Попід Кичерами та над потоком

LVII. В ОБОРОНІ ДИТИНИ

Так виросла Мицонька й сталася справжньою кицею. Молоденькою, гарною кицькою. Тепер уже вона полювала сама, хоч і з мамою ходила на лови. Все ж мама була досвідніша й міцніша, а Мицонька мала, й досвіду в неї ще не було. Тому була слухняною дочкою і на мамин поклик:

— Мр, мр, мр! — відповідала ніжним:

— Мр! — і йшла за мамою. Ішла разом з нею. Приємно було дивитися, як обидві йшли в поле. Боя біла в жовті й чорні латки. Мицька сіра в чорні смуги. Обидві чистенькі, вимиті, вичесані. Легенько ставили лапки в росяну траву й зникали безшелесно в житі чи конюшині. Тільки ще помічалось кінчик хвостиків гордо піднесених угору. Згодом і він поринав у гущавині стебел і обидві кицьки поринали наче в густий ліс.

Про їхні ловецькі пригоди знали усі звірі, що приходили на Кичеру. Знали, очевидно, найкраще коти, бо між тваринами такі звичаї, що вони не цікавляться іншими, хіба що ті є їхньою добичею. А вже там пес не цікавиться життям вівці чи корови, хіба, що господар каже йому стерегти їх.

Але про Боїні лови розказували собі всі коти, що в місячні ночі приходили з села на Кичеру. Вони робили тут збори й співали своїх пісень. Чи ви чули, як коти співають поночі? Нам такий спів не подобається і ми кажемо, що кіт плаче. Та це неправда. Він не плаче, тільки співає, але місячні ночі, а ще на весні наводять на нього тугу, тож співає він сумовитих пісень. Часом вони не дають нам спати, оці котячі концерти, це правда.

То ж на таких весняних концертах коти співали собі про Боїні воєнні походи та про її лови. Боя слухала залюбки цих пісень і вибирала собі на чоловіка найкращого співака з-поміж тих, що співали під зоряним небом на провесні.

Але тепер уже кінчалося літо й ще не час було на осінні лови, тож на Кичері ніхто не співав. Зрештою в літі не пора співати. Треба користати з дичини й ловити та їсти багато, щоб набрати сил на холодні й голодні дні.

Тому обидві кицьки полювали багато. До хати забігали тричі на день, щоб напитись молока. Спали вони теж у хаті, відпочиваючи по нічних ловах.

Отак, здавалось би, спокійно плило їхнє життя. Та воно справді тільки здавалось. Бо життя повне труднощів і небезпек. Були й у Бої вороги.

Не згадуймо про сільських хлопців, що радо кидали за кицею камінням чи патиками. Ви знаєте отих сільських розбишак, що б’ються з собою і не пройдуть спокійно один біля одного, щоб не підкласти другому ногу або не вдарити його.

Боя знала їх дуже добре й старалась якнайшвидше сховатися в травах чи в кущах. Коротко: вона старалась не зустрічатися з тими шибениками.

З псами Боя виросла й дружила з ними. Але це господарські пси, що разом з нею їли з одної миски й родились та виховувались у хаті Старого Пана. Вони навіть, як от Щур, любили Бою. Але чужих псів Боя береглась. Вони завжди нападали її, і треба було боронитися. З одним Боя справлялась дуже швидко й зручно. Вона ставала в боєвій поставі, їжила спину й сичала грізно. Коли ж, без огляду на осторогу пес присікався до неї і з бреханням нападав її, Боя плювала йому в очі, чого пес дуже не любить, або й ставала до битви, вживаючи до цього гострих кігтів. Ними вона завдавала болячі рани носові й обличчю напасника, а коли приходило справді до боротьби на життя і смерть, Боя кидалася просто ввічі й старалася видряпати ворогові очі. Та до цього жоден пес не допустить і він утікає зараз же після погрози чи першого плювка.

З війни з одним псом кицька виходить завжди переможцем. Та гірше діється, як нападе її дві три собаки або ціле їхнє стадо, чи як кажемо тічня. Перед ними єдина оборона втеча, й то не в щире поле, а на паркан чи на дерево. Відтіля можна вже спокійно дивитись на ворога й байдуже слухати його брехання та лайки. Та біда киці, коли немає близько ніякого дерева ні хати. В погоні в широкому полі пси швидко доганяють її і розідруть бідненьку. Це страшна смерть і неодин кіт так гине.

З інших ворогів треба згадати про більшого яструба чи сову, але таких у нас немає багато.

Так отже головним ворогом кицьки є собака й тут пословиця: не любить як пес кота, справджується. Перед собачим товариством вона завжди своєчасно втікала. На щастя на Кичері ліс близько й біля хати струнких дерев доволі.

Якже це сталося, що тим разом Боя не потрапила захоронитися перед псами, що обскочили її у широкому полі?

