Попід Кичерами та над потоком

ХХХІV. СТЕФИНЕ ВІНЧАННЯ. ВЛОДКІВ ПЛЯН

Жовтень добігав кінця. Була холодна слота, — дні короткі й бурі. Чомусь у таку пору випало Стефине вінчання з Марчуком. Вирішили відбути його у батька на селі, здалеку від містового гамору та знайомих.

Здається, мало хто так тихо й скромно вінчався, як Марчуки. Тиша сільської церковці, два свідки: інженер Совацький та Андрій Кисиличин. Дві маленькі китички фіялок, що їх Влодко привіз із собою, дві обручки, що їх священик наклав їм на пальці й дві стежки життя, що збіглися в одну.

Перед хатою чекала молодих Ганя з китицею квітів, що їх Стефа сама засіяла та посадила. Ганя поводилася, як статочна господиня, потрохи наче мати, що зустрічає доньку, що вертається від шлюбу. А потім був чеколядовий торт і Старий Пан сидів при столі, покручував свого вуса, та й далі не знав, чи добру долю собі вибрала його донька. Що ж було робити? Він живе далеко, а дівчина сама в місті. До того ж Влодко й справді чесна людина, діловий характер, хоч би той плян…

А з пляном було таке: в літі, як молоді приїхали до батька, нагло Стефі впала думка, що до інших змін, які Старий Пан зробив у господарстві, бракує ще одна. Вирубати б стіну між верандою і сіньми, покласти гарну підлогу й зробити велику, осклену їдальню. Цей Стефин плян припав дуже до вподоби Влодкові.

Чудова думка! — захопився він.

Як тільки вернулися з проходу, Влодко з питомим собі ентузіязмом піддавав Старому Панові плян перебудови. Мовляв: кошти невеликі, а користь і приємність буде. Старий Пан дивився на нього з-під окуляр, думав, підкручуючи сивого вуса. Потім встав, пішов на веранду й довго ходив по ній та по сінях, розглядаючи й розмірковуючи підданий плян. Потім він міряв, обчисляв, обдумував. Наступних днів розглядав свої запаси дерева, нараджувався з Миколою Когутом, найважнішим будівельним майстром-самоуком, що будував не лиш бойківські хати, але й уже віллі, яких з року на рік у Розлучі наростало щораз більше. Треба сказати, що частенько заходив він до Старого Пана й радився в неодному складному будівельному ділі. Від нього він навчився рисувати й витинати з дерева прикраси домів, плетені з складної решітки, листя і цвітів. Потім уже й селянські хати стали будувати з такими прикрасами. Ото ж після основної наради з Миколою Старий Пан заявив при обіді:

— Діти, я роздумав і розібрав плян перебудови нутра, так, щоб був гарний голь. Зараз в осені берусь за діло, і як приїдете на Різдвяні Свята, їстимете вже в голі.

З признанням дивився на Влодка. Стефа, якій залежало на тому, щоб батько полюбив Влодка, не признавалась ніколи, що плян не його, а її. І потім, коли з батьком сиділи в голю та він хвалив Влодка за його плян, Стефа не зраджувала, що плян її. Тільки ж не раз погрожувала Влодкові:

— Як не будеш чемний, скажу татові, що плян перебудови був мій!

Так і не довідався батько, хто придумав для нього велику, напівосклену кімнату, де одної весни заснув Великим Сном…

— Добрий плян подав мені Влодко в літі. Я його обдумав, порадився з Миколою і гадаю, що зможемо його виконати. На щастя склепіння спочиває на одноцілих бельках так, що усунення стіни між першою та другою частиною можна виконати без шкоди для тривкости будови. Прийдеться зробити немалий видаток, бо треба всюди дати гарну, нову підлогу, а в тій частині, що були стіни, лякерувати стіни на біло так, як на веранді. Але ж зате зискаємо велику й ясну їдальню, чи там кімнату, якої так дуже досі бракувало гостям. Вони зможуть там сходитися і це упростить нам теж подавання харчів, яких не треба буде подавати до кімнат. Це дійсно чудова думка й я дивуюся тільки, що нікому з нас вона не прийшла, тільки комусь посторонньому.

Тут Стефа й Влодко переглянулися та злегка посміхнулися. Стефа мовчала, а Влодко, задоволений признанням, говорив далі:

— Великого прибутку тато не мають з того пансіону, бо ж то тільки чотири кімнати. От, як би замість стайні тато були цей будинок обернули на дім, було б значно практичніше. Він і так, як на одну коровину надто великий і розкішний. Я був би скріпив шопу добрим шалюнком і це була б стайня, вкінці можна було зробити загату, а будинок я був би поклав на середині горба, а не в куті й вже будував його як дім.

— Ба, на це треба було мати без порівняння більше грошей. Колись, як матиму гроші, або вже ви, молоді, тоді й будуватиметься.

— Ми бо виглядаємо як оця картопля-мати: мала, зморщена, ледве помітна. А нові, що вона дала їм життя: великі, гарні, соковиті. Спочатку наш дім видавався чимсь надзвичайний, а нині супроти оцих великих пансіонів там за горою, це малий дімок — говорила Стефа.

— Це мабуть згідне з законом природи, як ти сама помітила. Та для мене не важний розвиток оцього літнища, а села. Мій Боже, скільки то змінилося з тої пори, як ми тут приїхали! Нагадуєш собі, яка тут була темінь, яка тьма кромішна? — звертався до Стефи батько.

