Попід Кичерами та над потоком

XLVII. ПОВОРОТ ДОДОМУ

Настав осінній час. Тяжкі, бурі хмари повзли полями, засланяючи світ. І знову опустошіли гарні доми й у Розлучі настала така тиша, як у кожному іншому селі в таку пору.

Андрій покінчив роботу в Яворі. Взяв останні гроші, що йому належалися за останніх два тижні та повертався до дому. Був задоволений: тепер уже зможе дійсно викінчити дім. Невисокий, білявий і худий, він тепер виглядав ще худіший, як був. Тих кілька місяців поза домом та харчування чим попаде, підкошували його й так не міцне здоров’я. На біду ще Андрій пив. Не пив він багато, не впивався. Але привчився запивати їдження горілкою. Жінки не було близько, варити не було кому, то ж з’їсть кусок хліба з цибулею, чи огірком, часом із салом, зап’є горілкою і з цим працює. Але тепер, о тепер відгодується вдома і знову прийде до сил.

Щоб заощадити гроші, він ішов пішки: і так не було вже поспіху. Завтра виспиться і відпічне. Помахуючи ціпком, ішов гостинцем, щось стиха мугикаючи під носом. За Волосянським тунелем пристанув і дивився. Зір вів понад полями, понад ровінню і спинював аж там на Кичерах. Дім Старого Пана червонів у далі, наче дитяча іграшка. Його було видно звідусіль, вже здалеку. Андрій присів на придорожнім стовпці й крутив цигарку.

— Слава Ісусу Христу. Андрію!

Оглянувся. Стежечкою з-над потока вийшов літній уже ґазда, з файкою у зубах.

— Слава навіки! — ґаздо.

— Йдеш домів? — почав Михайло Розлуцький, присідаючи біля Андрія на сусідньому стовпку.

— Йду. Ціле літо попрацювавїм у Яворі, трохигрошей заробив, а тепер вертаюся до дому.

— Та ци скінчилася вже будова? —

— Я столярську роботу поробив всю, а там уже не багато залишилося. Певно в літі вже там гості будуть.

— Не файно, що так далеко від села та від людей, — міркував ґазда.

— Е, то панам не шкодить. Вони навіть люблять так. Ви от подивіться на Малерманівку: хоч здалеку від села, але гостей завсіди повно. — Ґазда виймив люльку з рота, сплюнув і задумався.

— Та то для панів може й файно, а для нас не дуже. Та й тобі там у тій Поточині не файно.

— Ба, та чому не файно? — дивувався Андрій.

— Ба, бо не файно. Ци видиш, як довго ставиш хату та їс не годен скінчити. А як би так у селі, що близько, то не єден прийшов би з поля, заскочив би тай поміг. А так занім дійде тай пізно.

— То правда. Вся робота на мої руки. А я мушу заробляти по людях, бо треба якось жити. Вам то інакше. Кождий з вас має поле, корови. А мене мої руки годують. Тай жінчині троха.

— Та тото правда, що вона шиє та й так тобі помагає. Але то біда Андрію, що ти ся хати не держиш. То вже жона аби яка, то ся ї може кучити. Та бо й кучиться тому Паньковичовому, що на Малерманівці сідит.

— Най му ся кучит, про мене.

— Ба, коби го нудьга не гнала до чуджої жони, то няй би му ся кучило.

Андрій хвилю мовчав. Не від нині на згадку про Дмитра, його щось смоктало біля серця та пекло в горлі. Він і сам думав і не думав, та гадки відганяв. Але бо й в літі люди до нього переказували, що Паньковичів до Лесі ходить. Проте, якось не вірилося, не хотілося вірити.

— Ей, та то люди говорут, бо не мают єнчої роботи.

— Ну, ну, та то правда, але вже добре, як сідітимеш дома, то вже си сам жону допантруєш, хоць у співанці кажут:

— Ну, але, як гідний ґазда, тай гідна жона, то устереже. Ти майстер на всі села, але бо в хаті ти не дуже ґазда. А жона мусит чути, що ґазда то пан в хаті, інакше брикатиме.

