Попід Кичерами та над потоком

V. СТЕЖКАМИ ЧЕРЕЗ КИЧЕРУ

— Ходи, Мімі, підемо за гору. Там у Берчихи є жінка, постараємось її попросити, аби прийшла до нас. Матимемо господиню.

Горішньою фірткою Старий Пан вийшов на стежку, що вела від зупинки на вершок Кичери. Велика частина її пробігала вздовж паркану його господарства. Йдучи, дивився із стежки на паркан, його поперегнивані кілки, покручував вуса та з незадоволенням мотав головою. Потім ішов ще біля чотирьох стайок ґаздівських піль і знову ставав і щось собі обмірковував. Вони бо були дуже мало урожайні й ґазди постійно відгрожувались, що їх продадуть. Старий Пан боявся, що повище його дому хтось побудується і матиме сусідів та ще й по дорозі до лісу.

Зараз за тими ставками зачинався ліс, що поростав вершок Кичери. Гірка була невисока, і від станції аж до її вершка, ви легко пройшли за десять, п’ятнадцять хвилин. На вершку була галявинка; на ній під групкою смерек стояла лавочка. Це вже громада де-не-де поклала лавочки для вигоди «люфтникам» — так називали міщан, що приїздили на літо. На цій лавочці Старий Пан завжди сідав і, відпочиваючи, дивився на гори й село та й на свій дімок. Бо хоча цей вид бачилось і з його дому, проте з гори він простірніший, ширший.

— Слава Ісусу Христу — поздоровив ґазда, що вийшов стежечкою з лісу, — та вжесьте виїхали?

— Слава навіки, Андрійку, — виїхав, буде з мене того міста, пора мені зажити у власній хаті.

— Ба, та певне. Таже хата стоїть сама та й порожна, нихто в ні не ґаздує, а тото не файно — ґазда сів на лавку та подав руку Старому Панові на привіт, кажучи: «добрий день вам».

— Ци видите, як той час іде. Таже я все згадую, яксми будували вашу хату. Я ще був парубком, та й ви були молоді, нівроку, то ся всі чудували, якісме хату ставили. Та й ся дивували, що пан си сподобав наші гори та й ще, що ся ставить не по ровені тай при дорозі, як ґазди, а десь на Кичері. Ба, та ци видите? Не минуло кілька літ, як енчі пани стали виїздити, ци зі Львова, ци з Перемишля, або Самбора. Та й стали си купувати у ґаздів по кускови поля, та й там си клали доми. Ґазди продавали, бо тото звичайно було поле нияке, дагди під лісом, на каміню, ци такой у лісі. Ґазді воно не родило, навіть трава на ньому не росла, хіба тілько всього, що папороть і ялівці. Ледаке, але панам подобалося. Ци видите, як тепер файно й яких віліїв набудували?

Це правда. Коли ви повернулися лицем до північної частини писанки й дивилися з Кичері в долину, бачилося, як вздовж гостинця, попід ліси розвинулись більші й менші доми. Найбільше з них було в стилю дерев’яних, літніх віль, що мали в собі щось закопанського, чи альпейського стилю: бронзово розмальовані з прикрасами й вирізами. То знову були то великі дерев’яні скрині, що їх набудували сільські жиди, звичайно двоповерхові, призначені на якнайбільше людей. Там були й типові для наших літнищ: «Адрія», «Рівієра», «Байка», «Ожел», «Маженє», як вони всі звичайно називалися так трохи шумно, смішно. Старий Пан махнув зневажливо рукою і повернувся знову до полудневої частини села.

— Ба, та же й ґазди домів файних наставили. Хто мав кого в Гамериці й як написав, що таке й таке, то ті з Гамерики вислали доляри й било за що поставити дім. Єнчі ся дорабляли такой в селі на панах, ци то при будовах, ци ся наймали на сторожів.

— Та певно, що з розвитком літнища, ґаздам стало краще жити, бо заробіток трапляється і в літі й в зимі.

