Попід Кичерами та над потоком

XIX. БОЯ ЛЮБИТЬ ЛОВИ I ТЕПЛО ЛІЖКА

В тому часі, коли Мімі породила й виховувала цуценят, котеня росло й кріпшало. Воно виявилось на диво моторне та здатне до ловів. Хоч як любило тепло та вигоду, солодке молоко та запашне м’ясо, воно дуже завчасу занюхало запах мишей — споконвічного звіра, що становив предмет котячих ловів та й їхню відживу. Цього звіра завжди й усюди вдосталь, тож кіт може собі жити сито й вигідно. Не потребує він і служити людині. Якби ж не молочко та тепла піч…

Швидко всі котячі забави мали вигляд ловів. Зачатувати, терпеливо подрімуючи в чуйній дрімоті, кидатись на предмет ловів, а потім зловивши, попускати й підганяти лапкою і знову ловити, та вже тримаючи в зубах, воркотіти грізно, оце й забава й ловецькі звичаї котів.

Такі звичаї мала й Боя. Так назвали оцю кіточку діти Старого Пана. А назва оця мала зовсім просте джерело, як і загалом майже всі людські назви. Тому, що котятко було звичайне, простеньке, такий собі селюшок. Ольга сказала:

— Тато взяли собі таку бойчиху.

— Не бойчиху, бо киця мала, а бойку — сказала Стефа.

І з цього пішло: Бойка. Бойочка. Боюня. Боюнечка. Боюня. Бойочка й Боюнечка як була мала. Якже мала вже дітей і ходила з ними на далекі ловецькі виправи, тоді вже Боя. Так і залишилася.

Бойочка зажила швидко справжнім котячим життям. В хаті вона була ґаздинею і її боялись миші, де б не було. В кожній кімнаті Бойочка знала їхні сховища, трощила й нищила їх у спіжарці, при чому й сама не забувала закусити мишачу печеню сиром або запити молочком. Ніхто не знав, як і коли Боя пробиралася на горище постійно замкнене на крючок чи колодку. Там давала себе замикати на цілу ніч і наносила мишам добрий страх. Не раз чутно було поночі Боїні стрибки та пищання мишок.

В усіх комірках, прибудівках, на шпихлірику, а згодом на стайні неподільно володіла Боя. Для неї не існували двері й вікна. Лазила надзвичайно зручно по вуглах хати й влазила попід крокви на горище. По деревах лазила зручно немов дикий кіт. Не раз бачили її на самому вершечку стрункого модерева, де прямо колихалась у вітрі. На деревах можна було відкрити пташині гнізда й зловити пташині ціплятка — котячий присмак. Згодом Боя ловила й старих, хитрих горобців, а то й бувало, лісного більшого птаха притащить.

Попадалось їй зате лайки від Старого Пана:

— Ти розбишачко, ти хижачко одна! То тобі мало мишей? То мало тобі в мене молока й інших добрих харчів і ти мусиш жерти пташок?! — Та даремні були слова, даремні погрози. Відобрати добичі Боя ніяк не дозволювала; її гострі зуби цупко держали добичу, а грізний воркіт остерігав кожного, що в Бої ще й сильні пазурі й що своїх ловецьких прав вона вміє боронити.

Так от, Боя-ловець володіла неподільно на Кичері. Здавалось, що вона жила й панувала над землею. Її місце було завжди доволі високо: на печі, на деревах, на стайні, на горищі. По землі вона пробігала швидко й шибала в картоплиння або жито, щоб за хвилину виринути під лісом. Інколи ж тільки йшла обережно й розважно, розглядаючи пильно й надслухуючи чуйно. Вітрила тоді звичайно пригоди й роздумувала свої ловецькі пляни.

Проте, хоч який був з Бої хижак — вона була мила, лагідна й ласкава. Найбільше любила свого пана. Вранці підходила до його ліжка й муркала примирливо, прохаючи ніжно, щоб узяв її до теплого ліжка. Тоді пан брав її, пестив, вона вилизувалась після нічних пригод і смачно засипляла. Звісно, таке не тривало надто довго.

— Спи, Кеку, спи! — приговорював пан — а то встане старе, недобре Ганчисько, як розкриє рота, як візьме якого ремінця! Будеш, небоже, втікати!

— Певно, що візьму! Щоб пан знали! — відгрожувалась Ганя, — пан то до ліжка й собак і котів. А вони носять і бруд і блохи.

Бойочка любила свого пана.

