Попід Кичерами та над потоком

LV. ОСИРОТІЛА КИЧЕРА

По смерті Старого Пана багато змінилось на Кичері. Діти його швидко від’їхали до міста й дім запустів. Вправді Ганя і Ілько залишилися, але вони пішли жити до нової хати, що стояла з стайнею під одним дахом, а старий дім зовсім замкнули. Вже тепер вранці не вставав Старий Пан і не було до кого бігти мешканцям Кичери. До пустого дому часом ще забігала якимось способом Боя, щоб оглянути свої давні місця ловів. Але й вона швидко покидала дім, де жив і помер її любий господар. І собаки зайшли часом Гані за ногами, коли вона чогонебудь потребувала в старій хаті, але покрутившись та обнюхавши хату вибігали швидко, скавулячи жалісно. У хаті було пусто, холодно й сумно.

Не весело було й у новій хаті у давної челяді Старого Пана. З кухні вже не пахнуло м’ясо, тільки день-у-день заносило картоплею, пенцаком чи капустою. То ж собаки прибігали вранці до хати, покрутились, поїли трохи картоплі з молоком чи сирваткою, а потім вибігали в село, стараючись роздобути дечого ліпшого до їжі. Зробились настирливі й кусливі, а люди стали нарікати на них. Вкінці й обоє мешканці Кичери стали з собою радитись:

— Ба, таже треба щось вчинити з собаками, Ганю, — казав Ілько. — Бігають по селу, псоту людям чинят, кусают.Та й до чого тото подібне? Ни хати не стережут, ни хісна з них ниякого. Ще пок Старі Пан жили то їх держали та й ними любувалися і годували, бо було чим, та й за свої гроші. А нам нащо тілько собак?

— Та тото правда, я вже й сама міркую, що тих собак нам не треба. Тілько молоко дармо їдять, та й бульбу псуют. Отже тут один ґазда та хоче взяти Мішу до себе до Волосянки. Обіцяв за него цебрича, бо то ніби панцький пес.

— Та го дайте, буде єден писок менше — радив Ілько.

— Щур ледакий пес. Нихто го не схоче. Хіба би го гицлеви віддав?

Ганя і справді не знала, що робити з Щуром. Він був боязкий і зовсім пішов у свою маму, стару Мімі. Радше надавався на містового песика, що з панею ходить на прохід. Що з такого пса на селі? Але ж бо знову Старий Пан любив його й жалував. Коли хто лаяв Щура, він брав його на руки, гладив своєю шорсткою, широкою долонею і казав:

— Ви мені мого Щурка не ганьбіть, він гарний песок і не винен в тому, що в матір вдався.

Шануючи пам’ять господаря, і Ганя терпіла Щура. Але ж поволі всі стали привикати, що його немає. І що з собаками треба щось зробити. Боську мали залишити на господарстві, але таки порядно прив’язувати, щоб не волочилася. Так отже вона єдина залишалась би на господарстві.

Швидко прийшли погані дні для Боськи. День і ніч вона була припнята ланцюгом до буди й була зовсім сама. Ніколи в житті не зазнала вона самоти, вона, провідниця голоти, завжди весела й повна витівок і готова на кожен сміливий вчинок.Тому вила по ночах, нудьгуючи, й торгала ланцюг. Часом забігав до неї котрийсь з її давних товаришів, та собака на ланцюгу нікому не цікава. З нею не можна ні погратись, ні побігти на лови-полювання. Тому швидко покидав її і біг собі кудись. Йому навздогін Боська скавуліла й плакала, виривалась. Там десь було село, ліс і поле.

За свою службу Боська діставала тричі, а часом тільки двічі денно картопель покроплених молоком, або й без того. Спершу не їла та цим ніхто не турбувався. Потім голод примусив її до цієї пісної їжі.

Але траплялось, що вона все таки потрапила зірватись з ланцюга й втекти. Врешті й Ганя часом спускала її, щоб собі побігала. Тоді нагадувала собі давні часи й стрілою бігла в село. Віднаходила давних друзів, разом із ними вибиралась на крадіжки чи то, підкопавшись під різникову ятку, чи заскочивши в хату до якої ґаздині, де удалось украсти хліб чи сир. Вкінці в рові коло ятки завжди були якісь кістки й відпадки. Як же ні, — то на кінському цвинтарищі траплялась часом падлина й тоді разом із іншими собаками й Боська справляла пир, наїдаючись досита. Коли ж не було нічого, то хоч мишей вполювала, кертиць чи якого іншого малого звіра.

В селі, її поява будила завжди переполох. Курки вискакували з криком на дахи чи вбігали до хат, свині квичали, господарські пси брехали. Хлопці кидали камінням, жінки вибігали з хати з якими рогачами чи кочергами. Всі знали, що Боська не боїться нікого й сама є небезпечна та куслива. Все ж неодна жінка ставала на порозі та й зідхала тяжко, бачучи улюбленого звіра Старого Пана.

— Ци видите, кумо, альо Боська з Кичери. Гет цілком зледачіла собака, тай боки їй позападалися.

— Ба, вже нема ґазди, а як ґазди нема, то всьо марнуєся, навіть така дурна собака.

— Але бо лиха тай напастує людий та й худобу й краде. То вже ї не раз люди відгрожувалися ци колом, ци камінням. Гивлюдів Кость присяг, що її вб’є за то, що му стягнула з комори кусень сала тай ще вкусила дітвака, як її став відганяти.

— Ба, та певно, що мав би право. Та й перше Старого Пана всі шанували, то й єго собаки не були б рушили. А тепер нема ґазди, то й собаки нетра.

Але Боська була відважна та обережна. Вона пізнавала небезпеку й рішалася швидко, чи має боронитись чи втікати. Була звинна й метка й уміла стрибнути вбік, якраз перед тим, поки камінь поцілив її в ребро. Тільки пролетів біля неї, свиснувши в повітрі.

Так, Боська стала розбишачкою, і не помагав Ганин ремінь ні болячі рани, що їх діставала в селі. Поївши, вона декілька днів дрімала в буді, чи перед нею, але потім таки находила спосіб, щоб вирватись і побігти в село.

Ці побіги й коштували їй життя.

Андрій Носач був лісним. Завжди вранці обходив ліс із рушницею через плече. Від довгих літ він так ходив день в день. Завжди проходив біля паркану Старого Пана й хвилинку постояв і подивився, як і що росте. Таж тоті деревцята садив він сам чи там разом зі Старим Паном, як тільки той появився. Тому Андрій любив їх і рік річно тішився, як цвіли й родили. Щороку восені Старий Пан давав йому кошик яблук, як він на Чесного Хреста зайшов його провідати.

Погано було тільки, що собаки брехали та до ноги бралися. Але доки Старий Пан жив, то ще якось було. А вже тепер Боська ніяк його не хотіла пустити на подвір’я. Тому вирішив раз покласти їй кінець.

Вертався ввечорі з лісу. Вже було наприсмерку. Якраз прийшлось проходити біля кінського цвинтарища. З-за куща вистрибнула Боська, що бігла якраз на пир. Андрій зняв швидко рушницю, прицілився і стрілив. Тільки раз. Собака стрибнула вгору, зробила ще декілька кроків і впала. З рота ринула кров. Ще декілька хвилин здригалось її тіло й голова билась об землю, але швидко прудкі й звинні Босьчині ніжки простяглись і знерухоміли. На зеленому моху лежав трупик Боськи, що була любимцею своєї пані й провідницею розбишак.

У глибокому сумерку тільки біліли ще її босі ноги своїми дрібними пальцями. Швидко й їх не стало видно поночі.