Попід Кичерами та над потоком

ІІ. ДІМОК НА КИЧЕРІ

Старий Пан відчинив фіртку й увійшов на мале подвір’я. Зараз же випустив Мімі з кошика на землю. Сам станув, оперся об паркан і хвилину відпочивав.

— Постарівся я. Засапався, серце мабуть своє відпрацювало; та нічого. Тут у своїй хаті, на своєму господарстві, відпічну. Хоч…

Старий Пан не дуже вірив у свій відпочинок. До цих пір дім стояв порожній, ніхто в ньому не жив, і тепер треба буде вложити багато праці, щоб його приспособити для вживання. Он паркан у багатьох місцях розпадається: кілки попідгнивали. Хата вимагала теж праці і вкладів. А що вже криниця, шопа, сад…

— Але принаймні не нудьгуватиму. За роботою швидше йде час, а працювати на своєму не те, що десь там у бюрі.

Старий Пан ішов вузенькою стежечкою під гору. Його дімок стояв на горбику, що його люди називали Кичера. До половини Кичери тягнулись смужки ґаздівських полів. Потім зачинався паркан Николайчукового обійстя, побудованого на чотирьох смужках полів, закуплених від ґаздів. Повище паркану було знову кілька смужок жовтої землі, а за ними починався ліс. Невеликий, смерековий і сосновий лісок, що маїв вершок Кичери. Праворуч і ліворуч Николайчукового обійстя, узбіччя Кичери спадало лагідно до невеличкої улоговини, покритої мочаром. Він тягнувся, почавши від лісу до стіп Кичери, куди пробігав залізничий насип, що на ньому стояла залізнича станційка. Від станційки до хати Старого Пана було п’ять хвилин ходу.

Обабіч стежечки зеленіла радісно трава, а на ній росло декілька садових деревець. Старий Пан пройшов біля помпи, і дістався на площину подвір’я. Воно було на насипі, що вирівнював рівець горба. На ньому стояв дімок Старого Пана, звернений вікнами вузької стіни до сходу й заходу, а широкими стінами до полудня і півночі. На східній стіні було по два вікна внизу й одне понад ними в мансарді. До півдня і півночі було теж по одному вікну, але між ними була широка осклена веранда й ґанок під дашком від півночі. В цілому хата мала шість кімнат, чотири внизу й дві на горі, кухню, сіни й два стрихи. Така була хата, що до неї ввійшов Старий Пан, відчинивши двері від ґанку довгим, трохи прижарвілим ключем. Ввійшовши до кухні. Старий Пан скинув наплечник, поклав Мімін кошик та, вийнявши в’язку ключів, відчинив двері від кімнати, що лежала до північного сходу.

— Тут житимемо. Мімі, в цій кімнаті.

В’язка ключів загомоніла, лягаючи на довгий, дерев’яний стіл. Біля нього було кілька бронзових стільців, під стіною залізне ліжко, біля нього шафка. В куті стояла велика, бронзова шафа.

— Ну, в цій кімнаті маємо все, що нам потрібне. Пан має своє ліжко, постіль є в шафі, там є теж трохи хатнього посуду. Мімі житиме в своєму кошику, ми його тут покладемо, коло панового ліжка. Буде нам зовсім добре разом.

Невідомо, чи Мімі думала так само. Хата була пуста; повітр’я в ній не змінюване та змішане з запахом мишей. Підлога тріщала під пановими ногами, в кутках висіло павутиння.

— То нічого. Відчинимо вікна і впустимо чудового повітря. Сонечко нагріє нам кімнату, вітрець продує і буде гарно. Якось заживемо.

Старий Пан повідчиняв усі кімнати та вікна в них, а сам вийшов до шіпчини, щоб внести трохи дров. Було там трохи ріщя та полін. Старий Пан порубав ріща і склавши в кошик, заніс його в хату.

— Так, хай тут лежить. Ми підемо до городу й подивимось, що там діється. В міжчасі хата вивітриться, а тоді запалимо й зваримо вечерю.

Клюмба перед хатою лежала запустіла та поросла буряном. Правда, були там зимотривалі квіти теж, та з них тільки нарцизи ледве виставили свої головки з-під сухого бадилля. Жовті мали навіть уже пуп’янки.

Старий Пан обійшов клюмбу й вирішив, що й тут треба буде вложити багато праці. Потім зійшов з тераси до саду. Було там двадцять сім деревець, посаджених понижче тераси, довкола дому. Не були вони молоді. Їх посадив Старий Пан того ж року, коли побудував хату. Було їм отже з горою тридцять літ. Та в гострому гірському кліматі вони держались не високі й не дуже кріслаті. Деякі з них, як от угорська сливка, загалом не зносили цього клімату, хоча їх посаджено з південної сторони й від морозних північних вітрів їх захищав дім. Щороку навесні й восени Старий Пан обходив їх дбайливо. Він приїздив тоді зі Львова на кілька тижнів, обкопував, гноїв, білив, протинав і оприскував свої дерева. Також і хата давала йому роботу в таку пору. На весні він білив її і направляв, де цього треба було, а в осені забезпечував вікна й двері на зиму й приготовляв дрова, щоб було чим запалити, як хтось взимку чи ранньою весною приїде на кілька днів.