— Ба, якже. Таже фірманки зі стації та й в село та ще й панам на спацір. А вже дівки та й жони на послугах. А там знов гриби, ягоди, молоко, ци так дащо з ґаздівства. Та й так ґрейцір до ґрейціря.

— А лісів у Розлучі досить, так що за дерево не тяжко.

— Та де тяжко? Альо по поточинах ґазди мають свого лісу, а вже по вершках, як знаєте камеральний і панцький, ніби Графський, бо то Розлуч цілий ґрафський. То знов на асиґнату.

— Знаю я ті асиґнати — засміявся Старий Пан — то такі, що на них дерево видають в ночі.

— Ба, таже ліс Панбіг сам засіяв та й вигодував на то, би ґазда мав з него хосен. Досить, що за зиму ґазда натігав дерево на обору, би му підісхло. А з веснов, як но сонце блиснуло, в селі тілько й чути, що гупання сокири та стругання гиблів. Але бо файні хати ґазди поклали, великі, з ґанками, під бляхов.

— Одна біда знаєте, що ґазди держаться отут своєї частини й кладуть ці доми на своїх оборах, біля стайні та свого будинку. Тому містові люди йдуть до них жити тільки тоді, коли не вистачає мешкань в долішній частині, чи як ви кажете в місті. А вам треба б теж будувати доми під лісом, оподалік села.

— Ба, та ми так привикли. Альо ци ви видите, в горішньому кінци мало що й змінилося. Під Вінцем, як було так, такой і є дниська: в єден бік цигани, а в другий ґазди. Та в єдних і других хати малі, іно у циган ще менші. А цигани, як бідували, так і бідують, бо робити не хочуть.

— Та є там якийсь коваль між ними, а в літі, якийсь чорнявий циганчук забігає в літнисько, жінкам голову крутити.

— Є, але шваб Вальтер коваль ліпший від цигана, а той циган, щогоси пани вподобали, ледакий. Хіба тілько що чорний вус у нього та й веселі очі. То ся з ним панни фотографують. Але бо й в горішнім кінци ци видите хати під бляхов. То й вижний — Андрій показував рукою — поклав Курус за гамерицькі гроші, пониж нього вже Петро Когут, кривої Гандзі ґазда, богач, дім виставив файний. Ті два пониж нього, то Крецуливого Леся і Чубанового Миколи. А решта, як си стояли над потоком межи вербами й ясіням, так си стоють, но тілько вже не курні, а з коминами — та то байка.

— Як я тут приїхав, церква була покрита ґонтами. Тепер, бачу, покрили бляхою.

— Та тото такой за гамерицькі гроші, шо ґазди вислали. А чколи в нас дві, але до тої вижньої, як дітваки ходили за Австрії і нині ходять, бо то руська чкола. А то, шо видите пониж церкви велика та й нова, то вже польська. До неї шваби ходять та й жиди.

— А який ксьондз у вас тепер?

— Та не злий, хоч міг би бути ліпший.

— Но, треба вже мені йти — Старий Пан підвівся.

— Та щось пан мают при собі, ци то пес, ци собака?

— Сучка, але то знаєте містова й тяжко їй привикнути до села.

— Не бійтеся, як піде мижи пси, то привикне. Але не здаємися, би пан із неї мали потіху. Альо цілий час на руки ся просит.

— Так привикла в місті, та тут мусітиме відвикати. Но йду я в долину. Будьте здорові!

— В ласці Божій зіставайте!

Старий Пан сходив стежечкою, що збігала по північному боці Кичери, в напрямі до літнища. Можна, щоправда, було обійти Кичеру гостинцем і дорогою, але через Кичеру ближче та приємніше. Обабіч стежечки бігли стайки піль, що їх звичайно засівали вівсами, або житом. Тепер вони були ще пусті й вигрівали свої жовті скиби після зимового сну.