, хто її вбив. — Він схвильований, але намагається цього не показувати.　

— Гадаю, знаєте.　

Ньюелл енергійно хитає головою, дивиться на свого адвоката в пошуку підтримки, а потім обертається до Вебба.　

— Я нічого про це не знаю. Я ж вам казав. Я взагалі не думав, що з нею сталася якась біда, доки її не знайшли.　

— І що ви тоді думали, Ньюелле? — Вебб нахиляється ближче й пронизує його поглядом.　

— Я… я не знаю.　

— Певно, вам було дуже незручно, відколи знайшли її тіло. Ви знали, що хтось її вбив. Хто, на вашу думку, це був?　

Ньюелл не відповідає, але вигляд у нього зацькований.　

— Коли в суботу ви під'їхали до хатини, двері були замкнені.　

— Ні, не були. Було відчинено, а ключі лежали на кухонній стільниці, — вперто каже Ньюелл. Але на детектива не дивиться — дивиться в стіл.　

— Хочете щось заявити? — питає адвокат. — Бо це ми вже обговорювали, і він дуже чітко відповів вам, що двері були незамкнені.　

Вебб міряє адвоката важким поглядом.

— А ще він обмовився й сказав, що вони були замкнені й він мусив узяти ключі. І ми гадаємо, що він узяв ключі зі звичної схованки. У тій хаті було жорстоко вбито Аманду Пірс. І той, хто прибрав у ній, поклав ключі до схованки. Хто ще знав про ту схованку, Ньюелле?　

Детектив бачить, що обличчя чоловіка посіріло.　

— Я… я не знаю.　

— Ви не знаєте. Що ж, подивимось. Пол Шарп розповів вам про неї, тож він точно знав, чи не так?　

Кіт Ньюелл дивиться на свого адвоката, а тоді знов обертається до Вебба.　

— Хто ще? — наполягає Вебб.　

Олівія сахається, коли йде відчинити двері й бачить на порозі похмурих детективів Вебба і Мун. Чого їм тепер треба? Коли це припиниться? Бажають, щоб вони допомогли їм забити останній цвях у труну Кіта Ньюелла? Вона хоче покінчити з цим — хоче, щоб усе скінчилося.　

— Доброго ранку, — суто діловим тоном вітається Вебб. — Ваш чоловік удома?　

— Так, — каже вона, машинально відчиняючи двері ширше. Озирається, коли чує, як ззаду підходить Пол.　

— Чого ви хочете? — стримано питає Пол.　

— Ми маємо ще кілька запитань, — говорить Вебб.　

— Я вже відповів на всі ваші запитання, — протестує Пол.　

Але вигляд у нього стурбований, Олівія це бачить. Він теж не хоче говорити з ними про Кіта.　

— Ми хотіли б, щоб ви приїхали до відділку.　

— Навіщо? Хіба ви не можете спитати мене тут?　

— Ні. Ми хочемо ще раз записати допит.　

— А якщо я відмовлюся?　

— Тоді, боюся, нам доведеться вас заарештувати, — не змигнувши оком каже Вебб.　

Олівія раптом лякається. Навіщо вони повернулися по її чоловіка? Що змінилося?　

На сходах з’являється Рейлі.　

— Що відбувається?　

Олівія з тривогою дивиться на свого сина, не в змозі дібрати слів, щоб розповісти йому.　

— Ми хотіли б, щоб ви теж під’їхали, місіс Шарп, — говорить Вебб. — До вас ми теж маємо кілька запитань.　

Вони залишили Пола Шарпа в кімнаті для допитів чекати на адвоката. Між тим Вебб також запросив Ґленду Ньюелл з’явитися на допит. Детективи поговорять з двома дружинами, доки не з’явиться адвокат. Почнуть з місіс Шарп.　

Вона нервово сидить у кімнаті для допитів. Вебб переходить одразу до суті.　

— Місіс Шарп, це не забере багато часу, — каже він. — Я так розумію, запасні ключі від хати ви ховали в сараї під каністрою.　

— Так, — каже Олівія.　

— Хто знав про заховані ключі?　

Вона кахикає.　

— Ну, ми знали, звісно. Мій чоловік і я.　

— Хтось іще?　

— Наш син знав.　

Він чекає. Вона тихо додає:　

— І Кіт Ньюелл про них знав. Мій чоловік розповів йому минулого літа, що ми стали класти їх туди після того, як одного разу доїхали аж до хатини, а ключі забули вдома.　

— Хтось іще?　

Олівія засмучено хитає головою.　

— Ні. Не думаю.　

— Бачте, у цьому й проблема, — каже Вебб. Чекає, доки вона погляне йому в очі. — Ми не вважаємо, що її вбив Кіт Ньюелл. Але хто б це не був, він прибрав місце злочину, а потім повернув ключі до тієї схованки.　

Вона з жахом дивиться на детектива, усвідомивши значення цих слів.