Попід Кичерами та над потоком

ХХХІІ. «БУЛО БИ ФАЙНО»

Ганя працювала на грядках. Пізній горох ліз по тичках і мотався один з одним. Тут знову квасоля піша й тична. Жовті стручки повисали, весело шелестячи при дотику. Повище цієї городини була грядка з капустою і при ній Ганя працювала.

— Слава Ісусу Христу, Ганю! — за парканом Скобова Марися полола льон.

— Слава на віки! Файний льон вам вродився, Марисю.

Марися підійшла до паркану, підперлась рукою та й говорила:

— Та файний Біг дав. То на тих стайках, а там на сухим цілком ледакий. Та робите?

— Та певно, що мус. Альо капуста вже велика, а я ще не мала часу обгребсти. Так якось за тим ґаздівством час іде.

Марися рум’янощока, весела молодиця. В неї хитрі, карі очі так і сміються з-під очіпка. Хустину вона зняла та поклала на межу, бо гаряче.

— Та тото правда. Таже маєте й зварити й то не так що будь, а по-панськи, й Старого Пана обійти. А ту й корову й город. Певно, що роботи маєте доста. Ба, Ілько ци помагає?

— Та Ілько, як Ілько: пастушить з тов дурнов Биньков, то му ся до роботи не спішит. Так си шпацірує по городі, взявши корову на мотузок.

— Та бо чуєте також і корова ни люцька. Але має давати багато молока.

— Та дає, але до всього мус рук приложити. Як челядин сам не допільнує і сам не зробит, то нич не буде.

— Та так, Ганю, робите на чуджім та й на чуджих.

— Ба, та що вчиню? Та жим ся наяла, то мушу.

— Та то би файно било, як би то било ваше ґаздівство — думала Марися, кинувши оком на будинки й поле.

Ганя теж випростувалася та обкинула оком ґаздівство. Зідхнула й тільки сказала: ба!

— Цілком було би файно, як би ся Николайчук з вами оженив. То бисте вже робили на своїм.

Видно, що й Ганя не раз про те думала, бо цей висказ не заскочив її.

— Било би… Ба, та як би то у ґаздів. А то, ци видите, він пан та ще й старий. То вже я кілька раз йому таке казала, що ніби, що ту буду сідіти та чого буду досіджуватися. Що най вони очі замкнут, то ня діти з хати наженут. І було таке, шом мовила, що си піду, бо люди мовлят, що ми си жиїмо обоє: ніби я з Николайчуком. Поправді то бим не дуже йшла, бо куда, алем си гадала, що міг би ся зі мнов оженитись. Та жем му ґаздиня. Але повідат, що не може через діти.

— Та що там діти? Та чей вони десь по містах сідят, всі вони десь на своїм і їм нич до вітцьового нема. Отець має свого волю і міг би ся жинити, тай своє ґаздівство жоні відписати.

Ганя знала, що так було б і справді добре. Чи то працюючи в хаті, чи на городі, вона завжди передумувала ту справу. Інколи ввижалось їй весілля зі Старим Паном, то знову, що він їде з нею в Турку та записує їй ціле своє ґаздівство.

— Та повідат, що ґаздівство буде доньчине, тої, що тут віддавалася. Ніби они обоє з ґаздою будут будувати велику вілію. То записати би ми не міг. А так, що би ся жинив биз ничого.

— Ба, що ж були бисте панев, най буде, що хіба так довго, доки би ґазда жив.

— Та не хоче. Якімся кілька раз взлостила й їм мовила, що найся женит, або си йду, тося журив, тося бідив, аж ми го жаль стало. Поїхав в Турку, привіз ми нові чиривики, підвищив гроші, але жинитися не обіцяв.

Марися зідхнула, поправляючи очіпець. Зідхнула й Ганя, ще раз обкидаючи оком не своє ґаздівство. Вітер віяв згори, бив широким листям квасолиння, і лопотів у капустяному листі.