Попід Кичерами та над потоком

ХХХV. САД СТАРОГО ПАНА

Викопували бульбу. Тепле, осіннє сонце ласкаво пестило жовту землю. За ударом мотики перевертався кущ. Його обтрясали об мотичівно. Відпадало кілька менших картоплин. Їх підносили й кидали в відра. Стукотіли глухо, падаючи. Потім ще перекопували ямку й видобували з неї ще одну, другу більшу картоплину. Пахнула зів’яла матина й пахнула свіжовикопана картопля.

— Може б ми зайшли з другого кінця, Ганю, — пропонувала Стефа. — Я бо дуже не люблю потім дивитися, чи далеко ще до кінця. А так, як нам лишиться серединка, то з одного боку чах, а з другого мах і вже готове.

— Ба то всьо одно, панно. Чи з того боку, чи з того, робота на наші руки.

— Я бо, знаєте, маю таку натуру, що я не люблю кінця. Коли вчилася, то останніх карток книжки, я вже не мала терпеливості докінчити. Коли я читаю, то так десь у половині книжки прочитаю кінець, а тоді вже поволеньки собі читаю далі. І як на полі роблю, то теж люблю наперед зробити кінець.

— Та то смішно. Бо робота, чи з кінця, чи зі середини, все та сама.

Все ж зайшли на другий кінець поля під паркан і зачали там викопувати картоплю.

Глибоке, темноблакитне небо роззолочене сонцем, сміялося останнім золотим посміхом умираючої осени. Високо в синяви летів ключ журавлів. Крякали протяжно, сумно, пливучи небесним шляхом. Копалі поставали, одну руку оперли на моточині, а другою прислонювали очі й дивились назустріч журавлям. А вони віддалювались і десь западали за гори. Ще здалеку й щораз слабше доходила їхня тужна пісня. Земля під нею лежала розмежована смужками жовтих піль, пустих у цю пору. Бігли оці смужки в даль, аж доки не допали он там до гір, чи до лісу. Ще де-не-де тільки зеленіли отави, припавши на береги потічків, що збігали з Панів.

Вже замовкла тужна пісня журавлина. Людям і землі вона залишила якийсь жаль, чи журу.

— Ци видите: зима йде. Журавлі полетіли, а потім полетять дикі гуси, а зараз потім сніг упаде.

Стефа зідхнула. Роки йшли за роками й снувалися сірими смугами, як оці тут поля. Знову ще один з них канув у минуле.

На долішньому полі Старий Пан з Ільком садив сад. Рівно, під міру Старий Пан розділив поле та визначив місце на кожну деревину. Ілько копав ями. Потім кидали ріща та солому й запалювали. З ям виходив запашний дим і сірими, лінивими клубками повзав по полі. Потім Старий Пан вкладав деревину, а Ілько обсипав та обтовкав землю. При чому Старий Пан приговорював от так собі до роботи.

— То вже доньчин сад — говорив. — То вже вона привезла з собою ці деревцята.

— Ба, а врожай чий буде? — питав Ілько.

— Ого! — засміявся Старий Пан. — Заки ми дочекаємося того урожаю! Це молоді щепи, як там вродять по кілька яблучок, то ми за них не будемо битись.

— Люди мовили, що ту ся сад не вдаст. Що поле ледаке тай зимно.

— То, що поле ледаке, то правда, але тепер маємо навіз від нашої Биньки й деревцятам буде що дати. Що ж до клімату, то значить — тепла, вітру й висоти, то правда, що тут не кожна деревина буде. Ти ж бачиш, що угорські сливки не дозрівають. Зародять так гарно, а прийде приморозок і зварить. Ніколи я ще з мого саду ні одної сливки не покушав. Тому тепер, як тільки похолодніє, я зриваю сливки й ми робимо з зелених повидла так пів на пів мішаючи з яблуками, з отої яблуні, що за стайнею, бо вона родить завжди багато яблук, але вони до їдження не добрі.

Дійсно за стайнею стояла невеличка деревина, ціла обсипана жовтавими яблуками. Запах вони мали гарний, але трохи терпкавий смак.

— Будут пан мали що варувати поночах. Щепи низькі, то хлопці зі села будуть лазити тай шкодити.

— Та, що ж, варую тепер мій старий сад, то буду варувати й ці молоді деревцята, то вже за одним заходом.

Бо й дійсно. Поночі приходилось Старому Панові доглядати сад. Інакше хлопці не лиш обтрясли, але й поломили б гілля. То доглядали його обидва з Ільком. Звечора Ілько спав десь так до півночі, а Старий Пан ходив, потім уже будив Ілька й Ілько походив трохи, а далі Старий Пан докінчував, щоб хлопець міг виспатися.

Так ото ходив Старий Пан по саду. Одягнений в теплу загортку, взявши свій бук у руки, мандруючи з ним від деревцятка до деревцятка. Інколи спинювався під одним чи іншим, доторкав своїми шорсткими руками стовбура й щось приговорював. Старий Пан називав оці деревцята своїми дітьми. Посадив їх, як його діти були ще малі, доглядав їх і милувався їхнім квітом та овочами. Оце тепер доглядав їх, коли вже кожне з них мало по тридцять літ, а діти Старого Пана розійшлись по світі. Потім Старий Пан сідав на лавочку й подрімував.

Запросити Мімі до таких нічних проходів не було можливе. Вийшовши з паном на подвір’я, вона згорталась у клубок біля його ніг та плакала жалко, не бажаючи рушитись ні кроком далі. Коли ж він все таки кликав її, трохи віддалившись, вона підповзала до нього, та скавулячи винувато, дряпала його лапкою по нозі.

— Ходи на руці, ходи! Вже я бачу, що з тебе жадний пес і що ти боїшся в ночі. Ходи на руці, пан сховає свою собачку й собачка не буде боятися.

Пан брав собачку на руки, ховав її за пазуху загортки й щойно тоді Мімі заспокоювалася.

Так Старий Пан доглядав свого саду, найчастіше сам, бо вже волів, щоб Мімі собі спала в хаті. Інша справа, як у Мімі була дочка. О! Боська не боялась самого чорта, не так ночі. Вона почувалась прекрасно й варувала разом із своїм паном. Її мама могла собі спокійно спати в своєму ліжку в кухні.

Доглядання саду не тривало довго. Швидко прийшли приморозки й прийшлось зірвати яблука, які були — хоч вони дуже радо ще побули б на дереві. Їх дбайливо поукладали на полицях у пивниці. Аж до весни служитимуть Старому Панові, як присмак, і як дарунок для його дітей, яким час від часу посилає коробку запашних, розлуцьких яблук із свого саду.