Попід Кичерами та над потоком

ХХІV. З НАПЛЕЧНИКОМ

Останнього дня перед першим Старий Пан вибирався до Львова. Поїзд відходив о шостій вранці, а приїздив о десятій. Кілька літ уже пан Николайчук відбирав свою пенсію завжди так само й у тій самій порі. Доки жив у Львові, чекав він листоноші в хаті. Було це зправила так біля полудня. Відбирав гроші, підписував переказ і завжди давав післанцеві злотого, чи там два на пивне. Так було роками. Тепер ця дія відбувалася так само: Старий Пан не казав собі посилати грошей на село, тільки ж знову відбирав їх у Львові. Якісь справи завжди траплялися та й поїхати подивитися, що Стефа робить, все ж треба. Стефа була службовкою в земельному Банку й її життя плило доволі упорядкованим ладом. Мала вона нареченого, оцього Влодка, що ми вже про нього згадували, та заміж якось не спішилася.

Стефа знала батькову точність і його звичай приїздити останнього дня перед першим, до полудня. То ж чекала його звичайно з приємністю. Батько привозив із собою подих гір, звичайно китичку яких квіток — як не було ще в городі, то хоч в’язанку чатини. Пахнула лісом, несла спомин гір. Влітку й восени батько привозив їй її квітки з города. Поклавши свій рукзак і оцю в’язанку, батько виходив на вулицю та дожидав листоноші. Потім, взявши гроші, йшов до міста й купував масу різних речей. Цвяхи, шруби, фарби, лякер, покост… і як усе те звалось, чого він завжди потребував так багато. Потім, навантажений усіми цими речами, приходив до дому й уже за обідом, чи вечерою розказував Стефі про свої справи. Оце треба відмалювати хату з-зовні. В нутрі вже побілили. Ще треба відлякерувати вікна й двері та цілу веранду. З надвору треба хату конче відмалювати, бо дощі змили фарбу. Журився великими видатками, але обіцював собі, що влітку винаймить оці долішні кімнати й все якось покриється. У Львові він був тільки день, чи другий і зараз же спішив до своєї хати. Як і оцей листоноша, так і в Розлучі всі знали його наплечник. Його Старий Пан сам пошив собі з ґаздівського полотна, додаючи до нього жовте, нове реміння. З ним він не розставався, чи то їдучи до Львова, чи теж до Турки, або, як ґазди кажуть «в Турку».

Зараз рано вранці, після приїзду зі Львова, Старий Пан мішав покост і фарбу, розпускав лякер і брався за роботу. Заперезаний Ганиним фартушком, окуляри на носі, кистка в руці. Водив нею по віконних рамах та перехиливши голову, приглядався своїй роботі з задоволенням. При тому говорив до своєї хати:

— Не молода ти вже. Тридцять літ, як на тебе, то багато. Той злодій Пелехович /це майстер, що будував хату/ поставив тебе не з мудрого матеріалу, та й не добре. Бо який з нього майстер? З мене ліпший лякерник. Але тепер я про тебе дбаю, відмалюю тебе, відновлю і ще якось обидвоє житимем. А там, як мене не стане, то вже діти якось хай собі радять.

Його думки спинялися на дітях. Було їх п’ятеро. Найстарший син жив далеко в Польщі й ніколи не приїздив до батька. Там він уже задомовився, на літо кудись у чужі краї з родиною їздив. Йому не цікаво було їздити туди, де відбував вакації малим хлопцем. Наймолодший син знову жив далеко на сході, над Збручем. Був молодим лікарем, мусів пильнувати практики. Але жінка з сином певно приїдуть у літі. Як не цього року, то іншого. З доньок найстарша жила в Варшаві, наймолодша на Лемківщині, тільки одна Стефа залишилася в батьковому мешканні, у Львові.

… — розсіялись діти мої по світі. Що зробити, так вже видно мусить бути. Виховаєш дітей і підуть собі в світ. Но, але Михася приїде: з сином. Це другий внук.

Водив кисткою, білий лякер капав на підлогу й замазував скла на вікнах. Сонце кидало на нього своє проміння і розсівало його райдужними кольорами.