Попід Кичерами та над потоком

ХХV. ВЛІТКУ

Як і всюди в таких місцевостях, як оце наш Розлуч, влітку життя набирає іншого темпа. Правда на полі усе йде від віків тим самим ладом: сінокоси, жнива. Але до багатьох сіл, а головно в горах приїздять в літі люди з міст на відпочинок. А вже в Розлучі рух такий!

Спершу приїздять чоловіки, чи теж чоловіки з жінками, оглядають хати й винаймають мешкання на літо. Тут уже на зупинці чекають їх посередники, або самі господарі: — Пан потшебує мешканя? Дам пану бардзо ладне. Ілє тшеба єден, два, тши покоє? Бліско ґосціньца, чи под лясем? Такі й багато інших питань ви чуєте на зупинці. Це шваби, або жиди. Виходять на зупинку теж і ґазди, але вони статочні, держаться оподалік від оцього торгу. Дехто з них фірманить. А вже, як там пани схочуть винаймити у ґазди, то чому ні. В нас і у ґаздів файні хати. — Але у ґаздів винаймають звичайно аж пізно: тоді коли вже всі кращі доми в літнищі зайняті, або коли хтось шукає дешевішої хати, бо відома річ у ґаздів та й на селі інша справа, як у місті — між швабами й жидами.

Згодом приїздять уже й сім’ї. Поїзди стоять довше, вивантажують пакунки. Там коші, скрині, мішки. Безліч! Дехто їде навіть з ліжками, матрацами. Тут щітка стримить, з-поза сітки ліжка, там мітла виглядає з-поміж матраців. Подушки, перини, домашній посуд. Та бо у нас не так по панськи, як десь у великих літнищах, у славних і дорогих пансіонах. До нас не їдуть багачі, найбільше їде такої собі урядничої інтелігенції, та ще й з багатьма дітьми. Є багато лісу, є де бігати, ягоди, гриби й життя не таке дороге, як десь у Яремчу, чи Ворохті.

Ця публіка рухлива, завжди оживлена, зчинає багато гамору й шуму. Згодом ви побачите літників у різних чудернацьких одягах, з закопанськими топірцями, в ґуральських, чи гуцульських капелюхах, жінки в крикливих піжамах, або коротких штанцятах. По лісах гамір і виклики. Різні дивачні співанки, найчастіше модні фокстроти.

Купують вони все. Хай тільки покажеться жінка з чимнебудь в руці, кличуть:

— Слухайцє, кобіто, цо нєсеце?

Навіть в полуднє, коли жінки несуть в поле їсти, вони займають їх, хоча кожен повинен знати, що в оцих глечиках якийсь борщ, чи молоко, чи сир для косарів, чи женців. Переловлюють жінок на гостинці й на стежках, ходять до села, від хати до хати й купують усе. Люди часом дивуються, що пани такі голодні, інколи заздрять їм, що мають так багато грошей і не мусять працювати. Бо ж бачать їх на дозвіллі, цілий час над річкою, або в лісі. Не можуть собі уявити, що ці люди працюють теж. То прецінь пани. Що вони голодранці, дуже часто якось не вміщається в ґаздівських головах. Але є і такі, що насміхаються, лаючи їх жебраками, чи циганами. Статочні ґазди дивляться з погордою на цю публіку, без ґрунту й дому. Та й сорому то не має! Бо ж і хто таке бачив: над потоком усе мало не голе. Й ходять жінки теж не дуже одягнені. Але люди у своїх сорочках з ковнірами та довгими рукавами, у сіряках, де ж би вони роздягнулися отак перед всіми та ще й купалися. Запитайте ви Марисю, коли купалася. — «Ще як ня мати купала, том ся не купала. То ще дітвакови, як дітвакови, але старшому не файно. А пани стиду не мають! Не раз стоїть чоловік, чи жінка на полі та дивиться на оту голячню, а далі плюне та й перехриститься. Образа Божа, тай тільки»!

