Попід Кичерами та над потоком

IX. СТЕФА Й КВІТИ

В п’ятницю ввечорі Старий Пан вийшов на станцію до поїзду. Вже здалеку було чути, як поїзд сапав і поволі піднімався на тих шістнадцять метрів виступу, що ним різнився рівень Ясениці Замкової — попередньої станції, від рівня Розлуча. Він до речі лежав на висоті 560 метрів. Сапання поїзду переривало вечірню тишу, летіло стократним відгомоном по лісах і горах. Від цього оцей малий вужик, що числив звичайно шість до вісім ваґонів, видавався дуже поважний. А ще, коли машина в’їздила на станцію, гордовито випинаючи свою чорну грудь, та викидаючи з комина клуби диму. Тоді рейки дрижали, а сталеві колеса бігли по них із стукотом та задержувалися з гамором і сталевим скрипотом.

На зупинці росло кілька модеревів, під ними пробігав один рядок рейків і стояла будка, крита червоною черепицею. От і ціла шумно названа станція живця Розлуч.

Старий Пан стояв під одним модеревом і пильно розглядав ваґони. Побачивши в одному з них жіночу постать, що відчиняла дверцята, підійшов туди й, посміхаючись, радісно, допоміг донці зійти із східців. Стефа мала з собою чималий пакунок, то ж батько допоміг їй зняти його. Зараз же після того роздався свисток і поїзд рушив поволі й, сапаючи тяжко та постогнуючи, посунувся поза Кичеру, в напрямі до кам’яних мостів.

— Добрий вечір, тату! — віталася Стефа, цілуючи батька в руку. — Думала, що вже не приїду, що не вспію. Ще сьогодні бігала до городника по оцю розсаду. А там ще й люди до мене прийшли, безпосередньо перед відходом з хати. Ще добре, що Влодко навинувся і допоміг мені дістатися до трамваю. Чи дівчата скопали клюмбу?

— Та щось там копали, але не знаю, чи будеш задоволена. Бо там щось росло, то може вони це ушкодили. Я казав їм, вправді, повикопувати все, що не є бур’ян, та не знаю, як вони з тим зробили. Я цілий тиждень при майстерці, то не було коли доглянути.

Потім обоє, батько й донька, несли кошик, відпочиваючи час-від-часу на стежечці. Стефа була з будови тіла зовсім похожа на батька, така ж невисока, круглява, темна бльондинка. Навіть її очі були зовсім, як у батька: зеленкаво-бронзові. Як щороку так і тепер, вона приїхала садити квіти. Це було її улюблене зайняття. Ще будучи малою, вона завжди їхала весною до Розлуча, садити квіти. Потім ціле літо вона піклувалась ними й тішилась їхнім ростом і квітінням. Розказувала з оживленням про квіти:

— Дістала я два роди гвоздиків. Оці, що цвитуть у літі й шабо, пізніші. Хочу їх випробувати. Щоправда, тут у нас уже в вересні приморозки, але вони досить видержливі. Врешті тато тепер живуть тут постійно й зможуть їх прикрити на ніч, як би грозив більший мороз.

— Буду я бавитися з твоїми квітками! — жартував батько.

Стефа знала, що він так любить квітки, як вона, а зокрема червоні гвоздики. Це його улюблені квітки.

— Далі купила я левкої, якусь нову відміну астер, зимотривалі маки, фльокси, вербену, насіння резеди, матіолі та японської мішанки. Коли все це виросте й зацвіте, буде повно квітів. Ага: чи навіз для мене є?

— Там Ганя щось лишила, якусь невеличку купку, але ти знаєш, як тут тяжко про навіз. Пісні, кам’янисті поля потребують його хоч би щороку, а його у селян дуже мало. Купити просто неможливо. Вимінюють фіру навозу за фіру бульби, як хто має з попереднього року й як кого вже дуже голод притискає. Ледве десь там Ганя напитала дві фірчини в горішнім кінці. То так грядки ледве подурила, а картоплю прийшлося садити на штучному. Тобі теж раджу для твоїх квітів ужити його.

— Побачимо — кінчила Стефа оцю важну, господарську нараду. Вона бо для своїх квіток мала ще одне джерело природного навозу: йшла по лісу з відром та збирала те, що там залишили корови, пасучись. Так і годувала рік річно свої квітки.

Вдома вона привіталася з Ганею з цілою приязністю та задоволенням, що батько має при собі людину, яка про нього подбає. Зараз же стала їй розказувати про свої пляни щодо городу. Свої квітки розпакувала в кутку на подвір’ї, біля хати й скропила їх водою, запевнившись так, що до рана вони можуть спокійно лежати. Тоді пустилась на обхід обійстя. Перший це раз в цьому році вона приїхала до Розлуча й її цікавила кожна дрібниця. В кожному кутку городу вона щось посадила: там на моху під модеревами підсніжки, що їх викопала в Бринівці, тут знову біля молодої, срібної ялиці кущик вовчого лика. Чи живуть вони ще, чи цвіли цієї весни? А як батьків сад? О, як цвіте прекрасно, як пахне! Розглядала кльомб перед східними вікнами та обмірковувала завтрішню роботу. Ще сьогодні, повечерявши, побіжить до лісу та назбирає навозу, бо оця купка, що Ганя їй залишила, дуже маленька. Он цвитуть ще білі нарцизи — жовті відцвіли вже раніше. Там прозябає пеонія, тут вилазять з-під землі тоненькі трубочки конвалії. Стефа тішилася кожного бадилинкою, раділа кожним листочком. Потім вона ввійшла в хату й видобула із скрині свій робочий одяг: темнозелену шкотську суконку, добре вже переношену, хвартушок та старі, високі черевики. Правда, були там ще дві пари дуже виходжених півчеревиків, що їх вона вживала до праці в городі. І хустка на голову. Переодягнувшись. Стефа почула, що аж тепер місто поза нею і що вона вернулася до свого кутка, до своїх квіток та лісів і гір, що їх так любила.

Вранці, як тільки сонце зійшло. Стефа була вже при праці. Вона перекопувала клюмбу, викидала траву, робила по боках грядочки. Робота не легка, бо земля наша бойківська тверда й бур’ян жилавий. Добре треба намахати мотикою і напрацюватися рискалем, а спина й руки болять та ще непривичну людину. Але до вечора все мусить бути готове, квіти посаджені. Вже добре сонце зайшло, як Стефа помпувала воду, щоб підляти квіток. Помпа скрипіла й стогнала й щойно по деякому часі видобула тонкий струмок жовтої води, що смакувала залізом, коли б хто мав охоту її пити. Та нею Стефа підляла свої квіти. Холодна травнева ніч оживила їх. Зідхнувши з полегшею, Стефа верталася до хати. З приємністю думала про сон — відпочинок і про свою виконану працю. Тепер уже все ростиме й цвістиме й у літі буде повно квіток.