Попід Кичерами та над потоком

ХV. НЕПЕРЕМОЖНА СИЛА

Так, це була рання весна. Все прозябало, будилось до життя і все, що живе, шукало собі пари й кохалося: овад, птах і тваринка, що з людиною живе, й та, що лісом бродить.

Собаки часто забігали на подвір’я Старого Пана. Вони вишукували тут кістки, що їх не згризла Мімі, та інші залишки харчів. Не раз чутно було їхню гризню та гаркітню поночі. Коли ж забігали в день, звичайно їх проганяли, а Мімі брехала на зайдів як навіжена. Зміркувавши, що на подвір’ї своя собака, та що в пана товстючий бук, вони не дуже заходили на чужу обору. Але ранньою весною, — Мімі почула, що якась непереможна сила тягне її до собачого товариства. А товариство, не дивлячися вже на каміння і буки, збігалося на Кичеру й стало наближуватись до Мімі.

І що вже мороки було обом пожильцям Кичери! Замикали Мімі в кімнаті, то вона вистрибувала на вікно й скавуліла, а собачня збігалась під хату припускаючи на неї просто атаку. Прив’язували її ремінцем, то вона прогризала його й за ногами пана вибігала на подвір’я.

— Ах ти погана, ти погана! То ти до собак, та до цих сільських батярів та драбів, що жеруть падлину й промишляють крадіжжю?То я тебе тут на те привіз? — сварився Старий Пан.

Та Мімі не чула його лайки, ні не боялась уже й бука. Її тягнув непереможною силою клич тічні, її гаркіт та жадоба.

Пізного вечора, коли її вже перестали доглядати, знаючи, що боїться ночі, вона вибігла непомітно на подвір’я і пігнала з тічнею.

Не помогли накликування, свистання і розшуки. Ліс прийняв у свої гостинні палати оцей весільний хоровід.

З тяжким серцем лягав спати Старий Пан. Мімі знову його зрадила й так ганебно, так по собачому, так просто! І де вона тепер?

— Ой? Ганю, де моя Мімі? Таж то єдина жива істота, що пішла зі мною на село! Що з нею діється? Попала в таку тічню, а вона така ніжна, так боїться ночі.

— Та най пан не бояться. Вигониться тай вернеться, — впевнювала Ганя, що знала собачі звичаї. — Таже тяжко держати собаку в хаті та під ключем. Най біжить, таке вже на світі право!

Вранці вернулася Мімі до хати. Ще сонце не зійшло як вона ніжно й винувато заскавуліла під вікном Старого Пана. І хоч який він був лихий та обиджений, хоч як обіцював набити її, то коли вернулася змучена, зарошена й винувато припала до його ніг, лижучи їх, та виляючи хвостом, Старий Пан вибачив їй гріхи цілої ночі.

— Ах, ти погана, ти нечемна! То ти така? І не стид тобі? То я тебе стеріг, то я тебе пестив, а ти поступила як проста сука, така ланцюгова, ще гірше, така сільська волоцюга! — лаяв її.

Та Мімі лизала йому своїм тонким язичком руки, і дивилась в очі такими добрими, вірними карими очима, що пан став гладити її голову та клапаті ушка.

— А дай но, Ганю, шматину й щітку, хай я вичищу ту волоцюгу — попросив. Коли вже Міміна шерсть вернулася до давнього ладу, дали їй мисочку молока, вона нахлепталася і, звинувшись після того в клубок, заснула в своєму ліжку смачним, щасливим сном.

Дні плили на Кичері своїм ладом. Щепи відцвили й на них позав’язувались малесенькі яблучка. Картопелька вилізла з-під скиби й тішила своєю ніжно-зеленою матиною. Її огрібали. А озиме житце стало колоситися. Й скоро зацвіло. Сонце гріло-вигрівало жовті бойківські поля і вирощувало з них ґаздам овоч та плід. Земля-мати дякувала бойкові за його труд та його піт.