Попід Кичерами та над потоком

VІІ. ГОМІН МАЙСТЕРСЬКОГО ПРИЛАДДЯ

Так отже Старий Пан зачав жити на Кичері. Йому вже не було прикро. Вранці Ганя вставала перша, палила й готовила каву. Її спокійні й повільні кроки гомоніли в кухні й оживлювали пустку. Потім Старий Пан снідав і нараджувався з Ганею, що будуть цього дня робити та які будуть робітники. Бо дуже швидко в хаті Старого Пана загомоніло приладдя. Він закликав кількох людей, що знали майстерку, і, кермуючи ними, приступив до роблення обладнання хати. Вони гиблювали дошки, різали їх пилкою, а потім збивали частини цвяхами. Зранку до вечора гомоніло це приладдя і від нього було весело всім. Дім, що стільки літ стояв пусткою, оживав. В полуднє була перерва. Робітники сиділи на веранді, довкола круглого стола й полуднували. А їсти на Кичері завжди давали добре. Майже завжди було м’ясо. Робітники говорили: хіба тілько скоромного, що в Старого Пана. Поївши, запивали водою, витирали рукавом масні губи й дякували: «дякуєми вам. Ганю, шосте файно зварили та й сти нас так файно погодували». Потім знову стругали гиблі й скрипіли пилки, аж до вечора. З-під їхніх рук вийшли білі дерев’яні ліжка, такі ж столи, стільці, та шафи. Згодом Старий Пан привіз із Львова білий лякер і полякерував шафи й стільці, а ліжка й столи залишилися з природнього дерева. Правда, в деяких кімнатах було трохи обладнання: залізних ліжок, стільців та де-не-де шафа. То ж цими меблями власного виробу доповнювано. Так Старий Пан приготовлювався до відкриття пансіону в літі. Пансіону зложеного з чотирьох кімнат внизу, бо дві кімнати на горі та ще й сіни мусіли залишитись для Старого Пана, Гані та когось з дітей, що хотів би в тім році побути у батька.

В тому часі, як Старий Пан займався працями в хаті, Ганя взяла собі дві робітниці й заходилась біля городу. Горішнє поле зорано. На хребті воно було твердше та пізніше. Оба кінці, східний і західний, мали трохи кращу землю, не таку тверду липчицю. Там заклали грядки. Жовту скибу сікли, викидали бур’ян, перекопували з гноєм і робили грядки. Старий Пан вимірював їх до шнурка, чи інженерської міри, а потім боки їхні вироблювано дуже старанно. В літі діти жартували собі з цих високих боків грядок, кажучи, що це залізничні шкарпи й пізнати, що батько залізничник. Інша справа, що Ганя використовувала їх, обсаджуючи найчастіше буряками. На грядках Ганя засіяла моркву, петрушку, горошок і квасолю. Одну грядку залишила на розсаду.

На східньому кінці були теж грядки, а з них одна повздовжна з полуницями. Вони були там і досі й завжди з весною донька Николайчука, Стефа, приїздила на кілька днів сама, чи з батьком повеснувати. Тоді теж вона обходила полуниці, чистила їхні кущики й пересаджувала молоді на нову грядку. Так було від років, то ж і тепер подбали про полуниці. Вони були гордощами Кичери, родили завжди багато соковитих, запашних ягід, що їх зокрема дуже любив Старий Пан.

Дівчата копали землю мотиками й розмовляли при тому. Звичайно вони розказували, що сталося взимку в селі, хто з ким сварився і бився і хто з ким любився і подружився. Час від часу приставали, випростовували спини та, підпершись ліктем на мотичівні, дивились, як цвіте сад і як внизу люди працюють на полях і дими підносяться з села. Неодна зідхнула й казала: файно ту на Кичері.

Бо це справді Кичера була з весною прекрасна. Цілий день вона купалася в ніжному сонці. На городі зеленіла соковита, шовкова травичка, а понад нею цвів сад. Дерева виглядали, як великі китиці молочно-рожевого квіту. А тут знову модереви, що обіймали вінком обійстя. Вони зазеленіли вже й були стрункі, високі й буйночатинні. Ніжно зелені китички їх м’ягесеньких шпильочок хитались у весняному леготі й разом з гнучким модеревним гіллям співали в вітрі.

А там за парканом бігли жовті ще поля, скрипіли плуги й дзвонили мотики, розбиваючи жовту скибу. В ряди годи долітала з лісу пісня:

А там десь з Поточини хтось відповідає:

А там хтось затягне:

Але найчастіше ви не відрізняєте слів, тільки десь з лісу, десь понад полем летить бойківська коломийка. Часом її супроводить гра на сопілці, або між першою строфою і другою сопілка свище й співає, співає, а пісня стелиться по Ровині й десь там умовкає під Грішивцем, чи під Черленим, що чорніють на вершках.

Але вже на Черленім вершечки чатинних гілок вкрилися молодими, яснозеленими пучечками свіжої чатинки. Від того ліс зазеленів і ожив. А там на Гришівці буковий ліс ще чорніє безлистим гіллям. Щe бо на вершках поміж буками де-не-де лати снігу. Він лежатиме й до Великодня, а часом і довше.

Хоч ліс ще безлистий, вже в ньому кують зозулі. Скобова Марися, що за парканом скибу січе, послухає та й так собі для себе тихенько заспіває:

Але то так люди веснують. Над полотняними, білими одягами, чорніють вовняні киптарі, а там і тут і знову онде цвіте жіноча мальованка й яскравіє хустина. Жайворонки співають над полем, а сонце мандрує понад писанкою і гріє поля на ровені та й тоті по Кичерах та й по вершках.

Навіть Старий Пан час до часу вийде з хати, залишаючи робітників, сяде на лавочку відпочити й любується весною, своїм садком і широким видом, що простягся з Кичери обабіч на поля і гори. Та приладдя не перестає гомоніти, аж поки сонце не збірається сідати он там поза Маґурою, де Дністер біжить прудким потоком, протискаючись із турчанських гір на старосамбірські долини.