Попід Кичерами та над потоком

ХLV. ОЙ, ПІШЛА ПРО МЕНЕ МОЛОДЕНЬКУ СЛАВА-ПОГОВІР

Про те, що Дмитро пересиджує постійно у Рівняків, почали говорити в селі. Ще доки Андрій був вдома, усе якось інакше виглядало. Та тепер, коли його не було, а замість нього дівки, що приходили давати шити, заставали Дмитра, це видалося як непристойним, то підозрілим. Та й мабуть закоханим тяжко приховати свій стан: кохання, то така хвороба, що на ній всі розуміються. Не раз бувало, парубки договорювали Дмитрові. Зустрівши його в дорозі, питалися злобно: чого спішиться до Малерманівки, коли там гостей немає, а інший таки просто запитає: ци не до чуджої жони ти спішно, Дмитре? Далі стали й перед Паньковичами говорити. В селі хоча й настав поступ, люди жили ще за звичаями утертої моралі й не так часто траплялось, щоб хтось кинув оком на жінку другого. Бойки на відміну від гуцулів і в тих справах признавали Божий закон: не пожадай жени ближнього твого. Та бо противилась тому й будова сіл: тісно скупчені в долинах потоків, вони не залишали місця на жадні секретні дії: кожну подію бачилось, як на долоні. То оці два житла: Руського Пана й Малерманівка, поблизу себе, а далеко від села, були, як би створені для кохання.

Панько, як старший, говорив про те з вітцем.

— Та щось люди говорут, що ніби наш Ґмитро та до Рівнякової жони ходит.

— Ба, та що ж я Рівнякови варуватиму жону? Ней си сам варує. Але, що парубок не мав би ходити до чужої жони, то такой би не мав. Таже хотіввім го в м’ясниці женити. Як би взяв Варваричову, було би й поле й було би чим докінчити хату. А як ся отиць довідає, то дівки не дасть, тай дівка сама не схоче.

Розважний ґазда став обдумувати справу. Вирішив, очевидно поговорити з сином. Досі всі сини його волю шанували, наче Св. Письмо: ні один з них не зробив жодного кроку, не порадившись батька. То ж і тепер Василь був певний, що вистане поговорити з Дмитром і справи наладнаються.

При найближчій нагоді говорив з Дмитром.

— Та присилав Варварич, ніби Іван… — так батько, дивлячись на Дмитра.

— Та за чим? — питав Дмитро, хоч він добре знав такий спосіб розмови.

— Продав Николайчукови поле на Кичері тай взяв файні гроші. Так му ся добре трафило. Николайчука страшив він від року, що продасть Беркови. То він зі страху заплатив сто доларів.

— Та пани не мають такого доброго розуму, як ґазди. А може й мають, але до книжок, а не до ґаздівських справ. Та тото поле не варта й п’ядесять.

— Ци видиш. Але бо за ті гроші Іван скінчить свій дім та ще му ся лишут на віно за дівкою. Певно дасть п’ядесять, як би ся з ним погодити…

Дмитро мовчав.

— Переказував, що поле дасть добре: ті стайки, що припирають до нашого під Мохначкою. Гроші потрібні на будову, а поле тай корова, то файне придане. То бим гадав, абись брав.

Дмитро потупив зір і мовчав.

— Ци чуєш, Ґмитре, що ти мовлю? — подивився на сина з-під лоба.

— Мені ще не час женитися — боронився Дмитро. — Ані наша, ані Варваричова хата ще не скінчені, то де буду жону провадив?

— Ов, такий великий пан з тебе! Альо Панько взяв Настю до хати, а ти би пішов до тестів. А, як хати поставлять, то вже пак до хатів.

Дмитро спалахнув:

— Та я ще до войська маю йти. Скорше не буду ся женити, аж поки з войська не прийду. — Та що ви так спішитеся женити ня, тату?

— Не хтів бим, би кому енчому дав дівку Варварич. Ми си товариші. Тай гроші були би.

— Та ви все про тоті гроші! Таже й я і Ілько на гроші працюєм та й вам приносим, то чей маєте за що будувати. Або то тілько дівок в селі, що Варваричова? Як ми ся прийде женити, то си найду.

Батько не сподівався такої постави сина.

— Єй, Ґмитре! Такой ми ся видит, що люди правду повідають, що до чуджої жони ходиш. Інакше бись ся женив, як випадає ґаздівському синови. А ти там сідиш між жидами та й від їх ся різного паскудного вчиш.

— Між жидами сиджу, бом ся наняв, а до Рівняків ходжу, бо ми сусіди. Тай чей до ліса не говоритиму, ані до каміня. Як коли зайду в вечер поговорити, то вже зараз щось люди мають повідати.

— А я мовлю, абись дівку брав. Як ся ожениш, будеш мав свою жону, то тя до чуджої не тягтиме.

Та Дмитро не погодився женитися перед відбуттям військової служби. Тут уже батько не багато міг порадити, бо так споконвіку було. Як і інші звичаєві права, так і це шанували в селі більше, як писані закони.

Чи Андрій Рівняк знав, що його жінка любиться з Дмитром? Бо вже всі в селі про те говорили. Та може він один не знав, а як і знав, то не хотів вірити. В зимі він майстрував у хаті й був завжди поблизу жінки. Дмитро часом зайшов до них і швидко відходив. Леся господарила й шила. Тільки до нього, до свого ґазди вона стала ще холодніша, як досі, ще більше байдужа. Та Андрій потрохи привик до того й надіявся, що як прийдуть діти, буде інакше. А діти не приходили…

Дмитро сидів у пустій Малерманівці й мучився. Таки він дійсно виродився з-поміж бойків. Вони, щоправда, багато співають про кохання, але в житті вони тверезі, а вже ж не вдаються в тугу, коли хтось недосяжний. Але Дмитра з’їдала туга, жар незаспокоєного кохання.

Інколи, як Андрій відходив до села, він крав у нього хвилини щастя. Та їх не було багато. В’яла й сохла з туги теж і Леся. Пізнавши справжнє кохання, примушена годити нелюбому чоловікові та ще й обманювати його, вона мучилась. Вийняткові хвилини щастя були, коли вона могла забігти до Дмитра й віддатись неподільно свому коханню. І то тривога, щоб чоловік не викрив її, затроювала їй хвилини щастя.

Надійшла весна. Андрій знову вернувся у Явору. Дмитро не мав багато роботи на своїй Малерманівці. Там прибрати, помити, посадити трохи квіток, щоб було з чого літничкам робити китиці.

Тепер уже не було перешкод їхньому коханню. В лісі співали пташки, води в потоках весело скакали по камінцях, збігаючи ярами. Там над їхніми берегами цвіли проліски й були як Лесині очі. В гущавині будилося життя лісу й його тварин. Потім дні стали тепліші: наближувалось літо.

Закохані знали тільки одне: велике щастя. З ним вони й далі мусіли приховуватись перед людьми. Але й у людей з весною було більше роботи й їм ніколи було заходити на віддалені Сорочини. Так серед лісів цвіла заборонена квітка кохання. Ростила її весняна буйнота, пестило її тепло сонця. Інколи тільки прокидалось тривожне питання: що далі?