Попід Кичерами та над потоком

ХІІ.НЕДІЛЯ

В хаті Старого Пана пізнати, що сьогодні не робочий день. Не гомонить приладдя, робітників нема, ніхто не спішиться вставати. Сам Старий Пан навіть трошки довше лежить у ліжку, подрімуючи. Тільки Ганя встає вранці, бо в неї досить роботи при господарстві. Ще не оглянулась, а тут уже й дзвони дзвонять. Летить їхній спів по полях і лісах, відбивається об збіччя гір та десь там мовкне, аж під вершками. Але бо в горах, далеко летить голос. Десь там здалеку долітає ледве вловимий звук дзвонів: певно зі Смеречки, бо вона найближче Розлуча. Недільної тиші навіть вітер не полошить. Так це дзвонять на утреню, і Старий Пан збирається із Стефою до церкви. Оце йдуть стежечкою поміж полями. Вже на них зеленіють смужки озимини, навіть яре вже зійшло й покрило жовту землю, ледве помітною щіточкою зелених прозябців. Де-не-де з-під скиби вилазить картопля. Десь там загублений між небом і землею, співає жайворонок. Сонце золотить світок бойківський і благословить цілотижневий труд. Батько й донька йдуть мовчки, одне за одним — стежечка вузенька. Церковця за прогоном розсілася на цвинтарі, під старими липами. Вона крита бляхою: то американи прислали гроші. Цвинтар обгороджений парканом з кілків. Від кожної стежки фіртка. Вона відчиняється так само скриплючи, як і на ґаздівських обійстях. Але з церкви долітає спів крізь відчинені двері. Спів на своєрідний бойкійський спосіб, що в деяких місцях бере ритм коломийки, як от весела мельодія «Іже Херувими». Вже сидять обоє Николайчуки в лавці й слухають оцього співу. В церкві пахне кадилом, воском та маслом, що ним ґазди намазують голови. Крізь вікна світить сонце й видно синяву. В перервах між співом і відправою вривається шум потока й здалеку приглушений спів лісу: він теж править свою Богослужбу. Потім, як уже кінчиться, виходять люди, ступаючи глухо, в ходаки обутими ногами. Під церквою стоїть групка кольорових жінок. До них приступає Стефа й вітається з одною і другою знайомою. — Та вжесьте виїхали? — питають, усміхаючись прихильно — та вже ся лишите з вітцьом? Стефа розказує, що має працю в місті й що приїхала тільки посадити ружі — так усі квітки називають на Бойківщині. Стефа говорить по бойківськи; це вона єдина з усіх дітей Старого Пана. Люди хвалять її за це й кажуть: ци видите, пани, а по нашому говорут, бо то єнчі хіба тілько по польськи. Кілько їх виїздит на сезон, то нихто не говорит по руськи. А тоті Николайчуки відиш не такі пани, як єнчі.

Старий Пан теж говорить з ґаздами. Он стоять біля нього два найважніші майстри: Никола Когут та Андрій Рівняк. З ними Старий Пан обговорює згрубша плян своєї роботи в наступному тижні: скільки робітників взяти та котрих. А там надходить старий Панькович і Николайчук нагадує йому: скажіть свому Ількови, щоб не забув завтра прийти та най кличе зі собою Пахона й Панька. Останні виходять з церкви священик та інженер Совацький. Обидва молоді та доволі високі. Тільки о. Конюх широкоплечий і повновидий, а інженер дуже стрункий та худий. Вони теж приступають до гурта й вітаються з Николайчуками. За хвилю народ з цвинтаря розсипається і по стежках, серед піль виглядає, як розсіяний мак. Николайчуки йдуть знову стежечкою додому. З ними йде сільський письменник Андрій Кисиличин. На неділю він одягнений в білий полотняний одяг і як усі ґазди, гладко поголений. На його щоках круглі рум’янці, його карі очі мають в собі задумчивість і разом з чорним вусом, надають своєрідного чару його обличчю. Андрій розказує Стефі, як перебув зиму, та що написав. Снує свої мрії: написати історію села, зібрати співанки, написати про панщину. В зимі написав п’єсу /Андрій дуже любить цю назву й цей рід творчости/ під заголовком: «Три спільники». Її ставитимуть певно в літі в читальні. До обіду сідає з Николайчуками теж і Андрій і за їжею далі розказує про свої літературні справи. Потім запрошує господарів відвідати його, аж там на Гришівці. Андрій дуже бідний ґазда. Вибрався він, із села на новосілля он там під лісом, вимінявши кусок свого города в селі за стайки поля під лісом. Ледве трохи бульби з нього збирає. Бідують його діти та чорнява Настуня, жона. В літі часом тільки Старий Пан візьме Андрія до роботи, бо робітник з нього ледакий. Та й Настуню часом покличуть прати, чи щось при хаті помогти. Пару ґрейцарів все їм з того капне.

