Попід Кичерами та над потоком

LII. «ЗБУДУЙ ХАТУ З ЛОБОДИ»

Це, що Дмитро купив від графа, не було хатою. Була то дерев’яна буда для дроворубів, що стояла під Коханівцями. Ще з тих часів, як там рубали ліс. Задня стіна валилася, а крізь щілини дув вітер. Та за свої гроші Дмитро нічого кращого не міг купити, ані побудувати. Він був зовсім зданий на власні сили: батько відказався чимнебудь допомогти йому. Бож не тільки потерпів гонор такої поважної родини й прийшлося зносити неодні насмішки всім, але й будова дому не могла піти так, як думав старий Панькович.

Не тільки Руському Панові сталася велика кривда, але й Паньковичам. У селі вважали їх за багатих, а до старого Паньковича до сих пір відносилися з пошаною. Тепер же, коли власний син поступив незгідно з батьковою волею, та ще й так нефайно, люди насміхалися з родини, мовляв: старий за гроші одного сина в наймити пустив, а другий зійшов на цигана. Разом з тим пляни, які робив батько, починаючи будову нового дому, зазнали невдачі. Не лиш не вплинуло віно, якого він надіявся за Варваричевою донькою, але й відпав заробіток Дмитра. Відколи він зв’язався з тою жінкою, він і загалом перестав віддавати батькові заробіток. Тепер Дмитро мусів працювати тяжко, щоб якось прожити їм обидвом. Не мали ні куска поля: батько відказався дати Дмитрові хоч би грядку. Будова йшла Паньковичам дуже поволі, бо тільки Ілько заробляв на неї. Правда тепер, як не було роботи в полі й Панько старався десь заробити, але про зарібки не було легко. Коли був сезон. Панько пращовав у полі, а коли був вільний, в селі не було літників. Не раз бідкався Панькович, що, як би був знав, що таке випаде, не був би зачинав такого великого дому.

Так молоді поселилися далеко від села, під лісом, увійшовши в таку хату. Леся аж жахнулася. Вона щоправда знала, в які це палати поведе її коханий і не могла від нього вимагати нічого надзвичайного. Та стаючи серед порожньої буди, вона зрозуміла, що в ній немає нічого більше окрім кохання. Воно мусіло заступити їжу, одяг і найпростіші потреби життя.

— Не журися — просив Дмитро Лесю, пригортаючи її. — Ми обоє молоді, здорові, якось собі дамо раду. Ще будучи на Малерманівці, я купив дерево. Тепер звезу й направлю хату. Потім ходитиму до міста й зароблятиму.

— Та бо я не так за себе, як за тебе журюся. Кинувши батька, порізнився з родиною, покинув добрий заробок у Малермана та ще й ворогів добув. Міг ти був оженитися й бути ґаздою та не йти жити до такої заваленої буди й бідувати. Боюся, що колись ти мені то нагадаєш.

— А ти, пані майстрова, чи не нагадаєш ти мені, що за паном майстром тобі було би вигідно жити: він заробляв більше, як звичайний робітник, а докінчив би був хату, були би гості, ти би ся файно вбрала, тай собі заложила пансіон. А так і ти пішла жити до буди під ліс. Чи не пожалуєш і ти того.

Леся закинула руки йому на шию та пригортаючись говорила:

— Не хочу я панства й не хочу маєтку. Як довго ти мене любиш, як довго меш мене любити, житиму хоч би й у буді, й не нарікатиму.

Цілуючи та голуб’ячи Олесю, Дмитро запевнював, що буде її любити завжди і, що для неї йому нічо не страшне.

Так оце незабаром і під Коханівцями зранку до ночі скрипіла пила й гомоніло приладдя. Правда, не багато хто чув це, бо далеко від села. Але в селі розказували собі, що Руського Пана жона вже не має білих рук, як колись і що вона разом з Дмитром працює при будові хати. Й дивувалися: то ж не бабська робота. А вона як хлоп ріже пилою, двигає дерево й помагає при майстерці. Ба, та що вчинить — зідхали жінки — та чей він нікого не найме, а з кохання жити не мож. Все ж люди в селі осуджували поступок молодого Паньковича й, як звичайно в таких випадках, усю вину звалювали на жінку, мовляв: якби не була ледака, не тягалась би з парубками, а сиділа при ґазді. Та вже вона добра повія, коли допустилася до такого, та й ґазду за неї окалічив той шибеник, що тепер на ноги не стає.

Як би не було: люди мусіли погодитися, що таке сталося. Проте обоє молоді від цього страждали. До Лесі мало хто тепер заходив давати шити. Раз, що майструє, то певно не має часу, то знову, що далеко й нема коли, а інші також гудили її, і матері не дозволювали донькам до неї заходити.

Сяк-так поладнавши хату, Дмитро нанявся у Берка возити товар. Двічі в тиждень він їхав з ним до Старого Самбора, а двічі до Турки. Ладував товар на віз і возив його до Розлуча. Двигав скрині, фірманив, а коли треба було, помагав Беркові на подвір’ї, чи в хаті. На весні став будуватися Нафтула, Берків син і Дмитро згодився до нього до роботи. Так, що якось покищо біда не така страшна була, як видавалася. Прикупив до хати чого там треба й на харчі якось заробляв. Але по тяжкій цілоденній праці та ще й далекому ході, приходив до своєї маленької хатини, що ледве від землі відставала, й був щасливий. На нього чекала любка солодейка, білявина файна. Чекала з тугою і з любов’ю, а це нагороджувало йому цілоденний, тяжкий труд.

З тривогою дивилася оця пара людських дітей назустріч зимі. Що буде, як сніги засиплять, а Дмитро не матиме роботи. Берків гандель залежав теж у найбільшій мірі від літників.