Попід Кичерами та над потоком

XLVIII. НЕМА РАДИ

Зима вийшла гостра цього року. Великі сніги засипали стежки й дороги так, що, як люди казали, й птах не пролетить. Проте не засипали вони стежок між Малерманівкою і хатою Руського Пана.

Хоч Андрій надіявся, що його побут у дома поправить його пожиття з жінкою, так не сталося. Противно, ставалося з дня на день гірше. Тепер уже коханці не потребували укриватися перед ним, він знав за чим вони ходять одне до одного, чи то був день, чи ніч. Леся, досі смирна й спокійна, сталася нетерпляча та незгідлива. Обоє з Дмитром плянували покинути Сорочини й покінчити з таким життям утрійку. Скільки разів Андрій робив докори жінці, лаяв її, а навіть збирався бити, вона відповідала йому, що жити з ним не хоче й не буде та що піде собі. Куди? — це не його справа. Відмовлялась теж спати з ним, із своїм ґаздою.

Не помагало теж говорити з Дмитром. Він мав на все одну відповідь: люблю її і пустіть її. Якже ж ґазді пустити власну жінку, щоби другий брав? То ж Андрій не пускав. Будучи настільки старший від Лесі, аж п’ятнадцять років, він надіявся, що молодим вишумить кохання з голови. Дмитро піде до війська й все якось буде.

Але так не було. Леся щораз частіше та на довше зникала з хати. Більше вона перебувала на Малерманівці, як дома. Андрій зачав пити й пив щораз більше. Скільки літ він думав про женячку, а оце й не зчувся, як усе минулося, і другий забрав йому жінку, що її любив. Радився людей та вони, як звичайно в ґаздіський спосіб казали: набий жінку й замкни. Чи: підбий ноги парубкові, або подібну якусь давали раду. Та Андрій бачив, що не помагає жінку бити, а Дмитра лаяти. До бійки з ним він не поривався, бо хлопець був за нього молодший і кріпкіший. Хіба би де в ночі засів та й розбив йому голову? То знову всі люди знатимуть, хто це зробив, бо ж усі вже знали його справи. Тому Андрій пив і журився. А будова не поступала. Замість на будову, йшли гроші на горілку. Врешті, яке то господарство, як жінка хати не держиться. Щось Андрій майстрував, але робота не бралась його голови. Зате щораз частіше думав, як би позбутись суперника.

Не засипали сніги й стежки Андрієві на Кичеру до Старого Пана. Може він знав би яку раду, чи спосіб. То ж сиділи у кімнаті, у Старого Пана й говорили:

— Я і не мусів вам оповідати, бо ви самі знаєте, яка моя біда. Але ви вчений чоловік і всі в громаді вас шанують. То я собі подумав ще вас порадитися, що тут зробити. Радять ґазди жінку бити й замикати, та чи то поможе?

Старий Пан ходив по хаті, підкручував вуса й журився за Андрія. Любив він майстра й його лихо вже здавна журило Николайчука. Та яку найти на нього раду.

— Биттям і примусом, Андрію, любови не накличете. Противно, вона може вас ще більше зненавидіти. До суду нема пощо йти, хіба, що би ви хотіли з нею розійтися, то очевидно, суд вам признасть правду та розлучить вас. Але получити двоє людей жаден суд не може; каже приповідка: на милування нема силування. Парубок він гарний і може подобатись…

За вікном шаліла сніговія. Вітер крутив снігом і скавулів тонко, наче дика собака. Ліс шумів грізно. Тяжкі, снігові хмари повзли низько й як стадо оскаженілих биків, кидались з небесних просторів на землю.

— Як вже ви не знаєте ради, то вже ніхто не знатиме, Пане Николайчук. А я що бим хотів, то не годен її пустити, бо вона жінка мені й я її люблю.

— Може ви й справді добре робите, що чекаєте. За рік Дмитро піде до війська й якось воно може ще буде.

— Тай я собі так гадав, але бо виджу, що я так довго не видержу. Так мене їсть журба, так мене ссе, як п’ явка людину. Робота ся мене не бере, їсти мені не смакує, жити ся мені не хоче. То що ж мені робити, гей що!?

Старий Пан із жалем дивився на Андрія. Він і справді зчорнів, знужденнів, подався. Чути було від нього горілку.

— Ви п’єте, Андрію, а то не добре — упоминав.

