Попід Кичерами та над потоком

L. В ПОЧУТТІ КРИВДИ

Андрій видужував поволі. Двічі в тижні приїздив до нього лікар і хоч дозволював йому вставати. Андрій не вставав. Лікар переконував хворого, що йому нічого поважного не сталося і що він може ходити. Та Андрій на ноги не ставав.

Леся обслуговувала хворого, що стався дуже прикрий і докучливий. Перед нею, як і перед людьми, що його відвідували, він розказував, що Дмитро хотів його вбити, що він його трутив з гори. Леся мусіла зносити його докори, лайку, інколи й удари, хоч вона дбайливо його обходила.

Потім Андрій казав везти себе до Турки. Його завезли до шпиталю, але згодом випустили, кажучи знову, що нічого поважного не має і що це в нього тільки нервовий стан, як вони казали: травматична психоза. Так, на його умі, на його душі всі переходи останніх часів, боротьба з собою самим і противником, витиснули яскраве знам’я. Андрій про ніщо не думав і не говорив, як тільки про кривду, що її зазнав від жінки та від її коханка.

Із шпиталю казав себе Андрій везти до адвоката й заскаржив Дмитра за намагане вбивство.

Стали йти місяці, безпросвітні місяці в хаті Рівняків. Андрій жив тільки думкою про процес. Леся мусіла терпіти, вислухувати і мовчати. Андрій повзав о палиці, тягнучи за собою ноги: він був переконаний, що в нього параліч. Лікарям він не довіряв, шукаючи щораз інших. Наперед у Самборі, а потім у Львові. І відходив із щораз глибшим переконанням, що всі йому вороги, що всі змовились на нього, що лікарі у змові з Дмитром та невірною Андрієвою жінкою і не хочуть йому нічо порадити, ані признати його хворим.

Адвокат вніс скаргу. Розправи тягнулися одна за одною. На лікарів і адвоката пішли всі гроші, які Андрій мав. Потім він продав решту матеріалу, що ним мав викінчувати хату. Як би не мізерні Лесині заробітки, прийшлось би терпіти голод. На весні Андрій сидів на ґанку, біля нього ціпок. Хто проходив гостинцем, ставав біля нього поговорити. Кожному Андрій розказував про злочинну любов молодого Паньковича з його жінкою, та про те, як він його трутив, стараючись його позбутися. Люди ставали, слухали, покивували головами й тяжко зідхали.

Розправи Андрій програв в усіх інстанціях: не було свідків. До того ж не Дмитро Андрієві, Андрій Дмитрові відгрожувався завжди. І на це були свідки, як і на те, що Андрій того дня напився більше, як звичайно, й втративши рівновагу, полетів униз.

А як прийшло літо, Дмитро взяв у Малермана зароблені гроші й купив оцю хату в Жолобині. Туди й перейшли жити обоє з Лесею. Тепер уже їм нічого було боятися: Андрій там не зайде.

Так Руський Пан, як люди прозивали Андрія, зійшов на пси. Залишився у пустій хаті сам один, з почуттям кривди й хвороби. Не працював, у переконанні, що він не може. А як жив, хто його знає.

Хати так і не докінчив Руський Пан.