Попід Кичерами та над потоком

LVI. КОТЯЧА ШКОЛА

Мицонька вже вміє ходити. Мицонька вже грається на землі й не боїться нічого. Навіть псів не боїться. Вона підходить до великого Цибика й грається його хвостом. Вона ціла така велика як його стопа, й зі своєї висоти й величі він глядить на неї з поблажливою прихильністю. Таке то делікатне! Вистало б потрясти за шкіру й було б по нім! Та Цибик знає, що Мицонька належить до господарства й навіть не думає робити їй яку прикрість.

Швидко йдуть дні дитячого, котячого життя. Оце Боя приносить Мицоньці мишу. Спершу неживу. Підкидає, грається нею, а потім їсть. Мицонька помагала гратись. Та їсти якось не береться. Завтра вже Боя принесе приголомшену мишу. Покаже, як чатувати на неї і як ловити, коли втікає. А як уже Мицонька знає усі штуки ловів і гри, тоді Боя приносить Мицоньці зовсім живу, зовсім шпарку мишу. То нічого, що вона раз чи другий утікає з-під Мицоньчиних лапок і зубків: Боя сидить з боку й щілинами очей пильно стежить за стравою. Вона не дозволить утекти миші! Стрибне й уже її має. Тримає в зубах і видко тільки головку та хвостик. До того ж Боя воркотить грізно. Хай ніхто не поважиться відняти їй добичу!

Так, оце росте й мудрішає Мицонька. Швидко вона опановує всі котячі хитрощі й штучки. Вона грається усім, що найде. Але завжди оці гри мають один стиль — лови й утіха з них. Це гра «в котика й мишку». Цю гру не лиш діти, але й Мицонька дуже любить. Любить її надівсе.

Потім приходять дні швидкого росту. Мицонька їсть багато. Чи то молоко, що дістає тричі від Гані, чи картоплю, чи кашу. Їсть уже й миші. Але ще трохи ссе. Мамине молочко найкраще смакує Мицоньці. Якби була при мамі, могла б ссати його навіть, маючи рік чи й більше.

Киця молочко любить.

Її сіре тигросмуге тільце росте, кріпшає і набирає сил. Пружкі лапочки стрибають зручно. Весела сіра шийка з чорною краваточкою любить пестощі. А як то приємно, як мамин шорсткий язик вилизує — гладить, а ще під шийку! Дуже, дуже приємно.

У Мицоньки зубки гострі як шпильочки. Оці любі передні, такі рівнесенькі, малесенькі як у ляльки. Але зараз же з боку біля них по два ікли. Гострі й міцні. По них пізнати, що Мицонька не до забави, що Мицонька хижачка. Вона з роду левів і тигрів, нічого, що така мала. Її тигросмуга, сіра шерсть уже вміє їжитись, коли Мицонька побачить небезпеку, а головно чужу собаку. До того ж спина вигинається луком і Мицонька воркоче і плює як справжня, дозріла киця. Мама глядить із ніжністю на свою доню і вилизує її дуже дбайливо. Від того шерсть у неї гладесенька, так і сяє. І виховує Мицоньку дуже дбайливо. Мусить з неї вирости добра мишоловка й порядна хатня киця, що заставляє себе шанувати як статочну господиню хати.

Вже Мицонька ходить з мамою на лови. У житах і конюшинах чатують обидві на мишей, але не погорджують кертицею і хом’яком. Це вже більший звір і лови на нього складніша річ і Боя мусить навчити Мицоньку всіх хитрощів полювання, а головне й найважніше для кота: терпеливости й холодних нервів. Сидіти годинами біля нірки й терпеливо, але чуйно подрімувати — найважніше при ловах. Дичина, хоч би як глибоко була в землі, колись таки виходить на поверхню, а тоді вже інша справа.

У травні є дуже весело. Маєві хрущі літають масами, до того ж є дурні й неповоротні. У день дрімають на деревах і можна їх наїстися досхочу. Та значно приємніше смерком ловити їх ж з шумним бренінням літають понад землею. Тоді й радість ловів і смачний харч. То ж у садку тільки й видно як раз тут, то знову там. Боя і Мицонька вистрибують угору, наче ясне полум’я. На стрибку ловлять хрущів і потім знову чути, як смаковито хрупають присмачок. Гратись хрущами не варто, вони дурні й тяжкі як барильця і краще їх зразу схрупати. Смачна весняна їжа.