Тепер Старий Пан ходив від деревцятка до деревцятка, оглядав кожне з них. До неодного з них говорив. На них ледве пропукалися бруньки; в горах весна на кілька тижнів пізніше, як на долах. На деяких був рак, чи теж місце, що з нього Старий Пан витяв рака і замастив городничою мастю. Майже всіх вихолітали міцні, гірські вітри, що з окремою силою віяли на Кичері. Кожне мало, щоправда, міцний пальок та було добре до нього прив’язане, але й він не остоявся проти зимової негоди.

— Є багато роботи в саді: треба почистити, побілити, обкопати й свіжо потичити. Сам не дам ради, треба буде когось найняти. Може Пахона, або Ілька, а може й обох їх. Щороку роблять зі мною в саді, то вже знають як.

Старий Пан ходив по саду, покручував свого сивіючого вуса й помахував своїм невідступним ціпком.

Треба сказати, що носив ціпок тільки з привички, не підпиряючись ним. Та й не потребував ніякої помочі. При своїх шістдесятдвох роках і невисокому рості, він був широкоплечий, завжди здоровий, і тримався просто. Голова його вправді була на тімені лиса, але боки пообростало русяве сивіюче волосся. Такий же був у нього й вус, що його Старий Пан дбайливо догдядав. Його яснобронзові очі дивились уважно, спокійно і з повним зацікавленням життям. На обличчі мав легкі рум’янці, ніс рівний та гарний. Так, Старий Пан був ціле своє життя красунем і мав успіхи у жінок. Ще й тепер його гарні уста мило усміхались під вусом. Проте в селі ніхто не називав його інакше, як Старий Пан.

Мімі йшла крок у крок за паном. Її малий, чорний ніс доторкав його ноги, голову легко похилила, хвіст опустила. Час від часу скавуліла легко й як тільки пан пристанув, вона ставала на дві лапки й дряпала його по нозі, з проханням взяти її на руки. Мімі, містова собачка не привикла до великих прогулянок, а день і справді був для неї тяжкий і повний вражень. Старий Пан часто повертався до неї і заспокоював її:

— Зараз обійдемо сад, подивимось, що роблять ренкльоди й ренети, ті що ростуть за хатою, потім підемо до райської ябліночки, а потім до хати. Мусиш привикнути ходити. Бачиш, яка гарна травичка й як приємно по ній ходити.

Та Мімі не виказувала ані захоплення, ані зацікавлення. Її єдина мрія була дістатися на руки й притулитися до свого пана.

В західній частині саду було найбільше дерев, бо там кусок города був довший, поки досягнув паркану, чи як казали шкарпи. Всі ці збіччя називали шкарпами. Оця від заходу спадала доволі стрімко, як казали, в дебру — селяни казали по-бойківському дибирь. На тому куску росли антонівки та штетини. Обійшовши їх. Старий Пан знову знайшовся на терасі вже тепер з другого боку хати, біля шіпки й вихідника. Поміст перед ними спорохнявів. Старий Пан покрутив головою: всюди стільки роботи, стільки направок!

Неоподалік шіпки були невеликі східці, що вели на горішню частину городу. Знову по горішній шкарпі. Вона була на середині вища й там в ній була пивниця, та в напрямі на схід до стежки й на захід до дебри, вона спадала, зрівнюючись вкінці з бічною частиною городу.

— Східці всі теж треба направляти, а може й нові дати. Дошки спорохнявіли, поруччя відпадає.

В горішній частині городу був тільки один ряд деревець. З них біля криниці рання яблінка, малинівка й на східній шкарпі райська ябліночка — були улюбленими деревами Старого Пана. Зокрема райська ябліночка, що кожного року вкривалась прекрасним, червоно-рожевим квітом і виглядала, як велика китиця. Була любимкою всіх, хоч її дрібні, терпкі, темночервоні яблучка приносили мало пожитку. З них робили мармеляду, кілька слоїків смажили та приготовляли на компот. Тепер райська ябліночка якраз була вкрита рожевими пуп’яночками. Старий Пан погладив її кору й, усміхаючись, говорив:

— Но, як ти перезимувала маленька? Не дуже докучав тобі той лайдак, північний вітер? Збираєшся цвисти? Цвити, цвити! Пан уже більше від тебе не поїде, вже разом будемо, чи то на весні, чи в літі, чи навіть у зимі. Тепер уже я тебе краще догляну, як досі й не дам тим злодіям хрущам шкодити тобі.

