Попід Кичерами та над потоком

ХХХІ. ПАНЬКОВИЧІ

Так отже Старому Панові не залишилось ніщо інше, як прийняти Ілька. Щоправда, він майже постійно й так був у нього, працюючи при всіх його роботах, а в літі помагаючи при гостях. Треба сказати, що Ілько любив кухню. А поміч при варінню справляла йому очевидну приємність. Тому теж у літі він постійно працював, як Ганин помічник. Тож тепер Старий Пан бачив, що без Ілька ніяк не обійдеться.

— Слухай, Єлю, — говорив, — бачу, що без тебе не можу обійтися. Не буду ж тебе наймати щодня. Тепер оця біснувата корова нікого не хоче знати, тільки тебе. В літі треба її пасти, в зимі годувати та доглядати. Отже я собі подумав, щоб ти й зовсім перейшов до мене, на службу.

Ілько середнього росту хлопець, більше присадкуватий, як усі бойки, темний блондин. Обличчя в нього подовгасте, без рум’янців. Досить повні губи, за ними рідкі зуби.

— Ба, та ци я знаю… — Ілько вагався, як це у звичаю в наших людей.

— Буду тобі платити двадцять п’ять злотих місячно. Може бути, що в літі ти заробляв би більше, наймаючись поденно, але ж зате в зимі не мав би ти заробітку. А так матимеш платню цілий рік.

— Ба, та тото файно, я би йшов, чому ні, мус ся порадити вітця.

— Добре, сину, порадься вітця і дай мені відповідь.

Старому Панові була до вподоби пошана, з якою Ілько завжди відносився до батька. Хоч йому було двадцять чотири роки, він ніколи жадної справи не рішав без вітця.

Хата Паньковичів стояла понижче церкви над потоком. Як усі вони була з грубого, тесаного дерева та крита стріхою. Але стайня вже не була під одним дахом з хатою, тільки на оборі окремо — знак, що господарство вже новітнє. У хаті сиділа за столом сім’я, вечеряючи. На лаві сидів батько під образами. Був це чорнявий, невисокий ґазда з вусом, що спадав униз. По обох боках сиділи сини: найстарший жонатий Панько, середущий Дмитро, та наймолодший Ілько. Панькова жінка, якраз вагітна, помагала разом з матір’ю подавати вечерю: у велику глиняну миску насипали картопель, у другу налили грибів, заправлених молоком. Потім обидві ґаздині сіли кінець стола й сім’я, взявши ложки, їла, набираючи раз картоплі, то знову грибів. Їли без поспіху, смакуючи. Покінчивши вечеряти, батько перехрестився до образів, те саме зробили сини. Батько закурив люльку, сини не курили.

— Та хтів бим вас просити, тату, бисте не спирали — говорив Ілько. — То бим пішов служити на Кичеру…

Старий Панькович курив, час від часу винимав люльку й чвиркав крізь зуби. Підпер голову рукою і думав.

— Ба, та ци я знаю…?

— Двадцять п’ять злотих то гроші. Ще в літі деяк би заробив, але пак в осени й в зимі тяжко.

— Та пусти, ней іде! — радила мати. Вона була вища за батька, повна. З-під очіпка висмикувались пасма сивого волосся.

— Поля маємо трохи /у Паньковичів десять морґів поля/, але й синів Біг дав, то, як єден піде, ми ся без нього управимо.

— Гроші ся придадут. Як би били, ставив бим нову хату, велику, вже на панів. В зимі мав би де бути Панько, бо альо Настуня матиме дітвака, а пак котрийсь з вас оженить ся. В літі винаймав би панам та й били би гроші…

— То я піду тай наймуся, тату, пак ме се ставити. — Ілько знав, що отець віддавна збирався ставити дім. Вже й на оборі сохла не мала купка матеріалу.

— Ба, та няй буде, йди — погодився батько.