Та які оці пани не були б, одна з них вигода: винаймили хату, та й файно заплатили, ціле літо купують яйця, молоко, малини, гриби. Потім, як від’їдуть, дівка розвине вузлик, що нав’язала в хустці, і почислить ґрейцарі. Буде на хустку, інколи навіть на черевики. Ґазда має чим далі будувати, не поспішаючи: одного року стіни, другого дах, третього вставить вікна й виправить. Так поволеньки постають ґаздівські будинки для літників. А те, що вигукують, виспівують в день і в ночі — то вже байка. Навіть молодь іде дивитися, як пани танцюють. Там у ресторані грає музика, й є на що подивитися. Правда й моду потрохи беруть собі молоді. Вже в неділю побачите Гриця, чи Миколу в гранатовому, чи бронзовому містовому одягу, з краваткою, у бронзових черевиках, по панськи. Старі ґазди трохи негодують, бо отото панцьке дороге та й ся скоро сходжує. А ґаздівське на ціле життя. Ну, але молоді молодими. Дівки теж замість лейбиків, оксамитні ґорсети кажуть собі робити. Та ще й вибивані, цяцьковані лелітками. То вже Рівнякова Олеся має що робити.

Та сезон короткий. Ані не оглянетеся, як минули оті два місяці. А ще поправді ґаздам ніколи й приглядатися. Пора у нього гаряча: сінокоси, робота при бульбі, а там і жнива. Та й бульби дають роботи багато. Тричі треба до них рук прикласти: як тільки посадите, то скибу треба посікти, потім рухати, а потім огрібати. Бо то земля тверда, а садять за плугом. Так, що робити є що. А ще заки вийде в поле, Кася, чи Гануся скочить у ліс і хоч знаємиці свої обійде та подивиться за грибами. Бо так шукати нема часу. Але кортить. То не раз по ночі під лісом сидять і чекають, щоб розвиднілося, а тоді швиденько в ліс, хап тут, хап там тай побігла, як ота коза. Бо таки без грибів нема що їсти на переднівку. Отже біляки продають панам, або сушать, а в горщок іде гірканя, лиска, масляк, козар, голубінка, а вже згодом підпенька.

В неділю до полудня, як у церкві є відправа — гріх іти в ліс. Але пополуднувавши, таки треба піти на ягоди. Як такий час, що дозріли ягоди, чи малини, чи афини, а потім уже черниці — то в неділю в лісах людей, а людей! Аж червоно від хусток, а ліс гомонить співами та розмовами. Зараз же потім біжать з повними коробками, кошичками, чи дзбанками між панів. Свіжі ягоди пахнуть лісом і сонцем, так і надять своїми солодкощами. Хто б там собі відмовив! Ґазди знову в неділю по обіді, їдуть з панами на прохід. Позасідає їх на віз, як тих циганів на ярмарок, та й кажуть себе везти. То чому б там не везти? Сидить ґазда, помахує батогом, курить добрі цигарки, бо то пани частують. Та й не поспішає. Бурцьо, чи Карий іде собі нога в ногу, а гостинець добрий, весело їхати, хоч би і в Турку. Та звичайно далеко вони не їдуть, тільки в Ярову купатися у Стрию, або в Стрілки до Дністра. А п’ять злотих, а може й більше, можна заробити. То ж їдуть. Тільки не раз постають жінки перед хатами та тільки руками сплескують: — ото тотих панів насідало, що циганів, фай би їм було.

Є в долішньому кінці таке жерело, що вода з нього б’є та нафтою смердить. А пани возьмуть собі горнята та й ідуть пити тоту воду, що навіть їміня не пило би. Та й ще друга вода є в лісі, за великим мостом. Та вже зігнилими яйцями смердить. Но то віддавна всі знають, що то вода гістцьова. Як кого руки та ноги ломлять, то файно в тій воді купатися. Як хто на очі боліє, то йде до тої води промивати. Але мус щось за собою лишити, аби хвороба не вернулася. То там коло води різних шматок накидали: кусок сорочки, кусок півки, й так різні шмати. Аби ся челядина хвороба відпустила. А пани тоту воду п’ють. Але в панів нічо, як у людей!

А на Спаса зачне падати дощ, часом попадає та й стане. Але бо іншим разом таки паде й паде. Тоді пани зачинають нудитися, через вікна виглядати й все питаються, чи буде погода. Й хоч ґазди обіцяють погоду, та слота йде низько горами, дрібна холодна мжичка сіє по полях, а холодний вітер колотить жовтіючі вівси. То вже зачинають пани вибиратися в дорогу. Нині їдуть тоті від Вальтера, завтра з тих віліїв, що під лісом, «Марися» і «Стася». А потім уже всі їдуть, бо то ніби діти до школи та й тоті пани ніби якусь роботу мають. То вже знову фірманка за фірманкою. Потяги довше стоять, ладують речі. Ще ви не оглянулися, а вони вже й від’їхали. Не довго тото було, але й то добре.