Далі ґазда підвівся і, попрощавшись, пішов стежками попід Вапнярку, у горішній кінець. Андрій ішов гостинцем і тяжкі думи вже з тої пори не покидали його.

У хаті застав Лесю, як звичайно, за господарством. Привітала його, як в останньому часі: байдуже. Та Андрій не багато говорив і не багато допитувався. Був зморений, майже піврічною працею, і мав тільки одне бажання: відпочити. Тому, поївши, швидко пішов у постіль і заснув кам’яним сном утоми. Вранці він прокинувся пізно й, ще лежачи в постелі, дивився, як жінка поралась біля горщиків. І міркував свою тяжку думку. Хто його знає, чи правду люди кажуть, чи брешуть? То, що Леся до нього не така, як має бути жона до чоловіка, також правда. Та біда, що йому приходилося так часто бувати поза хатою.

— Слухай, жінко, що то з тим Паньковичовим Дмитром? — питав, підводячись на постелі й підпираючись на лікті.

Леся спинилася серед хати. Її лице поблідло, а темні вії опустились на очі. Зараз же піднесла їх високо й подивилась на ґазду.

— Ще в літі, яквім був на Яворі, люди ми переказували, що він до тебе ходит. Алем нічо не казав, бо що буду казати, колим цілий час поза хатов, на тяжкій роботі.

— Та не помогло би нічого, Андрію — і нагло рішившись, Леся приступила близько до постелі, що в ній не зазнала ні радости, ні розкоші. — Правду люди кажуть: Дмитро ходить і я люблю його. — Від несподіванки Андрій дивився на жінку довго та мовчав, не знаючи, на яку стати.

— То ти мені то кажеш, ти моя жінка?! Та ж ти не дівка, абись ся з парубками водила! Ти моя жінка й менісь присягала!

— Присягала. Алем не знала, що то кохання. Булам молода, й ти був перший чоловік, що я його бачила. Йшла я за тебе, як інші йдут. Але не дав ти мені, ані радости, ані щастя, ані навит дітей у нас нема. Тепер я вже знаю, що значить любити тай бути з любим.

— Гей, та що ти собі гадаєш, жінко? Чи ти гадаєш, що я тебе дам тому парубкови?! Ні! Ти моя жінка, й зі мною житимеш! А з Дмитром я ше ся порахую, та й будем видіти, хто матиме право до тебе!

— А я тобі скажу, що я тебе не любила й не люблю. Волю я від тебе в світ піти за очи, але жити з тобов не буду!

Андрій ходив, як чорна хмара тай журився. Оце бо він вернувся до хати по тяжкій праці й збирався кінчити будову. Як же ж тепер буде? Не хотілось вірити в усе те, не хотілось вірити, що одного дня Леся покине хату тай піде собі з другим. Як же ж тоді жити самому в оцій Поточині та на відлюдді? Андрій не раз уже жалував, що він став будуватися оподалік села в отій Поточині. Й таки люди йому відраджували, та грошей на ліпше поле не мав. А тепер з нудьги на жінку дурійка зайшла.

Андрій ходив довкола хати, оглядав її тай міркував, снував тяжкі думи. Потім вийшов на гору й став все таки обдумувати, що й як робити. Був же ж майстром і будова цікавила його. Оце ще й своя. Так довго леліяна, так тяжко будована з праці рук. Вид роботи, що чекала на нього, трохи успокоїв Андрія. Махнувши рукою, вирішив залишити все часові. Може тепер, як сидітиме в дома, жінці вийде дурійка з голови. Андрій мав за собою одне кохання і знав, що воно не тривке й навіть невідомо, чому пропадає так, як тане сніг на сонці. Ба, як би мала дитину, не захочувалось би їй іншого чоловіка.