Але на тому не покінчилася нарада у Паньковичів: нову справу зачинав Дмитро. Він був стрункіший та худший від Ілька, до того ж вже й у будень він одягався по містовому. Дмитро носив тонкі сорочки з викладаними ковнірцями навіть на будень. Бо він найкращий з усіх синів Паньковича, а його симетричне обличчя мало в собі щось інтелігентне й задумливе. Він різнився від бойківських парубків і як казали вдома: він панич. Коли Ілько любив ґаздівську роботу та був кріпкий і здоровий. Дмитро волів би був якесь інше, легше зайняття. Його яснобронзове з золотистим відтинком волосся хвилювало злегка й він його доглядав.

— Як вже Ілько йде, то я би також пішов, тату, — трохи несміло зачав Дмитро.

— Ба, та куди? — здивувався батько.

— Та знаєте, що за мостом напроти Руського Пана побудував жид аж чотири будинки. Отже глядає сторожа. Колись тут зайшов до Рівняків тай увидів мене й каже: ти би ся мені придав на сторожа, тебе би любили гості й тобі було би добре у мене. Та я сказав, чи отець пустят. То він мовив, що сам прийде до вас говорити.

— Ба, та кілько він дає?

— Каже, що дасть трийцять злотих.

— То мало, та чей штири доми не єден. Та й Ілько також піде до ґазди, хоч то пан, але свій. І їстиме файно цілий рік, а ти межи горами сидітимеш сам цілий рік, та що меш їсти?

— Таже напротив Рівняки, то бим їв у них троха, єнче бим сам зробив.

— Та в Рівняків задармо не їстимеш, а хто тото платитиме?

— Та як тото — другого парубка пустиш з хати? — зажурилася мама.

— Я ти повім таке: якби ся оба наняли, були би порядні гроші, тай бим ся зараз за будову брав. А з полем ми оба з Паньком ся управиме.

— Ба, та як ставитимеш хату за їх гроші, то чия буде, твоя, ци їх, ци як? — міркувала Кася, поглядаючи то на синів, то на батька.

Старий Панькович вийняв люльку, витряс попіл і вклав її до кишені лейбика.

— Чия буде? Буде так: котрий ся оженит і возьме жону тай віно, оплатит другого, що ся женитиме на бік. Тай нам легко ся прийде сплачувати, бо будуть пани. А той, що піде на бік, сам си вілію поставит, як возьме гідну дівку та й сам буде робити.

Старий Панькович мав здоровий, ґаздівський розум і сини поважали його та корились йому без спротиву. Він знав лад, споконвічний лад, що правив їх сім’єю і господарством. І, хоч обставини змінилися, не змінилися оці споконвічні звичаєві закони, що панували на Бойківщині. Тільки ж невідомо, як сини зачнуть своє самостійне життя, шануватимуть і далі батьківську волю і оці закони?.. Ще Ілько, як Ілько. Він мав у собі зав’язки на такого ж статочного ґазду, як батько. Та невідомо, якими шляхами піде Дмитро. Бо Панько зовсім пішов у батька. Одягався, як він, оженився з дівкою, що її батько вибрав, взяв за нею поле й корову й працював разом з батьком, не шукаючи ніяких інших заробітків.

Старий Панькович закінчив нараду:

— До Николайчука я піду сам та найму Ілька, бо то свій чоловік. А вже Малєрман, як тя хоче найняти, Дмитре, най прийде ня просити за тобов, Дмитре, бо то жид. Умагатися му, би ти платив трийцять п’ять злотих. Як даст, — підеш.

Усе пішло, як собі бажала сім’я Паньковичів: Ілько станув служити на Кичері, а Малєрман підступив ціну й найняв Дмитра на сторожа до своїх домів. Так, «Сара», «Ружа», «Лєа» й «Ґольда» дістали дуже відповідного, «делікатного» сторожа. Під час коли Ілько пас і виховував свою Биньку, управляв поле й трохи помагав при кухні, коротко, робив майже таку роботу, як дома, Дмитро не робив ніякої ґаздівської роботи й був виключно для догляду домів та допомоги гостям у сезоні. Від них він теж і набирав панських звичаїв.