Попід Кичерами та над потоком

ХХХІХ. ЗИМА ЙДЕ

За роботами Старий Пан і не зчувся, як минула осінь та швидкими кроками стала наближуватись зима. В тому часі, як він був всеціло зайнятий криницею. Ганя зібрала з поля, що там у цьому році вродилось. Круглі рожеві та жовті ямкаті бульби вже здрімались у темному кутку пивниці. Різнокольорові купки ярини теж спочили в пивниці. Запустіло поле. Сон знявся над жовтою, безладно побуреною ріллею. Де-не-де тільки пастухи запалять зсохле картоплиння. Блисне вогонь, червоні язики непомітно повзуть по збочах купин. Час від часу вогонь проривається з темного кіпця та з радісним тріскотом вистрілює в гору. Потім уже тільки сірі клубки диму повзуть повільно й стеляться по жовтих стернях. Часом холодний вітер підбиває їх і тоді виглядають, як руна білих овець, що зібрались кудись на широкі простори осіннього неба. Але дужий, холодний вітер товчеться по полі й крутить жовтим листям. То знову приляже й посвистує жалко, наче б зі скаргою.

Сонно, ліниво повзуть олив’яні хмари пожовклими хребтами гір. На безлистім гіллю крячуть галки. Останки трави, шелестять під ногами, мов скляні від наморозі. Будяк котиться в осінню, холодну даль. Нудьга осіння повзе полями й сіє мертвоту-сон. В ньому чується запах снігу. Почорнів чатинний ліс, посумнів і постарів. А там букові ліси на Панах уже стоять без листя, чорні, прозорі.

Поля пусті — жовто сірі, мертві. Ані стеблинки, ані травички на них. Де-не-де по стернях пасуться вівці. Краса коровиця стане, кудись задивиться та заричить сумовито. Десь часом довго протяжна долетить коломийка, десь часом засвище сопілка.

Крайня це пора придбати дрова на зиму. Поправді ґазди зробили це в літі й уже порубане та поскладане дерево сохне попід хатами.

Та Николайчукові ніколи було. І тепер кликав він Ілька, Пахона та Андрія і почав з ними нову нараду:

— Скажіть мені, добрі люди, коли б ми поїхали в ліс брати бука.

— Ба, та ци я знаю? — вагався один і другий. — Та коли тото пан би хотіли?

— Мені все одно, я асиґнату маю, а ви, коли зможете.

— Та хіба му ся питати вітця — говорив Ілько поволи, розважно, як і слід було ґаздівському синові.

— Добре, сину, ти поговори з батьком, бо у вас є коні. І коли батько зможе, хай їх дасть. А вже, як будуть коні, то ти умовся з Андрієм та Пахоном.

— Чей бис ми в читвир брали, то пак порізали бисми та покололи бисми до вечера, а в п’ятницю би ся повозило, як отиць коні дадут.

Так і стануло. В четвер вранці йшов злісний Андрій Носач з Николайчуком і три чоловіки з пилами та сокирами. Йшли вузькою стежкою пустими, затвердлими полями, сивими від наморозі. Бралися аж у Теркалівський, бо там видавали буки. Один такий зазначений, зарубаний сокирою, призначив Андрій Носач Николайчукові. То ж поклали пили та сокири та стали нараджуватись, з котрого боку різати та який напрям надати деревині. Тут уже Носач найкраще знав, хоч кожен бойко на лісі розуміється досконало.

Різали. Скрипіла пила, в’їдаючись у живе тіло старого бука. Переставали, попльовували в жмені і далі тягнули пилу. Аж доки бук не зачав скрипіти й хилитися. Тоді вийняли пилу, відійшли на бік і Андрій сильним ударом топора перебив останню частину, що ще тримала бука. З ломотом падав у низ. Його широке гілля, його міцний стовбур, звалились на молоду ялицю, що росла нижче. Тільки хрупнула й зломилась, як тонкий сірничок.

— Дуже файно — хвалив Пахон — будете мати ще й ялове. Бо то всьо, що повалить дерево, падучи, належить до того, хто бере це дерево.

Посідали на бук, повинимали хліб, що його Ганя вранці приготовила, та й полуднували. Над ними стояло безлисте гілля старих буків, де-не-де ще збереглася купка жовтого листя і воно шелестіло сухо, тривожно. Якийсь загублений пташок часом відізвався сонним, дрібним цвіріньканням. Тиша царила в лісі.

— Отже видите той яр, що пониж нас. То вже такими ярами Довбуш з товаришами від шандарів ся ховав. Ай, як му ся прийшло через яр переходити, то казав веречи свіжообкоровану ялицю та через неї переходити. То котрий перейшов, бив му товариш, а котрий ні, то ся за ним няй не оглянув, та бо може й ся де убив, падучи з ялиці в яр. А там, де ся яр кінчит на поле, ци знаєте Довбушова керниця на млаці під лісом. То з неї Довбуш пив, як на Венґри через вершки ся брав.

Поправді Старий Пан мав деякі сумніви, чи Довбуш, якраз тут по нашому Розлучі ходив, но але Андрієвих оповідань завжди слухав радо та й з зацікавленням.

Вирубавши невелику щілину в стовбурі, вбивали в неї сталевий клин, інколи два. Били молотами, металічний звук летів по лісу. Клини в’їдалися у живе ще тіло бука, так довго аж доки не поступилася ціпкість дерева й воно не розкололося на дві частки. Таким самим способом кололи його далі та й ще раз. Розколені клецки вже лежали неоподалік і тільки слабо нагадували, що так ще недавно було живим, старим буком, що шумів буйним листям на гордовито розкинених раменах своєї круглої корони.

Знову загомоніла пила: зо скреготом і стогоном вона різали стовбур на менші частини. На місце прорізу видніли білі, сирі слої і пахнули сирим деревом.

Робота це тяжка, а осінній день короткий. Швидко сумерк насувався на ліс. То ж роботу докінчили наступного дня, а потім повозили на Кичеру. Тепер уже на Кичері скрипіла пила, що різала оці метри на малі куски. Разом з тим скакала сокира, розколюючи їх на поліна. В шопі росли рядки полін. Там вони сохнутимуть і помішані з яловим, тріскотітимуть у печах у зимі. Частину дерева, тобто рівне гілля ялиці, не різали на паливо, його Старий Пан потребуватиме для направи паркану.

Не думайте, що все це діялось чужими руками й що Старий Пан тільки приглядався. Ні, він в усьому помагав, в першу чергу кермуючи та даючи лад, а далі майструючи те, що до нього належало. Так серед праці йшли йому дні швидко й ділово. Наче б у далекій давнині тонув спогад останніх літ життя у Львові, що їх єдиним змістом була нудьга та почування браку яких-небудь завдань. Тепер у Старого Пана було більше завдань і плянів, як колинебудь у житті. Тепер перший раз у житті він вводив їх у діло сам для себе, на своїй землі своєю думкою і своєю працею. Добрі це часи були для Старого Пана.