Попід Кичерами та над потоком

ХХІІ. ДВІ МАТЕРІ

Мімине ліжко було завжди предметом мрій її дітей: як тільки котре побачило порожню свою колиску — там родилися всі діти — вскакувало до неї і смачно засипляло. Як би не було: розкішний сон у маминому ліжку довго не тривав. Хай тільки стара вернеться і загарчить грізно, показуючи свої старечі зуби — кінчиться теплий щенячий спомин і, підібравши під себе хвоста, треба втікати на двір. Зрештою інші діти мають таке саме право до маминого ліжка, як малий Мішенька: хай тільки побачать його там, зараз зводять із ним боротьбу, гаркітню, торганину за вуха й кудли і серед метушні та гризні вибігають усі разом на подвір’я. Правду кажучи, не малі права до маминого ліжка має дочка Боська, що двічі родила в ньому своїх щенят. Але стара незгідлива й дуже вже певна своїх прав. А вже найбільше пересердя, коли до її ліжка влізе кітка. Яким правом?! Вона єдина з, собачого роду не любила котів. Мало це свою причину: кітка, що кормила своїх немовлят, кинулася раз на неї, як тільки ввійшла в хату й ганебно подрапала їй ніс. Чи можна після того любити таких поганих хижаків? Проте інші пси любили обох кіток, з ними виросли й виховались на господарстві. Щур /дурень/ навіть любився в обох, напереміну. Пестив, вилизував, їв і спав з ними, своїм любовним, ніжним скавулінням зануджував раз одну, то знов другу. Йому байдуже, що всі сміються з нього та лають: «Щур дурень, котячий пес». М’яка, тепла, латаста Боя й тигросмуга Фік — власне їй казали «він» — були панями його серця. Любив їх романтичною, ідеальною любов’ю. Ах, Щур дурень, це ж відомо!

Вже підросли ярі жита й хвилювали в теплому, червневому вітрі. Дрібний, гірський вівсик бігав по жовтих скибах, доганяючи один одного. Треба ж було нарадитися, чи скоро прийдеться цвісти? Цвіли картоплі й широким, теплим пахом стелили дорогу літу. А соняшне тепло обіймало запашні, смерекові ліси, пестило молоді руна піль.

Виляглися жовті, малесенькі курчатка. Вони вже навіть тратили соняшну, теплу, ціплячу барву й підстрибували за квочкою, розсіяні серед трав. Стара мати — свиня водила своїх рожевих поросяток, похрунькуючи. Вони бігали так смішно на своїх товстеньких, коротких ніжках, напів підвинувши куці хвостики. Ех! Аж світилися розумні, веселі Босьчині очі! Стрибнути б через огорожу та хоч страху нагнати оцій свинячій сім’ї.

Обі кітки повні, обважнілі. Боя ввесь час поза хатою, на ловах. Днями й ночами вона чаїться на горобців, ловить мишей, їсть багато. Прийдуть же важкі дні. В хату заходила Боя вранці напитися теплого молока й поспати на печі. В той час Фік повний як струк дорідного бобу, не покидав хати. Він цілий день вилігувався на сонці й дбайливо вилизував свій м’який, сірий животик. Під час обіду сидів на колінах своєї пані й обережно м’якою, сірою лапкою сягав по куски м’яса на тарілці. Коли ж йому погрожували й лаяли, тручав пестливо лобиком і муркотів примирливо. О! Ця киця була пестійкою і їй усе було вільно. Після обіду лягала знову в гарячому, літному сонці й годинами вилизувала себе, муркотячи привітливо, опісля ж дрімала із спокоєм сповненого лона. Їй було байдуже до Боїних діл, до цього, що не раз вона приносила в зубах мишу, або її носик був замазаний кров’ю горобиних писклят. Фікові дні плили спокійно в сонній ситості дожидання.

Боя непокоїлася. Діставшись на панові коліна, терлася до його ліктя і жалко нявкотіла. Її гладили, просили покластися на колінах, принесли молока. Але вона не могла влежати, не хотіла їсти, а в її широкорозкритих очах стояв тваринний, німий жах. Тривога та біль гнала її до людей, наче б мала в них знайти поміч. Так, Боя мала родити, це зрозуміли люди, але й може скоріше від них зрозуміли це інші тварини. Пси обнюхували Бою та занепокоїлися. Боська спочутливо лизала кітку по спині й по голові, а вона терлася до її ноги й нявкотіла. Щур лизав її і скомлів ніжно, розщибаючись з почутливости та уважливости. Мішенька, малий шмаркатий пестій мабуть небагато розумів з усього. Він бігав кругом усіх, побрішкував весело й його добродушні оченята були повні радости й дитячої безтурботности. Навіть стара, вередлива Мімі вилізла зі свого ліжка й підійшла до цієї громади приятелів. Докладно й поважно обнюхала Бою, при чому виглядала на стару, досвідну повитуху, пчихнула й байдуже вернулась у хату. Хіба ж їй це новина? Вона вже стільки разів переживала те саме…

Бою віднесли на оборіг, де на м’якому, запашному сіні вродила троє котенят. Тепер для Бої настали дні материнства. З посвятою, в голоді плекала свою малечу. Ні на хвилину не сходила з оборога, затривожена за життя дітей /попереднього разу їй відібрали їх та потопили/. Треба було їй приносити їсти. Коли зачула скрипіння драбини, зголошувалась муркотінням, а за миску теплого молока й кусень хліба /з маслом і завбільшки, як для голодного робітника/ її очі висказували зворушливу, майже людську вдячність.