Разом з Андрієм виходять обоє господарі з хати. Батько з донькою йдуть на Кизявицю проходом. Андрій іде додому теж цією дорогою: на захід. За ногами їм плутається Мімі. Раз доторкає носом панової ноги, то знову Стефиної і йде без зацікавлення і охоти, наче сповнюючи немилий, але необхідний обов’язок. Оживлюється тільки тоді, коли Стефа нахиляється до неї попестити, або поговорити. Виляє тоді хвостом і проситься на руки. На руки очевидно її не беруть і вона, зідхнувши тяжко, йде далі за ногами своїх господарів.

По каміннях Студеного, що ледве снується в ярку, проходять на другу сторону й прощаються з Андрієм: йому дорога ліворуч до гори, на Гришівець, а їм праворуч на Кізявицю. Потім батько й донька йдуть широкою, гірською стежкою, що піднімається серед прорубаного лісу й береться на вершок Кізявиці. Спершу біжить вона лагідно, але в останній частині стається трохи стрімкіша й вужча, поринаючи між старі смереки. Кінчиться разом з лісом: зачинається круглий, малий наче бабка вершок Кізявиці, порослий травою. Сідають на ньому й дивляться на гори, поля і ровині, на світ цей мальований, мережаний, лісами тканий, горами замаєний. Вдихають пахощі лісу й слухають його пісні, зложеної з шуму дерев та співу пташок. А там унизу далеко на обрію, сонце хилиться за Маґуру.

— Гарно тут! Я стільки літ їжджу тут і завжди находжу нову насолоду в оцьому виді з Кізявиці! — говорить Стефа, — дихати так широко, просторо, радісно й запашно!

— Ти завжди була ентузіясткою Розлуча, більше, як хто-небудь з моїх дітей.

— Від малої /ми зачали їздити до Розлуча, як мені було вісім літ/ я вважала його за найкращий куток світу. Тато нагадує собі, як ми їздили в Альпи й над море. Стоячи в Трієсті на Обчино, їдучи через Зальцкамерґуд, чи теж сидячи над морем у Ґрадо, я завжди так дуже тужила за Розлучем. Відкіля б я не приїхала, з радістю я вітала ці наші гори, коли мої босі ноги станули на м’якій траві нашого городу, я відчувала якусь силу, щось велике й радісне, що наче входило в мене від оцієї землі. Це тимбільше дивне, що я народилася у Львові. Але ж ціле моє серце виповнила любов до цих гір і тут до нашої хати.

Дивилися в напрямі на схід увниз. Там поза потоком, що снувався наче срібна ниточка, прикучнула Кичера. З Кізявиці вона виглядала низенька й, як би не трохи ліса на вершку, можна б думати, що це далі поля. І як би не хата Николайчуків. Наче малий грибок, вона присіла під лісом, накрита червоною шапочкою з черепиці.

— Гарно так дивитися з гори на наше обійстя. Коли я будував ту хату, люди дивувалися, що оподалік від дороги та села, на горбі. А мої товариші сміялися, що я будуюся на вітрах і протягах. Але мені тут подобалося. Як би я був побудувався біля гостинця, нині я був би серед гамору літнища й не мав би я того спокою, що маю у себе.

— Кичеру я люблю, але Кізявиця є вища й вид з неї кращий. І завжди будучи малою дівчинкою, я мріяла побудувати тут на цьому вершку такий готель, як ми бачили в Альпах. Мені ввижалися осклені веранди, а там зубата залізничка, вагонетки на линвах, що виїздять на гору.

— О, то дорога, недосяжні мрії. Тут серед лісів, оподалік села, на вершках. На це треба б мати великий капітал. Я от не маю за що купити тих кілька пасків поля, що повище нашого паркану. Ґазди відгрожуються, що продадуть жидам. Тоді мені під сам паркан влізе хтось з якоюсь великою будою, з гамором, смітниками й відпливами та заслонить мені вид на ліс.

Стефа мовчала, роздумуючи щось глибоко.

Сонце сідало за гори й Николайчуки сходили в низ. Потім ішли між полями й кожне з них думали свої думки. Вже були на подвір’ю, як на ясне небо заходу зійшла вечірня зірниця. Сіли на лавочці відпочити й дивитись, як запалюються зорі. Й Стефа сказала:

— Тату, купіть це поле. Ці гроші, що ви мені дали колись на виряд, як би я йшла заміж, мені тепер не потрібні. Пощо вони мають стояти в банку. За них ми купимо поле. Договоріться з ґаздами, я приїду наступним разом і ми докінчимо цю справу.

— Трохи ніяково мені: замість грошей, матимеш сухе, неврожайне поле, покрите папороттю і ялівцями.

— Нічого, тату. Переді мною ще життя і гроші я ще зароблю. А полем я так само тішитимусь, як ви.

Високо й далеко ясніли зорі на весняному небі. Маєві хрущі гуділи, літаючи низько над землею. Кичера шуміла стиха в нічному вітрі. З села долітав гавкіт псів та ричання корів.