— П’ю, пропиваю гроші, щом тяжко заробив у літі. Ще, як нап’юся, ляжу та й засну й усе забуду. Але то одне панови скажу: одного дня возьму топора та й му голову розсічу. Піду до криміналу, то піду, але най ся вже то скінчить.

— О, не робіть цього. Андрію! Занапастите й його життя і своє. А жінки й так собі не вернете. Я бим вам не радив навіть думати про те, ані згадувати.

— Ба, коли сама гадка ся гадає, а вже, як нап’юся, то найскорше. Тоді ми ся здає, що то цілком легко: взяв топір, замахнув і конець.

Андрій махнув рукою в повітрі, а потім сів, зіщулився, взяв голову в руки й тяжко зажурився

Хитаючись та заточуючись, наче тяжко хворий. Андрій пробивався крізь замети додому. Дім — який то був дім: холодний, покинений, знехтований.

Здавалося, що Андрієві стало легше після розмови зі Старим Паном. Перестав пити, та знову взявся до будови. Навіть до Лесі став трохи привітніший і зачав знову говорити з Дмитром. Здавалося, що він погодився вже з таким життям із своєю-не своєю жінкою. Так, наче б не бачив і не чув нічого, живучи з дня на день. Тому Дмитро почав плянувати на весні купно хати в Жолобині. Коли Андрій годен був так жити, він не годен, ані Леся теж ні. Їм обоїм теж тяжіло таке життя. Дмитро бачив, що не має іншого способу, як піти, якнайдалі від Андрія. А що буде, те й буде. Він теж не раз думав: чоловік він слабий, оцей Андрій, як би так колись поночі…

В неділю по Богослужбі сиділи Рівняки, полуднуючи. Андрій говорив до жінки:

— Треба якось кінчити той дім. Гроші так тяжко я заробив, а вони минаються швидко. Скоро й їх не стане.

— А ще, як їх пропивати…

— Не з добра мені п’ється, сама знаєш, як би між нами інакше, й я би не пив.

Леся мовчала. Не правда: чоловік він був завжди тверезий і працьовитий. Може навіть жаль їй було його, але й вона ради не знаходила. Тож, помовчавши, Андрій говорив далі:

— Отже, як кажу, брав бим ся з неділі до роботи, а би викінчити гору, поки зима й нема роботи на людях. Є там така робота, що зможу потім сам робити, але є і така, що треба мені до неї других рук. Том собі гадав, чи би не говорити з Дмитром. Доки таке вийшло, були ми добрі сусіди, тай такой сидить він дармо, роботи не має, міг би мені помочи…

— Можеш з ним поговорити, твоя справа. Я до ґаздівських справ не мішаюся.

— Але дім такий твій, як і мій, бо ти такой моя жінка й ти мені присягала й такой моя лишишся.

Леся знизала плечима й подивилася уважно на чоловіка. Що має на думці? Якийсь дивний у нього вигляд і дивна впевненість, з якою говорив про їхнє майбутнє.

В вечорі, коли Андрій вийшов у село, а Дмитро, як звичайно, використовуючи такий час, був з Лесею, вона питала його, чи був Андрій просити його помогти при роботі.

— Був, і так мені дивно було: говорив зі мною так, як би між нами ніколи нічого не було.

— І що ти йому відповів?

— А що ж мавім відповісти, то сусідська справа: помогти один одному.

Леся застановилася.

— Слухай, Дмитре, я чогось боюся, щоб він що злого не придумав. Він такий став дивний в останньому часі, а нині знову говорив, що нікому мене не віддасть і що далі буду його.

— Е, най собі говорить, я його не боюся. А ти моя і він це знає і мусить з тим погодитися. В літі переберемося на Жолобину й всьому буде кінець.

— Ей, та який конець? — журилася Леся — таже я залишаюся його жінкою, бо я з ним шлюб брала. Ой, так мені гірко, так мені тяжко на серці, ліпше би я була тебе не знала та й не знала того коханячка гіренького! Бо чує моє серце, що добра з того не буде.

Дмитро пригортав Лесю, цілував і пестив та заспокоював. Мусять же вкінці всі погодитися з тим, що вони любляться і що житимуть разом, хоч би що там не діялося.

Оце трохи заспокоїло Лесю. Все ж таки, поки Дмитро відійшов, вона щераз вернулася до своїх побоювань.

— А може би ти, Дмитре, не йшов йому помагати.

Та Дмитро махнув рукою зневажливо й не мав наміру зміняти свого рішення.