На долині скавуліли пси й жалібно побріхували. Вони скаржилися: їм так хотілося відвідати Боїних малих! Але ж драбина, страшна драбина!

За два дні Фік уродив двоє тигренят. Ніхто не знав і не бачив де, й коли. Вранці Фік прийшов утомлений і порожній і ляг на печі. Там занесли йому молоко, він напився, вилизав смугасту шерсть та й заснув. А діти, Фіку, де діти? В шопі на тринні мерзли й квилили жалібно тонесенькими голосками. Такі тендітні, безпомічні котячі новородженці… Не помогло то. Фіка замикали в шопі з дітьми. Він нетерпляче струшував зі себе голодну малечу та втікав отвором під покрівлю. Так, Фік заявив, що дітьми не буде піклуватися і загалом… свідоме материнство було йому чуже. Поклався на сонічку й вилизував свою шовкову шерсть.

Холодно було котячим немовлятам на оборозі. В горах же ночі студені. А далі з прохарчуванням клопіт. Хто хоче кілька разів денно виносити харчі на оборіг? Боя це зрозуміла. Одного ранку появилася в кухні. Прихапцем з’їла молоко. Але це не була її ціль. Вона стала кликати. Підходила до дверей, кличучи, оберталася що кілька кроків та вела до оборога. Мабуть, чи не сталося що злого дітям? Але ні! Вони були цілі й здорові. Чого ж тоді треба Бої? Незрозуміло!

… оборіг високий, а драбина стрімка…

На другий день вранці Боя поносила дітей до кухні та поскладала до Міминого ліжка.

Яким чудом вона злізла з дітьми в зубах по стрімкій драбині? Бідна, відважна мати! О! Відважна. Не просила й не питала Мімі, чи вільно зайняти її ліжко. Щаслива й рада цілому світові, кормила малих. Хай Мімі тільки спробує домагатися своїх прав! Але Мімі не пробувала. Вона знала, чим то пахне…

Напів замерзлі й заморожені Фікові діти принесено до хати. Їх віддали під Боїну опіку. О! вона чудова мати. Не даром же її малеча вилизана, чиста й сита. Як незрілі каштани, латасті й лискучі три валочки тулилися до теплого маминого черева. Рожевими, малесенькими лапочками місили мамину грудь, а смішні, червоні писочки ссали тепле молочко.

О! Боя добра мати. Вона вилизала, огріла й пригорнула Фікових немовлят. Два тигрики жадібно приссалися до матірних грудей…

Фік зблизився з байдужою цікавістю і заглянув у Боїне гніздо. Боя заворкотіла грізно й сплюнула. В той спосіб Фік втратив усі права до своїх дітей.

Пси відвідували Бою і її дітей. Верткі, меткі, крикливі й веселі гавкуни й розбишаки, вбігали до хати з гамором і гаркітнею. Але до Боїного ліжка підходили поволі й обережно, ніжно скавучачи. Боська запхала свій малий, бронзовий лобик між дітей і лизала їх вміло своїм теплим язиком. Щур, безуспішно залюблений Щур, підповз до пачки, видаючи найніжніший, найтонший, ледве чутний скавучок. Він упевнював Бою про свого велику прихильність до неї і дітей. Коли ж Боя дозволила /псові завжди небезпечно зближатися до котячого гнізда/, лизав дітей і тішився ними. Он який Щур! Проте йому не шкодило, що його люба вродила котенят. Ех! Щур! Відомо дурень. Махає радісно хвостом і пестить Боїних дітей.

Але Фік? Лежить під хатою і гріється до теплого сонічка. Маніжиться, муркотить і тре носик до Мішиного вогкого, чорного носа. Сонце грає в його жовтих зіницях гарячою жадобою. Перевертається з боку на бік, вітрить неспокійно й накликає. Припаде до землі, причаїться. Знечев’я підстрибне в гору, як прудкий, дикий звірок. Очі поширені, вуха нащурені, ніздря втягають гарячі пахощі літа.

Тепла ніч літня. Червоний, великий місяць випливає на небесні простори. Ніч стелить таємні тіні дебрами, лісом. Одурює пах цвітучого жита, кличе шум ліса…

З села виходить кіт. В темні простори ночі, назустріч місячному, дратуючому сяйву, кидає самчий зов. Спершу кричить глухо, горляно, скажено, притаєно. Наче б готовився до скоку. Далі крикнув гострим, могутнім голосом жадоби. Погрозливий, дикий лемент хижака перейшов у низький стогін самоти, образи й скарги…

Фікові очі світять зелено, шерсть їжиться. Кидає тонкий, гострий м’явкіт у нічну глибінь.

Фік виходить назустріч нічним, новим пригодам.