Попід Кичерами та над потоком

XXX. БИНЬКА — ПАНІВ ЗВІР

Поява Биньки була надзвичайним, просто історичним випадком на Кичері. Як тільки її привели та примістили в стаєнці, і нагодували свіжою команицею, Старий Пан зготовив її «метрику»: на білій, гладко вигибльованій дощечці написав своїм гарним письмом:

Бинька куплена 18 серпня 1931 р. у Івана Паньчука з Дзвиняча.

Народилася 2 червня 1927 р.

Так отже, Бинька була молода, гарна й жвава. Своїми великими карими очима розглядала нове господарство, її вогкі ніздрі вітрили й обнюхували кожного. Щоб заприязнитись із нею Старий Пан подав їй пригорщу соли, яку вона лизала з насолодою, покінчивши ж вилизувала довго й дбайливо долоню, водячи по ній своїм теплим шорстким язиком. І потім, як тільки хто зблизився до неї, обнюхувала його, шукала по кишенях, лизала йому одяг, найрадше обуву, певно тому, що в мастях, що ними її чистили, були приємні їй складники. Потрапила черевик вилизати аж до білої, сирої шкіри. Молока давала вона справді доволі. Тому, що була недавно по теляті давала тепер тричі денно мало не ціле відро пінистого, запашного молока. Так, що корова з неї була добра, треба признати. Ну, а що попоїсти потребувала добре, це хіба не ніяка хиба; звісно, без доброго годування корова не даватиме молока. Так от із цим годуванням було трохи мороки.

Вранці наступного дня, як тільки Бинька випочала собі після довгої дороги, випустили її до городу, на соковиту траву в саді. Ганя взяла для зручности на посторонок, бо не знати, яка в корови натура. А натуронька показалась дуже швидко.

Бинька вийшла з своєї комірчини рада сонцю і траві. Хотілось розправити ноги, побігати, ужити простору. Та що це за перешкода? Якийсь шнур тримає за роги! Ну, цього вже ніяк не можна стерпіти! Бинька помотала кілька раз головою, тупнула кілька раз ногою та й як не дасть драла!

Ганя тільки крикнула й шубовснула собою об землю, а що шнур мала намотаний довкола зап’ястка й не надіючись напасти не попустила його. Бинька гнала наперед себе з піднесеним хвостом і волікла за собою господиню. Коли ж опам’ятавшись звільнила шнурок, корова була вже в картоплях. Тут спинила свій біг, влізла в найгустіше картоплиння і давай микати картоплю разом з корінням, обгризати матину й картопельки. Так стояла й паслась собі все таки одним оком, поглядаючи, чи не зближується хто. Почувши гомін кроків, задирала хвіст і дерла далі, задержувалась по дорозі під деревцями і, взявши губами за галузки, трусила яблучка й поїдала їх з великим смаком, при чому з пащі лилась їй тонка струйка слини.

Бинька була смакункою, це треба признати.

Ну, вкінці надбіг господар, наспіла й Ганя і якось прибрали звіра в руки. Завели на траву та коротко упнувши пасли, тримаючи в руках все таки порядного ціпка. А шнурок замінили ланцюгом і то порядним.

Поглядаючи косом на ціпок та ланцюг, корова паслася, тобто ходила швидкими кроками на прохід, де-не-де з-під деревця вискубуючи траву, зриваючи листя і вишукуючи команицю. Час до часу торгала ланцюг та, не дивлячись на свого пастуха, перла в картоплиння або між капусту. Не помагали крики й «бук» — знову кущі городовини вилітали в повітря, а корова обсмикувала їх байдужісінько й з видимою приємністю.

Після такого «пашення» Биньку завели в стайню, принесли їй добру плахту команиці, запашної, цвітистої, потім цебрик картопель з ґрисом, потім ще й нагрітої води. Ну, це вже було Бинці до вподоби, вона їла радо, постукуючи ногою, та б’ючи рогами об жолуб. Наївшись, лягала собі та жвакала, час до часу порикуючи, мабуть з туги за товариством.

Між тим у хаті відбувалась нарада. — Що ж ми зробимо з тою коровою, Ганю, — журився господар, — як тут її пасти?

— Ба, та то якийсь дикий звір, альо не хоче ходити, тай не хоче пасти як людське йміння, тільки гонить. Ци я вже знаю? Може завтра упну до паркану та й най пасеться сама? Як увидить, що паркан держить, то мусить привикнути пасти на одному місці.

Андріїха, що якраз прийшла з малинами, слухала й мотала головою.

— Та то, видить ми ся, не буде нидочого. Ганю. То всьо через тото, що корова полонинська, привикла з їмінням ходити великими пасовиськами. А сама в городі не вміє пастися.

— Е, мусить навчитися, мусить привикнути! — вирішив Старий Пан. Всі корови вміють пастись коло хати. От подивіться в село: вигнали поза хату корову, вона собі в городі пасеться, навіть ніхто не дивиться до неї.

