Попід Кичерами та над потоком

ХVІІ. СВИНКА ХРУНЬКО

Спокійно пливли дні на новосіллі, чи, як селяни називали, на Кичері. Пан потроху розжився, а його господарство розросталося. На подвір’ї появилися дві-три курки, що покудкудакували та журились собі в траві. Потім у хлівку захрюкала свинка.

— Підгодуємо. Відпадки з кухні є, трохи лупини з бульби, трохи ґрису, і буде порося. На Різдво приїдуть діти, то й шинка своя і ковбаса пригодиться.

Свинка похрунькувала собі в загородці й паслась на городі. Пасти її приходилось самому Старому Панові, бо цей хруньок зараз же влазив у грядки й рив їх, або в цвітник і перевертав гвоздики й айстри горі коренем. От тоді було крику та лементу! Навіть буком перепадало хруневі по спині. Та цього його ніяк не можна було відучити, хоч згодом дістав він добру вчительку Боську, що порядно смикала його за хвіст і лапки. Зате одного навчився хруньок. Як тільки Старий Пан появлявся на подвір’ї, він прибігав до нього з веселим хруньканням і чухався об його ногу. А що не завжди був чистий /звісно, хруньок/ та ще й запашний, пан відучив його цього, заступивши свою ногу дротяною щіткою, що нею чистили деревцятка. Як тільки виходив на подвір’я, кликав «Хрунь, Хрунь, ходи но сюди!» Якже на своїх коротких лапках він причвалав до пана, цей вичісував його й видряпував дротяною щіткою, що робило Хруневі очевидну приємність. Він жмурив свинячі очка й похрунькував стиха, задоволено. Треба було тільки вважати, щоб із розкоші не потер рилом об ногу. Тоді залишав на штанах вогкий, брудний слід. Звісно, рилко попадало не раз у гноївку.

Ах, Хруню, Хруню, ти один репаний!

Такі це були звірі Старого Пана. Серед них швидко виростали Мімині діти.