Попід Кичерами та над потоком

ХХ. РОЗБИШАЧКА

Десь так у половині першого року життя почали Боську вчити й виховувати. Мали ж з неї зробити справжнього пса, що стереже хати. Навчання мало на меті засвоїти Босьці всі мудрощі, яких потребує така собака. Отже в першу чергу: послух, а далі пізнавати ворога й брехати на нього. Ну й: ланцюг та буда.

Послух? Певно, на поклик: Бось, тут, Бось, на, Бось до ноги! Боська прибігала до своїх господарів. Певно що слухала, та…

Пізнавати злодія, ловити його, брехати й кусати — не треба було Боську вчити. Вона це вміла сама. Вже зроду, собачим звичаєм брехала на всіх, хто заходив у хату, вже змалку любила вп’ялити зуби в ґаздівський кожух, чи полотняну ногавицю. Ще до жінок Боська виявляла деяку прихильність. Мабуть собачі мудрощі, переказувані з роду в рід, повчають, що жінка рідко буває злодієм, а ще щоб поночі лізти в чужий сад та до хати, так це вже не жіноче діло.

Так, що й справді Боська брехала добре й виростала на лиху собаку. Якби ж не пристрасть до прогулянок, побігів у село та в ліс. Та це щойно згодом. Зразу ж Боська держалася хати й брехала й кусала кожного, хто зайшов. Люди хвалили собаку:

— Добра виросте собака. Буде люта, до хати не допустить нікого. Треба тільки її припинати, бо зледачіє.

Тож зробили для Боськи буду й справили ланцюг. Буда була справжнім чудом, як Босьчин господар був будівничим, то й навіть буду майстри робили за плянами й до міри. Такий собі дімок, та ще й з подвійних дощок, що між ними був мох, аби буда була тепла. Над будою горище як над селянською хатою, випхане сіном. І невеличкий отвір, щоб не дуло, та ще й до засування дошкою.

Так, це була буда.

Ланцюг був теж. Нетовстий і не для постійного вжиття, а так тільки. Щоб «припинати». І припинали. Тобто Ганя.

— Треба йти прип’ясти Боську, — говорила зранку, нагодувавши звірів, — а ні то геть зледачіє.

Тільки ж Боськи ніде й ніяк не можна було знайти…

За декількома такими лекціями вона знала вже, що після сніданку може бути ланцюг. Ну й їла швиденько, і поки ще Ганя вспіла повернутися, Боська вже десь зникала. Не далеко. Десь коло хати. Але так, щоб Ганя не найшла. Коли ж Ганя кликала й свистіла, відповідало їй десь зблизька ніжне молитовне скавуління або примильне побрішкування. Та Боськи не було.

Інколи Ганя виволікала її десь з-під стіжка сіна, де мала свою криївку, або зо схову під дошками за стайнею. Тягнула за карк, лаючи, і таки дотягнула до буди й припняла. Ну, вже тоді доводилось поплакати, пожалуватись, та вкінці влізти до буди й проспати до обіду. Але після обіду Боськи вже ніхто не потрапив би був припняти: вона гонила довкола хати й подвір’я побріхуючи весело, борюкалась з собаками, що заходили на подвір’я, а згодом із своєю сім’єю і робила безліч збитків.

Отут то вона бралась виховувати Хруня. Хай би він тільки вийшов на подвір’я із свого хлівка. Боська кидалась на нього з радісним бреханням і гнала його по цілому господарстві. Бідний Хрунь утікав на своїх куцих лапках, хрунькаючи тривожно й зчаста. Якже Боська досягнула його стегна, роздавався жалкий квік. Бідний Хруньок повертався швидко й боронився рилом. Боська відскакувала й прискакувала, стараючись ворога допасти з боку й зловити за ногу. Хруньок гатив рилом швидко й зручно. Все це відбувалось у нечуваному гаморі: Боська уїдала як на справжніх ловах, а Хруньок хрунькав і квичав.

Щойно хтось із домашніх прикликав Боську й припинював лекцію, що її вона так дбайливо давала Хрунькові.

На ніч Старий Пан не дозволяв припинати Боськи.

— Не треба. Вона бідна ціле передполудне висиділа на ланцюгу, буде з неї. Хай вночі побігає собі. А втім вона й так у ночі держиться хати, чуємо ж, як бреше. І стереже добре, є вірна й куслива. Скільки разів я вийду на подвір’я, вона завжди спить під моїм вікном, або бігає довкола хати.

Це все було правдою. Тільки ж Боська одна знала про свої розбишацькі побіги в село мабуть десь так звечора, а може й на передсвітанку. Собаки знають звичаї людей та ще й злодіїв. Мабуть і Боська знала, коли можна побігти в село й в якій порі злодії не ходять. Так що й справді вони до Старого Пана не ходили. Головно, в зимі чи коли там. Але в осені, як уже зародив сад, прижилось панові самому стерегти його. Правда, помагала йому в тому Боська й інші собаки.

Зате щораз частіше траплялись скарги на Боську. І то завжди вранці.