— Ба, та тото правда, правда, що людські корови пасуть мирно, правда. Але пан вчені на книжках, то мають ліпше знати всьо: і до челідина й до корови — кінчила дискусію Андріїха. Тільки ж, невідомо, чи вона те про книжки сказала з правжнього переконання, чи тільки так собі…

Наступного дня вранці, коровицю подоїли, достали знову смачного молока й далі на пашу. Вже виходячи зі стайні Бинька оглядалась розумно позад себе: так наче б роздумувала:

— Ага, ланцюг є. Замотаний за роги. А якби та добре потягнути… Але є і бук. Не дуже приємний. Врешті побачимо…

Здавалось, що її карі, вдумливі очі розглядали цілу складну обстановку майбутнього пирування, а хитра голова продумувала, якби то звільнитись і драпнути в картоплі, що так і манили соковитою темною зеленню, обмитою ранковою росою.

Ганя підвела корову під паркан, де висока соковита трава буйно росла під затіяними модеревами, і прив’язала корову до сильного дубового стовпа. Воно так: ланцюг міцний, не зірветься. Стовпок ще міцніший не подасть. І таки мусітиме пастися на місці.

Прив’язавши корову, Ганя приглядалась. Під її оком корова обнюхала траву, знайшла смачні рослини й стала їх пасти. Це заспокоїло Ганю і вона вернулась до хати готовити снідання.

Та не вспіла ще розкласти вогонь, як у хату вбігла мала пастушка, Несторова Марися, що поза ярком пасла свої корови. Задихана.

— Анужто, Ганю, біжіть та рятуйте свою корову. Лежить на землі тай, видит мися здише.

Ганя кинула все й бігцем до корови. Вже здалеку зачула рев помішаний з харчанням. Корови не видно було. Зате зблизька наляканим очам Гані представилась така картина: корова лежала простягнена, розкинувши ноги та б’ючи ними об землю. Довкола шиї обмотався декілька разів ланцюг і давив тварину, у якої з рота текла піна та виривались харкітливі реви. Очі витріщені, повні жаху. Спроби встати не вдавались: надто короткий ланцюг не дозволяв підвестить, корова кидалась і торгала ланцюг, що ще ціпкіше обмотувався і давив.

Лементуючи бігла Ганя до стовпця, розмотала ланцюг та звільнила петлю. Бідне коровисько ледве дихаючи підвелось на ноги.

— Та пек би тя втяв, тай осина! Таже інше йміння як йміння, а ти як дикий звір, бігаш, бігаш, якби тя марасник закляв. Шей челідина за собов волічеш. А як тя прип’ясти, то альо щос зробила. Няй ся не задушила — сьляк би тя втяв, бодайс ізгоріла!

А сусідки, що робили в полі, поставали, попідпирались мотиками й міркували:

— Нич ї не вчинити. Ганю. Нич, тай вже. Корова полонинська, привикла з маржинов у гори йти. Не хоче пасти при хаті, а припинати, то самі видите — змарнуєся на полику, на нич ізійде.

— Йой, та що ми робити з таков коровов, порадьте, та й поратуйте, людойки добрі! — бідкалась Ганя.

Але людойки не знали ради. Знав її тільки сільський парубок Ілько, що ціле життя пастушив і що його любила скотина. Знав та й вже. І нічого надзвичайного. Взяв за ланцюг і повів її соковитими травами приговорюючи:

— Паси, малейка, паси! Альо, ци видиш, яка травиця. Та де ґаздівські корови таку видят? Нигди, тай николи! Альо по лісу ходят тай мох скубут. А тобі ту панське життя буде, а ти дурна гониш, та си добираш. Паси, малейка, паси!

Та щоб її прив’язати до города, куди йшов, посипав траву сіллю. Господаря не жалував, бо пан, гроші має. А сіль носив у кишені й як тільки корова зачинала вириватись — сип жмінку соли! От тоді Бинька пасла на тому місці, до голої землі виїла. А заки виїла, забула свою нудьгу й ішла далі, пасучи. Часом поривалась бігти, та сильна Ількова рука кріпко здержувала ланцюг. Треба було слухати. Зате часом дісталось буряка, яблук-паданиць, або Ілько завів крадькома в ліс де «контура» і між молодими смерічками була справжня лісова трава, та ще й ніким не рухана, бо пасти на контурі невільно. Та Ілько пас крадькома й Бинька, чуючи запах лісових та полонинських трав, смакувала собі, мабуть нагадуючи, як то:

І хоч ті часи минули, проте й у лісі не було погано.

Так став Ілько необхідний. Без нього корова не паслася.

— Що ж. Ганю, хіба брати парубка — питався Старий Пан — ти видиш, він вміє пасти цю бісновату корову, а ми з нею собі не порадимо.

Таке вже ображувало Ганю, що чейже пастушила в своєму житті довше, як хто другий, будучи сиротою та завжди в наймах. І, щоб якийсь Ілько ліпше знав до корови як вона?!

— Е, що там не порадиме?! Та чого? Або то така штука ходити з коровов на шпацір? Сами пан няй спробуют та увидят, що й з вами пастиме. Але тото правда: нихто не має часу цілий день її бавити як дітвака, та водити як панянку та сюда та туда. Як я з нев ходитиму, то хто зварит та випере, та в городі зробить?

