Попід Кичерами та над потоком

XLII. У ПОТОЧИНІ

Андрій Рівняк примандрував з долів у наші гори. Певно десь з долів, бо не був одягнений як ґазди, але як пани. Правда, що на собі мав дуже вже витертий одяг якогось сірого кольору, а на лікті навіть була латка, але ж одяг був міщанський. У вузлику, що з ним мандрував, мав він деяке столярське приладдя і ще один одяг святковий. То вже був одяг! Темно синій, в пружки до того жовті черевики та ще й краватка. Синя в червоні ружі, єдвабна. Як одягнувся Андрій Рівняк, то був справжній пан. Так одягнений прийшов до церкви, але не різнився, тільки став між ґаздами і разом з ними співав. Пан і співав по-українському й говорив по-українському. Правда, не так, як у нас говорять на Бойках, іно так як на долах, але по-руському. Тото було чудно тай дивно, що й він був русин, а не поляк. Бо то хто коли з міста до нас приїздив на повітр’я, то всьо були поляки, а хоч і не поляки, ніби були то жиди, але говорили по-польському. А Андрій твердо свого тримався. То ж і назвали його «Руський Пан». Швидко люди забули, яке його ім’я та й як пишеться, а всі його знали, що він Руський Пан.

Руський Пан був столярем. Був з нього добрий майстер і в добру пору трапив до нашого Розлуча. Наші ґазди не знали в той час ремесла. То не то, що тепер, неодин вже підівчився від своїх і чужих майстрів. А вже такого майстра, як Микола Когут, то й на інші села кличуть. Той знає ставити! Досить, що в той час з самого початку Андрій був перший майстер у селі. До всіх тих будов його кликали, всюди працював і заробляв. Та й таки лишився в селі. Правда з часом уже носив сорочку з ґаздівського полотна, а панцьку тільки від неділі, з часом і люди привикли до інших панів, і згодом стали вважати його за свого, за Андрія Рівняка, того, що в поточині, при гостинци. Бо там Андрій поклав собі дім.

Зажив Андрій спочатку у Варварича Василя, того, що пониж церкви. Та й парібкові легко жити денебудь. Цілий день в роботі, а на ніч де впаде, там засне. Отже живучи у Варварича, Андрій робив по людях і дороблявся дерева на власний дім. Тяжкі то були часи для Андрія і тяжкий дорібок! Бо ґазда й коні має і поле, що його годує і до ліса поїде й так і так, а все йому лекше. Але робітникові, хоч би то був і майстер, самими руками доробитись тяжко. Тим молотком, сокирою і гиблем. І кожну штуку купи, за привіз заплати, чи відроби. Досить, що одного року Андрій купив той кусок поля, чи то радше млаки над Поточиною. Інший не був би туди йшов. То правда, що при гостинці, але досить далеко за селом і ще на млаці. Ну, але ліпший «пляц» був дорожчий, то вже Андрій мусів на тім обстати. Але ґазди хитали головами та й не вірили, щоб до Андрія колись літники їздили.

Потім ішов рік за роком і Андрій потрапив покласти тільки підвалини. Чесною працею рук, іде помалу, треба сказати. Та ще й самому. То не раз ґазди так по вечорах, як зійшлися у Варварича радили:

— Та ви, Андрію, оженіться! Ви майстер файний, ґрунт вже маєте, то якабудь ґаздівська дівка за вас піде. Певне, що богач свої не дасть, нема що, але мете мати жону, тай поміч. Та й вже тесть яке віно дасть, та й кіньми поможе. І поки свої хати не маєте, житимете. Якось борше вам піде.

Певно, що борше. Андрій знав, що ґазди добре радять. І сам він думав про те не раз. Літа вже йшли, а він парубочив. Бо як було женитися робітникові, що нині тут, завтра там, а далі й не знає, де голову положить на ніч. Та й таки правду сказати: Андрій не хотів брати дівки, аби дівка, ані аби віно, тільки таку, щоб була до вподоби. А раз Марійка, його молодеча любов, відкинула його, ще давно-давно то й серце почало старітись у самоті. Отже ж тільки закупив поле й трохи дерева, таки став думати про жінку. Правда, покищо нема її де подіти, але з часом…

Андрій працював, доми росли. Розлуч розбудовувався. Вже в літі стіни в своїй хаті витягнув Андрій до половини. Бо й власними руками, один, другий помічник за вируку, чи на відробок не багато можуть зробити. А дівки в Розлучі не бачив для себе. Та бо тоті бойкині добрі тільки для своїх парубків. Повиростали вони в лісі, пастушачи, тільки й знають, що співати. Їсть бойко завжди те саме: вівсяний чир, ще добре як молоком заправлений, і бульбу. В літі гриби, в зимі капуста — от і все. Їв і Андрій уже роками такий харч, але й не забував, як смакує біле тісто, вареники й м’ясо. А де ж бойкиня потрапить зварити? Або одяг? Сорочка, мальована та й сіряк. Якже таки, його майстра з Львівщини, жінка буде такою репаною бойкинею?