В полуднє, як тільки роздавався гомін посуду. Боя відкілясь з’являлася в хаті. Як дух вона виринала знечев’я й невідомо відкіля. Мр, мр! — зголошувалась ідучи пружкими легкими кроками до панового стола. Швидко сиділа на краєчку стола, й, підобравши під себе лапочки, дивилась вузенькими щілинками зіниць і співала собі стиха відвічну пісоньку котячого голоду… М’ясо лоскотало її ніздря, і вона вже не могла довше ждати, півсонно приспівуючи, тільки вставала й тручала пана лобиком у лікоть, примилюючись ніжно. Тоді вже їй перепадалось дещо смачне. Інколи ж обережно й зручно сягала лапкою на його тарілку й виловлювала відтіля який смачний кусок, знаючи, що пан добрий і поза тим, що насварить, нічого їй не грозить.

Після обіду Боя спала звичайно десь у теплі. Зате сумерком вона прокидалась і разом із своїм паном виходила до саду. Йшли собі тоді обоє стежочками, пан з своїм буком, а Боя, гордо піднісши хвоста й чуйно настороживши уха. Найчастіше вона бігла наперед пана, оглядаючись, чи йде за нею, й покликувала його ніжним котячим кличем. Міжтим підстрибувала за нічними нетлями, пасла якесь зілля, ловила комах. Бувало, що видрапувалась дуже швидко й зручно на деревцята й причаївшись на гілці, ждала аж пан зблизиться. Тоді випростовувалась нагло й ловила його лапкою за вуса, або за дашок кашкета.

— Ах! Як пан настрашився свого Кецлика! — сміявся Старий Пан і гладив Бою, по пружкій спині, або лоскотав її під борідку. Ці пестощі були Бої до вподоби й зараз таки збігала вона з дерева, щоб за декількома стрибками повторити свою гру з другого дерева. Це була звичайна Боїна забава з Старим Паном. І, з роками, хоч уже була «стара», вона не забувала цієї гри.

Ще одну привичку мала Боя і за неї Старий Пан любив свого Кека найбільше. Панові доводилось часто від’їздити залізницею. Якимось способом у хаті всі розуміли, що пан не йде в село, тільки збирається їхати. Пси обнюхували його обуву й одяг, що певно пахнув залізницею і занепокоювались. Вони вибігали на подвір’я або ховались денебудь у городі, дожидаючи. Коли ж пан появився на стежці, бігли з ним на зупинку. Боячись, щоб не попали під поїзд, казав Старий Пан їх замикати.

— Ганю, прив’яжи но псів!, або хоч їх зачини в хаті — гукав, хвилюючись.

От тоді починалась метушня, ловлення, накази, свистання і скавуління. З хати пан виходив, як уже пси були зачинені. Звісно, часом не вдавалось когонебудь зловити, а ще як до компанії прибув Шур і Мішенька. Хтонебудь таки викрадався і біг з паном на станцію.

Якби не було: ніколи не бракло на стежці Бої. Вона йшла з паном моторно й гордо, але залишалась завжди перед станцією, поринаючи тут у житах.

Коли ж пан повертався, направду невідомо вже, відкіля Боя це знала. Вона сиділа завжди на яблінці, біля фіртки й відтіля вітала свого пана, зачіпаючи його лапкою і ніжно муркотячи. Пан тішився завжди, що знову є в себе, що «вирвався з проклятого міста», як нарікав звичайно. І тішився, що дожидав його «Кек», і пестив його ніжно. А потім обпадала його собачня з радісним скавулінням та гаркітнею і на неї Боя поглядала з свого дерева трохи згорда й трохи поблажливо.

А з собаками Боя жила теж у добрій злагоді.

З Мімі у неї була така байдужа незайманість. Одне одного навиділи. Та особливої приязні Мімі не виявляла до Бої і, по правді, Боя і не дуже старалась заприязнитися з таким якимсь звірем. Зате вже з іншими псами Боя жила в великій приязні. Обидві з Боськом їли з одної миски, спали біля себе, вигріваючись влітку на сонці. А вже як у Боськи був син Щур, тай той Щур просто по вуха був закоханий у Бойці; вилизував її, пригортав, пестив, ходив за нею назирцем. Але Щур… І взагалі Щур «котячий пес»…

Боїних ночей ніхто не збагне, а пригод ніхто не спише. У всіх будинках, по полях і в лісі було для Бої чимало справ, а нічна темінь сприяла її ловецьким пригодам. Боя бачила в ночі краще як у день, а її чуйність і зручність доповнювали гострі зуби й сильні пазурі.

З м’якої, лагідної пестійки ніч робила ловця-хижака, що смакував гарячу червону кров. В боротьбі з пільними щурами, хом’яками та лісовими звірами Боя діставала не раз болючі рани. Вранці тільки помічали, що в Бої з вуха скапує темна кров, або що в неї з боку вирвано жмут шерсти.

На весні й в осені щось змінялося в Боїному житті. Оце поночі виходили з села коти, десь збіжжями-межами роздавався їхній погрозливо-жадібний зов. Місячними ночами вони співали дику пісню котячої пристрасти. Їм назустріч кидала Боя лемент розбурханої кітки й поринала в травах, що сріблилися в місячному сяйві.