Хтось знайомий

Розділ тридцять четвертий

Бекі підстрибує, коли відчиняються двері й входить її чоловік. Ларрі був надто засмучений вранці, щоб іти на роботу, а потім його викликали до себе детективи, щоб отримати відповіді на нові запитання. Видно, що він вражений. Але він повернувся з поліційного відділку. Його не заарештували.　

— Що сталося? — питає Бекі.　

— Запитували, чи я колись бував у літній хатині Шарпів. — Ларрі опускається на диван у вітальні, явно виснажений. — Досі поводяться так, ніби вважають, що це я її вбив. Чому вони так вважають, Бекі? Я мав з нею роман, але, присягаюся, я її не вбивав.　

Він підіймає на дружину очі, стурбований. Вона сідає поруч із ним.　

А тоді каже:　

— Тут лише ми, Ларрі. Ти ж ніколи не бував у тій хатині, так?　

— Ні! Однозначно ні. Присягаюся, я не знаю, де це.　

Але він уже брехав їй раніше. Він міг якимось чином знати про літню хатинку Шарпів.　

Сьогодні вранці в новинах, у мережі, повідомили, що Пола Шарпа відпустили без обвинувачень. Не може бути, щоб це здавалося дивним лише їй одній. Але, очевидно, поліція не вважає, що це зробив Пол. Певно, думають, що це скоїв хтось інший у його літній хатині. І, певно, вважають, що це був або Роберт Пірс, або її чоловік Ларрі.　

Повернулись туди, звідки й починали. Хто з них це скоїв? Бекі не знає.　

Роберт Пірс не може в це повірити. Вчора він був поза підозрою — давав пресконференції та святкував на самоті кількома пляшками пива. Сьогодні ж дізнався, що Пола Шарпа відпустили без обвинувачень. Він прочитав про це в новинах, а потім, в обід, ті кляті детективи з’явилися в нього на порозі.　

— Містере Пірсе, — сказав Вебб. — Ми хотіли б ще трохи побалакати з вами.　

— Про що? — підозріливо спитав Роберт.　

— Про вашу дружину.　

— Я гадав, ви впіймали поганця, — завважив Роберт. — Швидко впоралися, до речі. Чого ви хочете від мене?　

— Ну, розумієте, ми мусили його відпустити. Бракує доказів.　

— Ви знущаєтесь, так? — мовив Роберт. Його серце забилося дужче. — Кров моєї дружини на підлозі його хатини — цього вам недостатньо?　

— Як не дивно, недостатньо, — відповів Вебб. — Ми хотіли б, щоб ви приїхали до відділку.　

— Зараз?　

— Так.　

І ось він знову в цій кімнаті, що навіює клаустрофобію, тільки цього разу йому зачитали права й ведуть запис допиту. Детективи відпустили Шарпа. Тож тепер намагатимуться посадити його, чоловіка. Завжди вважають, що це чоловік.　

— Гадаємо, ви знали, що ваша дружина з кимось зустрічалася, — починає Вебб.　

Роберт нічого не каже.　

— Ми знаємо, що вона мала одноразовий телефон. Нам не вдалося його знайти, але ми знаємо, що він у неї був.　

Роберт насторожено мовчить.　

— Вам відомо, де він? — не відстає Вебб.　

Пірс усе одно нічого не каже.　

— Ми знаємо, що він у неї був, — продовжує Вебб, — бо нам розповів про це Ларрі Гарріс.　

Роберт не збирається ковтати наживку.　

Вебб нахиляється просто до нього й каже:　

— Ми знаємо, що її одноразовий мобільний був у вас, адже Гарріс розповів, що ви телефонували йому з нього. Уранці в п’ятницю, двадцять дев’ятого вересня, того дня, коли зникла ваша дружина.　

Роберт знизує плечима.　

— Це неправда. Ви це знаєте лише з його слів. Він спав з нею — він скаже що завгодно.　

— Ми знаємо про це не лише з його слів. Ми маємо свідка.　

— Про що ви?　

— Місцевий хлопець вдерся до вашого будинку й знайшов цей телефон у вашій шухляді після того, як Аманда зникла. Та коли ми обшукали будинок кілька днів тому, його там не було. Що ви зробили з телефоном, Роберте?　

Він не відповідає. Його серце шалено б’ється. Натомість він питає:　

— Який ще хлопець?　

Але детектив ігнорує запитання.　

— Ми знаємо, що ви нам збрехали. Знаємо, що вам відомо було про її побачення з Ларрі. Вона і з Полом Шарпом зустрічалася? Ви про це знали? Скільки номерів було в тому телефоні? Вона спала з ними обома? Із цим, мабуть, важко було змиритися. Ми знаємо, що телефон був у вас, тож, певно, ви знали, що Аманда планувала зустрітися з кимось у тій хатині на вихідних. З ким саме? Тож ви поїхали туди й побачили їх разом, а коли вона лишилася сама, проломили їй голову.　

Роберт мовчить, його серце калатає.　

— Можливо, телефон спочиває десь на дні озера, як і молоток, — розмірковує Вебб.　