То правда, що теперішні дівки знову не такі, як були. Вони вже у панів за літо дечого попідучувались. Вже не в ходаках, ані в чоботях в неділю ходять, а кожна хоче мати черевики. З часом уже й панчохи «єдвабні», мешти деяка натягне. Ті за службу дадуть, а та за гриби й ягоди гроші заробить та й купить. Потім уже замість сіряка, чи лейбиків почали носити оксамитні ґорсети, вишивані пацьорками. Шити не вміли, то треба було носити в Турку, чи в Явору, тамошні швабки чи жидівки шили. Бо сільські дівки знали тільки трохи вишивати. І то не багато: тих кілька рядків червоних і синіх хрестиків на вуставці.

Так отже Андрій працював, та й дороблявся та й ставив дім. Помалейку, бо помалейку, але ставив.

Але бо мав Андрій кумпана аж у Корчині, там уже коло Стрия. Був то Іван Корчинський, шляхтич, бо всі там такі шляхтичі, але таких по наших селах досить і їх ніхто не вважає інакше, як ґаздів. Отже з тим Іваном то Андрій працював у різних місцях і разом з ним парубочив на заробітках. Тепер Іван ставив млин і просив Андрія, щоб прийшов і поміг йому при будові. То ж Андрій вибирався до Корчина. Як тільки покінчив роботу, при тій великій вілії, що її ставили за великим мостом, — він там робив столярку, що потрібно при хаті — Андрій зібрав своє ремесло в мішок і помандрував у Явору. Відтіля вже тягнулася дорога вздовж Стрия аж у Корчин. В осені бувало плавлять ґазди дерево з Турчанських гір, аж у Стрийщину. Але, що далі ліси повирубувано, то й плавити нема що. Андрій Рівняк ішов собі дорогами й полями. Часом простував дороги лісами та горами, аж поки не пристав на вечір у Ластівках. Там прийшлось йому заночувати у одного ґазди. Ґазда був не з простих, а з робітників, що працювали в Бориславі у шибах. Дуже припала до вподоби Андрієві його донька Олеся. Була струнка, чорнява, синьоока, тиха й лагідної вдачі. Вранці ще заки покинув хату господаря. Андрій переговорив з дівчиною. Правда, не мала вона за собою віна, але знала шити й мала свою машину. Це було її придане. Андрій знову мав своє придане: руки й голову, що знала майстерку й той гибель та пилку. Отже така жінка, що й сама мала ремесло, була йому під пару. Обіцяла, що піде за нього, як свататиме. Бо й чому ж би не йти. В селі тяжко пару найти дівчині без віна, а Андрій такий майстер, що про нього й у Ластівках знають.

Весело йшлось Андрієві у Корчин. Помахував ціпком та підспівував собі. А там у його голові росли пляни: Покищо замешкають в одній кімнаті, що її Андрій до осени докінчить. Потім уже працюватимуть разом. Олеся зароблятиме шиттям — в селі немає кравчині — а він майстеркою. Покінчать дім. В літі приймуть літників, стануть дороблятися. А там поля прикупить, згодом може й другий будинок поставить, може таку вілію, як та, що Андрій при ній саме тепер працював. І забагатіють.

До кінця літа Андрій помагав Іванові покласти млин. Восени вернувся до Розлуча, по дорозі ще вступивши до Ластівок, подивитися на свою Олесю. Тепер уже виложив їй свої пляни й вони були до вподоби дівчині. То вернувся до Розлуча і за гроші, що їх заробив при інших будовах, підтягнув дім під дах і покрив ґонтами. А тоді викінчив кімнату й кухню в низу. Дім мав бути з поверхом і стрихом понад ним. Знову з розрахунком на літників. Та покищо вистачить того, що вдалось Андрієві викінчити. Далі засватав Олесю. Весілля відбулося у її батька в Ластівках. Чи дуже там гуляли, чи не дуже, але ж до Розлуча привіз Андрій жінку та ще й яку! Струнка, синьоока, лице дрібне, рукі білі, як у панни — бо то кравчиня. То не така як наші дівки: куці, присадкуваті, біляві, хоч є і між ними чорні також. Але бо правдива бойканя має бути білява, бо її милий такой називає білявиною. Співають у пісоньках:

Та ще й багато співанок співають, а все про білявину. На Лесю дивився та й не надивився. А вже Андрієві люди завидували, хоч він майстер добрий і вартував і жони доброї.

Так отже зажили Рівняки в новому, не готовому домі. Андрій ходив робити столярку, а вілії росли в Розлучі швидко й роботи було доволі. Леся шила. Вже тепер сільські дівчата не мусіли йти аж у Явору, чи Турку. В селі була швачка. Так, виглядало, що Андрієві пощастило та що зможе він виконати свої пляни.