— Читати й писати тут майже ніхто не вмів, як у Китаю: з листами люди ходили до писаря. Дітей до школи малохто посилав. Інколи навіть воліли кару, як школу. То ж не диво, що бувало, прийде хтось щось продати, а ви питаєтеся: скільки вам дати? На це була відповідь: що ваша ласка, або: та дайте шустку, або дві. А як ви питалися: чи шустку, чи дві? — така відповідь не вдоволяла і коли ви чесна людина, даєте належну заплату; коли ж ні…

Як тільки гості виїхали, Старий Пан взявся за перебудову хати. Щоправда, Ганя негодувала, мовляв: та десь в тій хаті ніколи нема спокою. Раз пан студню робит, то знов хату малює, стайню ставит, а тепер знов щось. Таже була хата дотепер, тай могла би стояти так далі.

Але Старий Пан завзявся. Несподіваний, але приманчивий плян припав йому дуже до вподоби. То ж знову зачалися роботи. Й знову з котрогось тартаку звозили дошки, а майстри гупали топорами. Гиблі гомоніли, вигладжуючи дошки. Потім вирубано стіну, що відгороджувала сіни від веранди. В сінях, де стільки десятків літ був півсутінок, — їх розсвічувало тільки мале віконце в дверях від веранди — настало ясно. До них заглянуло сонце. Тепер веранда й сіни утворили один великий, ясний простір.

Потім шальовано стіни в колишніх сінях, вирівнюючи їх до тих, що були на веранді, кладено підлогу в першій і другій частині. Літали гиблівки, а в повітрі пахнуло живицею, пахнуло свіжо струганим яловим деревом. Швидко й ці роботи покінчилися. Робітники відійшли, але Старий Пан знову поїхав із своїм наплечником до Львова й привіз лякер, покост, фарбу. Й знову тижнями Старий Пан стояв, забезпечений фартухом, і водив щіткою по стінах. Білий, блискучий лякер покрив стіну від половини. Горішня частина лисніла білою, крейдовою фарбою. З одного голю — як стали називати цю частину хати — вели сходи на поверх. Давніше поручні були із скромних кілків, але тепер Старий Пан зробив штудерну витинанку: на білій решітці великі квіти з жовтими осередками й зеленим листям. Сходи дістали новий, бронзовий лякер. Згодом по середині станув довгий, великий стіл. Під стінами поставлено лавки, а в двох зовнішних кутах два невеликі столики.

Треба сказати, що ця частина дому була дуже гарна. Вона наче побільшила й поглибила дім. Вже тепер, сходячи зі сходів, ви бачили великий вид на гори й село. Ви могли сидіти при столі, не роблячи нічого й дивитись, найкраще крізь скла, на ці гори там напроти. На поля, що тягнулись поперек гір; там працювали люди, або росли собі вівси. В ярах ріс ліс, з верхів збігали потоки. А там по толоках ходило йміня і звідтам, здалеку добігав голос дзвінків та гра сопілки. З дому Николайчуків їміня виглядало як малі мушки, а люди як крапочки. Верхи «Панів» часто одягали смушеві шапки хмар. Тоді у Николайчуків говорили: буде дощ, бо «Пани» надягнули шапки. Це правда, «Пани» краще визнавались в погоді, їхня висота була між 850 і 900 метрів. Тому часто загрібали своїми вершками хмари, що пливли від граничного пасма. То знову випускали з своїх кітлів буйний південний вітер, що його називали ґазди вітром з гори, або полонинським. Він був кріпкий і дужий та теплий. Він висушував влітку й так сухі, бойківські поля, а взимку й на провесні приносив відлигу.

Там у підніжжя гір біг смужкою Розлуч. Його хатки виглядали, як дитячі іграшки, висипані з коробки та двома рядками уложені вздовж потока. Верби і ясені затінювали оці хатки й шуміли понад їхніми стріхами. В тих хатах від віків жили ґазди й від віків ґаздували так само: в цей бік від села царина, а в той толока. На царині смужки картопель і вівса, де-не-де жито, льон, чи коноплі. На толоці мушка — низенька трава. На ній пасеться худоба — та не багато напашується, то ж пасеться у лісі. На толоці звичайно одна, дві кошари з вівцями. Вони погноюють оці поля, що відпочивають у тому році. Частину погноює ґазда, спроваджуючи дрібними рівчаками воду з потоків. Вона несе вологість і намул.

Так добре, що молоді вирішили вінчатися у своїй, батьківській хаті, що з неї був просторий вид на гори й село. Оце після обіду, сиділи обоє на канапці, тісно пригорнувшись до себе. У Стефи на подолку дрімала Мімі. Час від часу вона прокидалася і дивилася на свою господиню, що її покинула колись, їдучи з Старим Паном на село. Часом вбігла з подвір’я і Боська та намагалась маму стягнути за кудли на землю. Вона ревнувала Мімі за Стефу. Проте Стефа дала один-другий ляпас своїй бронзовій любимці, захищаючи матір перед її збитками. То ж, крутнувши кілька раз задом, Боська вибігала назад на подвір’я.

Швидко відтіля розносився її веселий гавкіт та гаркітня з псами.