Найвищий ступінь науки: лазити по деревах і полювати на пташок завершує вишкіл кожного порядного кота. Тільки оці містові, що сидять у пані на колінах, не переходять цієї школи. Але кожен порядний сільський кіт проходить оцих чотири роки народньої котячої школи й то безумовно. Головним його вчителем є мама.

Правда, деякі коти йдуть потім до вищої школи. Може то є гімназія, а може навіть котячий університет. Там навчають ловити щурів. Наука тяжка й довготривала й лови тяжкі й небезпечні. Такі університети бувають здебільша по містах, як і загалом вищі школи, усі в містах. До того ж треба сказати, що вправи практичні легко там переводити, бо якраз щурів у містах багато.

Хитрощів, обережности й м’якої пестливости кицю не треба вчити. Вона має їх зроду вже в крові. Вони визначують її рід. І ще щось, про що мені навіть прикро згадувати: красти. Дійсно, тільки проти моєї волі я згадую про цю штуку. Алеж скажіть самі: бувають сльотні дні, ані вийти з хати й ступити лапкою у холодне болото. Киця дуже не любить болота й мокроти. Ви бачите, як обережно вона ставляє лапочки й як з неохотою струшує їх, коли змокнуть чи заболотяться. То ж: як тут іти на лови, коли такий день?

Або в зимі: мороз, заметіль, що пса не вигнав би. Хто ж міг би вимагати від м’якої киці, що так любить тепло, а її кожушок тоненький, пристосований до гарячих країн полудня; хто міг би вимагати, щоб вона йшла на сніг і на мороз? І які лови в такий час? Ніде нічого й не шевельне. Ще в хаті й коморі яка там миша найдеться, а в полі нічогісінько.

Скажіть тепер самі, як тут жити киці? Буває у неї господиня добра й годує. Але часом господиня дасть там яку краплину молока й яку пісну картопельку — то й не диво, що киця голодна. До того ж м’ ясо, масло й сир улюблені кицині присмаки. Чи ж можна дивуватись, що занюхавши їхній принадний запах, вичекає відповідної хвилини, як господиня вийде на хвилину з кухні, зістрибне з печі й сягне м’якою, ніжною зручною лапочкою по якийсь смаковитий кусочок, чи там встромить маленьку мордочку в свіженьке масло. А як гарно потім рожевий язичок лиже масло, аж киця з розкоші примкнула очка й муркотить.

Тільки ж потім господиня…

Та про те ліпше не згадуйте! Дуже немила справа.

Є ще одна справа, про яку хотілось би поговорити. Люди, що не вміють приглядатися до кициного життя і не розуміють її, кажуть, що вона фальшива. Це, очевидно, зовсім безосновна побрехенька, й не вірте тому, читачі. Не думайте, що пес, виляючи хвостом та примиляючись до вас, є щиріший як киця, яка зовсім не дбає про вашу ласку й старається іти власними шляхами.

От так то проходили дні раннього дитинства Мицоньки. Вам здається, що в киці тільки діла, що забава. Коли її бачите, вона завжди підганяє щось лапкою, чи котить м’ячика, чи чатує і стрибає. Алеж тепер розумієте, що окрім гри все це є у киці теж наукою і підготовує її до самостійного життя. Треба сказати, що наука така тяжка й довготривала й багато тяжче є вивчитися на кицю як на пса. Бо що пес уміє? Виконувати панові накази, стрибати й то не так зручно як киця, ловити. Але такого ловця, як киця, немає між собаками, хоч вони полюють на більшу дичину як коти. Говорю, очевидно, про звичайного сільського пса, як Мицонька, яку я знала малою. Що вміє звичайний сільський пес? Як пан його тровить і прив’язує то він вміє брехати й стерегти хати. Його головний учитель це господар. Мама не вчить малу собачку нічого. Часом граються разом і торгають себе за кудли, так як то було з Мімі й Боською.

А вже киця всім відома як найкраща мати й найліпша вчителька.

Старий Пан любив Бою найбільше з усіх своїх звірів.