— Ну, то нема іншого способу, тільки брати Ілька — вирішив господар.

Так став Ілько третім жильцем Кичери. А його приязнь з Бинькою перетривала всі події і удари, що впали на Кичеру. Навіть війни не розлучили тих обоє.

День по дневі Ілько ходив з Бинькою по городі й пас її. Разом з ним вона обходила кільканадцять раз ті самі місця, одні трави їла, вигризаючи їх аж до самої землі, інші, хоч які буйні й високі залишала, тільки голосно фукнувши носом біля них. Їх і називали «офуки» і знали, що офуків Бинька ніколи-преніколи не торкне. Обнюхувала й випасала довкола молодих смерічок, обгризала лози, що росли під парканом, час від часу висмикувала собі картоплю з поля чи й буряк. А йдучи попід щепи в саді, старалась якнайчастіше смикнути листя і стрясти собі яблук і поїсти. Але без Ілька вона не паслася ні хвилини. Він мусів бути при ній і йти з нею крок в крок. Якже часом віддалився кудинебудь, корова ставала серед города й ревла протяжно й довго, виглядаючи його тужливими очима. Бувало, хтонебудь з хатніх виручав Ілька й ішов «на прохід» з Бинькою. Та вона дивилась великими очима за Ільком, слідкуючи, куди пішов. Трохи й пасла, але через хвилину старалась свого пастуха потягнути й примусити його кинути ланцюг. Своїм звичаєм гнала тоді в картоплі, або жито, тратуючи все, що було на дорозі. Та станувши серед поля, підносила голову, дивилась у даль, відкіля бігла крута стежка від села й як тільки помітила на ній яку чоловічу постать ревла протяжно й тужно, простягнувши шию і нудьгуючи самотою.

Якже він зближався до воріт, корова кидала пасти, торгнувши ланцюга, гнала наосліп до фіртки, перескакуючи жердки й парканці й, припавши до свого друга, клала йому голову на плече та з розкішшю піддавалась його чуханню під шиєю, або між рогами, зідхала при тому й жмурила очі, переживаючи насолоду пестощів. Або бралась його лизати. Лизала лице, руки, штани. Оці старі, полатані, жовті штруксові штани, затовщені та заяложені, вона лизала та й ще на самому заді.

Бувало — ввійшов Ілько в хату за чимнебудь. А тут глянь: корова переступає поріг, входить до кухні й преспокійно йде до стола, бере собі з нього головку капусти, чи підходить до відра, п’є воду, а боком дивиться, чи Ілько є.

Вже й люди сміялись і жартували:

— Гей, Ельку! Та ци не йде з тобов корова в постіль, як ідеш спати?

Але Бинька нудьгувала за товариством — це було мабуть причиною її прив’язання до парубка. Через кілки паркану, що оточував господарство дивилась часто за людською худобою і ревла й рвалась бігти за нею. Але з господарства самій тяжко було вийти, бо фіртки замикали й Бинька залишалась на городі, порикуючи жалісно за своїми товаришками, що сходили стежками у село й може за далекими гірськими проходами.

Старий Пан полюбив свого «бісноватого звіра», хоч звір у своєму серці мав місце тільки для Ілька. Часто Старий Пан пас його сам та приговорював, сварив за непослух і показував свого бука, коли Бинька з своїм упором рвала до грядок або торгала щепи.

Звичайно заходив рано до стайні, брав дротяну щітку й чесав свою коровицю. Це було Бинці дуже до вподоби: вона наставляла боки, натягала шию, подавала голову, видаючи при тому короткі задоволені помукування. Також чухання під шию і між роги було Бинці дуже приємне й Старий Пан не жалував його своєму звірові.

— Видиш, Биньчисько, пан любить свого дикуна. Будь тільки чемна й терпелива. Наперед пан збудує тобі гарну, прегарну стайню. Таку, якої немає жодна корова в селі. Ясну, велику, теплу. А потім залишимо тобі теличку й будеш мати товариство. Будете собі обі ходити й вже бідний старий звір не буде такий самітний.

Бинька дивилась великими карими очима, нюхала панові кишені шукаючи там присмаків. Бо й справді пан не приходив до неї без яблук, соли, чи хоч якого буряка. Так, що його відвідини були получені з ласуванням — це Бинька збагнула дуже швидко.

І до господині поволі привикала корова. Ганя доїла її тричі денно, підклавши на той час за драбину чогось доброго. І хоч пан читав у книжці, що цього не треба робити, що це навіть шкодить при доєнні, проте Ганя мала свій розум і корові давала за драбини чи то команиці, чи якого доброго бур’яну. І думала:

— Будемо її добре годувати, буде вона нас добре годувати. Таже альо на ній ціле ґаздівство стоїть: і молоко й з молока й гній. А без гною на тій сухій Кичері не вродит ничого.

І обмірковувала, що йде навесні посадить, що де посіє. Бо тепер все буде інакше, тепер щойно зачнеться справжнє, людське господарство.