Поговоривши собі так з деревцятами, Старий Пан зійшов трьома східцями по східній шкарпі знову на східну частину подвір’я, і спинився біля криниці. Рушив декілька раз помпою, та вода не показувалася.

— Той злодій монтер в злім місці зробив криницю, або треба було бити її ще глибше. Води таки нема. Без води нема що тут робити. Треба буде щось думати: або поглибити цю криницю, або вертіти нову, — покинув помпувати. Заржавіла помпа постогнала хрипко й повисла безсильно. Господар тільки махнув рукою і пішов до лавочки, що стояла під східною стороною хати. Там і сів, відпочиваючи. Зараз же Мімі стала проситися до нього на коліна. То ж узяв її злегка за передні ноги, підніс і поклав у себе на коліна. Полизала декілька раз його руку, покрутила з задоволенням хвостом і зараз же, зідхнувши з полегшею, задрімала.

Старий Пан дивився із своєї лавочки на великий і широкий краєвид. А з Кичери стелився широкий, радісний вид на верхи, що лежали наче старі товстючі чоловіки, побравшись за руки, ще й розкинувши ноги. Діти Старого Пана називали це гірське пасмо «Пани». А ці «пани»: Мадарашів, Суха Ростічка, Манчіл, де багно й дітько повісився, Вапнярка, де колись живуча-цілюща вода била; Лешковець, де Дніпрове джерело за горою б’ється, з землі вискакує; Стасів Вершок відкіля через скла, що їх інженери носять, як поміри роблять; Самбір видно, Гришовець, Теркалівський… і як вони там усі звуться. Ніхто з дітей Старого Пана не вмів вичислити без помилки назв «Панів». То назви бракувало, то назва не відповідала горі. Щойно згодом, коли підріс Василько, один із внуків, і вже заздалегідь показував інженерські здібності й рисував мапи — щойно Василько вмів безпомилково вичислити «Панів». І, очевидно селяни, що мали на вершках свої поля обсіяні вівсом, то за одне зерня засіяне пізньою весною, як уже з Панів щез сніг, видавав два-три зернятка, знали як звуться вершки.

У стіп «Панів» тягнулися дальше поля. Де-не-де тільки зрідка зеленіла озимина. Її тут сіяли дуже мало. Жовті скиби, де-не-де торішня стерня, часом смужка якоїсь травиці. Бігли оці стайки з заходу на схід, ген аж з-під Лімлянської Маґури, що ледве синіла на заході, проскакували малими потічками — млаками, що протікали між ногами «Панів», або між першим, та другим і бігли аж ген до волосянського тунелю. Відтам від сходу вдалі синіли гори, що вже в долині Стрия; що вже біля Явори й Турки. На них чорніли ліси, проріджені лисинами зрубів. Вони вибігали в північне пасмо покрите лісом, що знову верталося аж до Маґури. Так, цей краєвид був наче велика писанка. Поперек цієї писанки бігли села, розкинені вздовж потічків, що випливали з Панів. Середину писанки займала Кізявиця з Черленим і Коханівцями та дві Кичери: оця, що на ній Старий Пан побудував дімок, і друга, що її називали циганська. Між Кізявицею і Кичерою та між двома Кичерами пробігав залізничий шлях, обіймаючи півколесом Николайчукову Кичеру, — так її згодом стали звати люди. У стіп її була залізнича зупинка, а трохи ліворуч від неї село, Розлуч. Воно бігло здовж потока, що випливав під Лешківцем, і мало в тій частині вигляд букви У: між оба рамена букви втискалася гора Стасів Вершок, а хати тулилися до неї східним і західним боком. Це називали горішним кінцем. Посередині стояла церква, така в бойківському стилі, що її склепіння не становлять бані, тільки чотири стінні піраміди. Трохи понижче церкви білів костел, що своєю невеличкою, але гострою вежечкою відрізнявся від лагідних, круглих ліній гір, села, потоків і церкви.

Між обома Кичерами був малий віядукт — малий, кам’яний, залізничий міст, що перекидав залізничий шлях понад селом і потоком, на те, щоб за яких сто метрів він знову перекинувся на великий віядукт, що його видно вже здалеку, доїздячи залізницею до Розлуча. Село й малий віядукт належав до полудневої писанки. Великий міст, гостинець і літнище, його теж називали містом, лежали поза Кичерами в північній частині писанки.

Мальована-мережана ця писанка. Не диво, що Старий Пан уподобав собі її і тут поклав свою хату. Не диво, що інші люди з міст набудували тут своїх домів. Два вищі гірські пасма від півночі й полудня та ще й покриті лісом, як і залісені Кичери, захищали від надмірних вітрів і сповнювали чистеньке повітря запахом живиці й шумом смерек. Гарне місце вибрав собі Старий Пан для свого дімка, що в нім зажив на старість.