— Славайсу, Ганю! А ци встали вже пан?

— Навіки! Ще лежуть, а вам що треба?

— Таже дивіться! Іду я досвіта до коний подивитися, а десь з-за Леськового паркану як не вискочить ваша Боська та й давай на мене. Я не вспів і по камінь зігнутися, як вона мене зловила за ногу. Адіть: роздерла нагавицю і покусала!

— Ну, то що ви хочете від пана? Ци він має вас обганяти від собак? А ви що не маєте очий і рук? А якби так якась чужа собака вас покусала, то ви би куда бігли на скаргу?

— Та що ви мені: чужа тай чужа! То то не чужа, а ваша Боська. Ви собі припинайте псів, а не щоб бігали по селу та й людей кривдили.

— А вам хто каже, що не припинаю? Альо дивіть, буда та й ланцок. Ци я тому винна, що сука зірвалася? Чей не буду цілу ніч коло собаки сідіти та й дивитися, ци сідить в буді ци ні.

— Ая припинаєте! Там колись не колись, а на ніч таки пускаєте. А тото вже не одному мені, а люди скрізь нарікають на вашу собаку. Але вже мені того досить! Піду тай заскаржу, бо такого права нема, щоби челядина пси кусали.

Як тільки ґазда згадав скаргу й суд. Ганя попадала в лють і розпускала рота надобре. На її крик Старий Пан підходив до вікна й кликав:

— Ганю, Ганю! Що там? Чого ти так розкричалася? — Привик, що Ганка лається з усіма, ну тай йому не жалує.

От тоді вже Ганя висипала своє. Але Старий Пан виходив до ґазди, запрошував його сісти на лавочці під хатою, оглядав рану, йодинував її, давав додому якоїсь масти. Вже ця дбайливість примирювала ґазду, а знахарське знання старого, сивовусого господаря наповнювало пошаною. До того ж ввічливість…

Звичайно Старий Пан випитував про новини в селі, разом з ґаздою журився погодою і врожаєм і разом з ним, як і з усіма селянами, обговорював громадські справи. Оце тісне зжиття з селом та загально знана його прихильність і доброта швидко примирювали пошкодованого. Серед балачки він забував свої втрати, коли ж Старий Пан обіцяв восені дати за Босьчину злосливість кошик яблук для дітей, ґазда признавав, що все це «байки», що портки були старі, та лата в латі, а шкуру Боська ледве зубом зашкрябнула. Портки жінка зашиє, рану пан залікував, а що до собаки…

— Та то файна собака. Нема що казати. І зла, куслива й брехлива. Такої собаки треба в саді. Коби ж її так якось в’язати, щоб людий не кусала. А ту знов не знати, що панові радити. Бо то собаки на ланцку ніхто не вдержить. Пес, то що інше. То псяча служба на ланцку. А собака гонить і щенят родить і годує. Ні, то не до ланцка. Може би так де роздобути такого файного, ґаздівського пса?

Тут уже в розмову встрявала Ганя і звичайно присікалася до господаря:

— Та бо я тиж казала, щоби Боськи не лишати. Альо Цигана пан дали й Андрій має з него доброго пса. Всі хати в Гришівці він один пильнує як день так ніч на ланцку. А злий! А то-то до чого? Тільки гнати.

— Дайно спокій, Ганю, — вже зачинав злоститись Старий Пан. — Боська моя собачка, вона мені потрібна в саді й я її не проміняв би за іншого пса. Автім: Боська певно буде незадовго мати малі, залишимо її сина й, якщо вдасться в маму, буде добрий пес. Боська мені, а ти собі пса.

А в Боськи й справді гладшали боки. Її вже ніхто й не пробував обганяти від женихів, як колись Мімі. Вона як день так ніч на дворі, а там собі жила, як знала.

Проте після таких відвідин когось з села Боську не минала кара: на цілий день її в’язали при буді, при чому й від Гані не минулось їй декілька стусанів. Боська добре розуміла защо, свої грішки вона дуже добре пам’ятала, а запах покусаного ґазди нагадував їй поповнений злочин. Тож знала, за що це все.

Тільки ж Старий Пан інколи підходив до в’язня і потішав:

— Бідний, бідний Бось! Аж сверблять оті босі лапки подралувати собі, аж кортить цей червоний, білозубий пащ брехнути та знову когось за ногу. Але ти підожди. Тільки трошки смеркнеться, Ганчисько недобре піде по молоко, а пан звільнить свою пестійку.

Так і діялось. І знову вечір та ніч несли з собою чар нових пригод та нагоду до нових злочинів.

Отак весело проживала Боська на Кичері. Наприкінці першого року вона вродила своїх перших дітей. Разом з нею і стара Мімі, що й далі держалась свого ліжка й панової ноги, вродила дітей. І знову залишили на господарстві аж двох: Босьчиного Щура й Міминого Мішу. Першого, або другого мали привчити до ланцюга, а тоді іншого віддати людям. Ціла оця собачня становила веселу, молоду компанію, що її дуже часто називали в хаті «голота». Провідницею оцеї голоти стала Боська.