Попід Кичерами та над потоком

XLVI. ПРОТИ ЗАКОНУ

Леся йшла лісом. Наче струнка сарна бігла вузенькою стежечкою, протискаючись поміж ялівці. Час від часу похилювалась та піднімала гриби. Були це вчасні біляки. Їхня головка й справді була зовсім біла, новонароджена. Часом вона здержувалась і задивившись у гущавину, зідхала. В ярку над потоком чекав її Дмитро. Йшли стежечкою на верх. Присіли по дорозі на вітроломі й слухали, як шумить ліс.

Кінці гілок ясніли молодою чатиною. Десь на верхів’ях кричали вірли, а там у ярку два голуби туркотіли, цілувались, виводячи своє пташине кохання. У далі кувала зозуля.

Десь по лісу паслися корови. Гомін дзвінків долітав здалека десь з-поміж ялівців, прокрадався крізь гущавину, раз наближуючись, то знову віддалюючись. Смереки кидали латасті тіні на ситі мохи та теплі чатини. Дмитро стиха приспівував Лесі та лісові про своє кохання.

Обнявши Лесю, цілував її пристрасно.

Вже сутінок падав на ліс, як верталися.

— Якже ж то буде з тим нашим коханням. Дмитре? — журилася Леся. — Чи так ми будем з ним ховатися полісу, як ті дикі звірі? Як ті серни тай вовки? Тобі ще може не так тяжко, як мені жити з вами обома. Часом є мені так гірко, що бим пішла тай втопилася.

— Хіба ти мене не любиш Лесю, що так кажеш?

— Люблю тебе, але, ані з тобою не маю щастя, ані без тебе.

— Я тебе заберу від него, Лесю, я вже собі обміркував. Не даватиму вітцю грошей, собі зложу. Там під лісом, у Жолобині мала хатка стоїть. Правда стара, та й не файна, але я куплю її. Звідтам далеко в село, але близько в долішній кінець до міста.

— І якже ж ми житимем там? Таже твій отець хіба тебе прокляне. А люди зі села каміньом в мене кидатимуть.

— Певно, що перший час буде тяжко. Та всі привикнуть. Я ходитиму до міста зарабляти, а ти будеш шити й житимем щасливо. Інакше не годен: мені без тебе життя нема!

— А якже з Андрійом? Чи пустит він мене?

— Я го ся питати не буду! А кого любиш, з тим жити будеш.

Леся мотала головою з недовір’ям. Як би ж вона була дівчиною!