— Я хочу подзвонити адвокатові, — каже Роберт.　

— Олівіє, — стурбованим голосом питає Пол, коли вони лягають спати тієї ночі, — що як Кіт справді зустрічався з Амандою?　

Вона думала про це сама, весь день і весь вечір. Частина її відкидала цю думку як неправдоподібну. Авжеж, Кіт Аманди практично не знав. Він познайомився з нею на місцевому пікніку, як і всі інші, але не працював у тій самій компанії, що й Пол і Ларрі, де регулярно підробляла вона. Ймовірність того, що він зустрічався з Амандою, здається перебільшенням. Ґленда ніколи жодним словом не натякнула, що підозрює, ніби в Кіта роман. З іншого боку…　

— Гадаєш, це можливо? — тихо питає Олівія.　

— Не знаю. Не думаю, що вони зустрічались, окрім як на торішньому пікніку. Він навіть не згадував про неї. Ніколи не думав, що він із тих, хто заводить інтрижки.　

— Вони могли познайомитись у мережі, — каже Олівія. — Могли зустрітися де завгодно.　

Пол дивиться на неї, випромінюючи напругу.　

— Олівіє, Аманду Пірс убили в нашій хатині. Я її не вбивав. Але хто з наших знайомих там бував?　

І саме тому вона не впевнена.　

Ґленда і Кіт приїжджали до їхньої хатини щоліта, принаймні, на вихідний чи два. І знають її дуже добре, їхні відбитки пальців скрізь, і тому є ідеальне пояснення. Кіт міг зустрітися там з Амандою, і ніхто б не дізнався. Адже Кіт, імовірно, знав би, що господарі хатини не користуватимуться нею на тих вихідних.　

— Але як би він туди потрапив? — питає Олівія.　

— Кіт знає, де ми ховаємо запасні ключі, — говорить Пол.　

— Справді?　

Пол киває, закусивши губу.　

— Я якось розповів йому, як ми того разу доїхали до самої хатини, а ключі забули, і як після того ховали запасні в сараї під каністрою.　

Вони дивляться одне на одного, і їхніми обличчями розливається жах.　

Чи міг це бути Кіт, розмірковує Олівія, а зовсім не чоловік Аманди, не Ларрі, не Пол?　

— Що нам робити?　

— Ми маємо розповісти поліції, — каже Пол. — Нехай перевірять. Вони можуть конфіскувати його комп’ютер.　

Чи може вона так вчинити з Ґпендою?

Кіт, напевно, навіть не зустрічався з Амандою. Але з кимось таки зустрічався. Олівія дивиться на чоловіка, який, безумовно, досі лишається підозрюваним, і знає, що вони мусять це зробити.　

— Якщо підеш до поліції, — промовляє вона, — то доведеться розповісти їм, звідки ти це знаєш. Розповісти, що Рейлі вдерся до їхнього будинку теж — і зазирнув у комп’ютер.　

— Ні. Я не казатиму, звідки я це знаю.　

— Це так наївно, Поле. Якщо вони конфіскують комп’ютер Кіта й дізнаються, що він зустрічався з Амандою, Кіт стане підозрюваним у справі про вбивство. Все вийде назовні.　

— Треба просто перейти цей рубіж, коли підійдемо до нього, — прямо каже Пол.　

Забравшись під ковдру й намагаючись заснути, Олівія думає, що якщо Кіт справді вбив Аманду, то ладен був дозволити, щоб провина впала на його найкращого друга, і ніяк цьому не завадити. Вона відчуває глибоку зневіру й не знає, чи це почуття коли-небудь мине. Олівія вище натягує на себе ковдру й лежить у темряві з широко розплющеними очима.　

Уже пізно. Карміна читає в ліжку, коли чує стукіт у двері. Як дивно. Вона чує це знову. Там точно хтось є.　

Вона встає й накидає махровий халат, на ходу зав'язуючи пасок на талії, спускається сходами. Зійшовши вниз, клацає вимикачем. Виглядає у вікно, а потім, вагаючись, ледь-ледь прочиняє двері.　

— Вітаю, — каже Карміна, невпевнено всміхаючись.　

— Вибачте, що турбую так пізно, але у вас іще горіло світло.　

— Без проблем. Чим можу допомогти?　

— Ми можемо поговорити?　

— Гаразд, — говорить вона. Відступає й широко відчиняє двері. А тоді обертається спиною до прибулої особи, зачиняючи двері зсередини.　

Усе змінюється в одну мить. Раптом щось рухається в неї позаду, а тоді Карміна відчуває, як щось міцно стискається навколо її шиї. Це стається так швидко, що вона не встигає скрикнути. Не може вдихнути, горло роздирає нестерпний біль. їй здається, що очі лізуть з орбіт, навколо все пливе, доки вона відчайдушно намагається вхопитися за шнур на шиї. Але коліна підгинаються, її кидає вперед, і власна вага діє проти неї — Карміна повисає на зашморгу. І з подивом усвідомлює, що вмирає. Ніхто не думає, що вмиратиме ось так. А тоді все провалюється в чорноту.