Було вже на світанку, як Боя разом з Мицкою верталася з ловів. Сіріло. Вже впали холодні роси й трави м’яко шевеліли під подувом передсвітанкового леготу. Кицьки були втомлені цілонічними ловами й ситі від упольованої дичини. То ж брались швидко й безшелесно в напрямі дому. Якраз вийшли з густого вівса, в якому миші мали криївки, коли несподівано з яру наскочили на них собаки. Були розжерті між собою і люті. Ще й голодні.

Боя зразу ж оцінила небезпеку. Вона плювала і воркотіла, заслонюючи собою Мицку, що теж боролась із ворогами. Обидві старались податись до яру, де ріс один ясень.

Розгорілась боротьба на життя і смерть. Собаки прискакували з грізним гаркотом і бреханням і старались допасти м’якого боку чи черева котроїсь із кицьок. Обидві вони стрибали й плювали та боронились зручно, деручи кігтями. Вже неодин пес відскочив з жалким скавулінням, але бо й в Бої кривавив бік, а Мицонька дістала рану в голову. Все ж, що Босий заскочить з боку. Боя відоб’ється кігтями, заплювши йому очі. Але з другого боку заскакує Бурко, й заки ще Боя вспіла відбитися від одного напасника, другий гострим зубом зловив її за шкіру.

В той час Мицка відбивалась теж хоробро. Не зважаючи на рану на голові, вона плювала й дерла. Їй було трохи легше боронитись, бо з одного боку її захищувала мама, з другого боку був стрімкий берег яру. То ж у хвилині, коли Бурко вп’ялив зуби в Боїн бік, вона зам’явчала жалісно — в смертельній тривозі. Вона вже не могла боронитися. То покинувши Мицку, пси кинулись на безборонну. Під час боротьби обидві кицьки зближились до берега яру й тепер Мицка, втративши рівновагу, впала з стрімкого берега в яр.

Пізно вранці доволіклась Мицка до хати. Вона була поранена й її рани були покриті засохлим струпом крови. На голові й по боках широкі рани, ніжку передню волікла безсило. Гарячка палила її. Побачивши малу, Ганя аж руками сплеснула.

— Бійтеся Бога, люди, а то що сталося з котятем? Таже вчора вийшло з хати здорове й файне, що періг. Та хто тото го так опорядив? — Стала розглядати рани й швидко вирішила, що вони від собачих зубів. Тільки головою мотала та й гойкала та й бідкала. Рани промила теплою водою і замастила свіжим маслом і пообвивала шматинками. Потім ложечкою закропила хвору теплим молоком і поклала її обережно на печі на підстеленій плахтині.

Мицка запала в глибокий гарячковий сон.

Але Бої не було. Вона не вернулась ні цього дня ні жодного з наступних. Ходив Ілько шукати її, але знайшов над берегом яру тільки кілька жмутків вирваної її шерсти. Вже знав, що Боя не вернеться ніколи.

Сумну вістку приніс Гані до хати. Оце добра господиня — чуйна й вірна кицька згинула в нерівній боротьбі, рятуючи своє і доньчине життя. Люба киця Старого Пана теж відійшла від його хати.

Тижнями тривала Мицина хвороба. Ганя піклувалась нею як дитиною. З Боїної доні мала вирости добра й ловка кицька.

До того була така гарна й пестлива! Мицонька гарячкувала й сохла. Їла тільки трохи молока. Рани заживали поволі, деякі гноїли. Мицонька хворіла й ниділа.

Проте її молоде й здорове тіло перемогло хворобу. Зрослася переломана ніжка, щоправда трохи криво. Але вже можна було нею ставати на землю. І рани погоїлися.

Мицонька стала ходити й вигріватись на сонці. Ганя ж жалувала її і давала їй потрохи масла й навіть, як де дістала, й час від часу м’яса. То ж поки осінь настала, Мицонька видужала й стала вже ловити мишок. Їх за той час розмножилось багато в хаті, в стодолі, бо не було вже Бої, що панувала над ними. То ж у Мицоньки знайшлось багато роботи.

Від тепер вона вже була господинею, і її мусіли боятись сірі шкідники. Але не ходила вже Мицонька в далекі походи, тільки полювала в будинках і на городі, й її так само шанували всі як її маму, латасту Бою. Але собак вона боялась і ненавиділа їх та не мала довір’я навіть до Цибика, що жив на подвір’ї. І хоч він не раз вив жалібно й нудьгував самотою, припнятий на ланцюгу й хоч, побачивши Мицоньку здалеку, клався на землю і, виляючи хвостом, скомлів тонесенько й примирливо, то Мицонька оминала його й, проходячи мимо, їжила шерсть і псикала погрозливо. Ніщо вже не потрапило примирити Мицку з відвічним ворогом. І хоч тільки вони обоє з Цибиком залишилися на господарстві, не було вже між ними приязні, як за Мицоньчиних дитячих років.

А попід Кичерами та над потоком життя далі плило своїм руслом, хоч на оселі Старого Пана заходили зміни.