Скрипка «Спіріт Лейку»

1

У каплиці монастиря сестер Вознесіння витав міцний дух ладану. На дерев’яній лаві перед вівтарем сиділа й плакала Олена Ловенець і навіть не намагалася стримати сльози. Розчавлена драматичними подіями, що на неї впали останніми днями, юна українка почувалася кинутою на волю подіям, вихор яких усе закручувався, і жодного проблиску надії не було видно.

Вдалині чутно гудок поїзда, і вона лине думками до Александра Лявальєра — хлопця, у якого була закохана. На борту тої величезної маси заліза його відправили до Монреаля у супроводі військового ескорту. Після того, як кілька днів тому їх заарештували, все сталося так швидко, що Олені здавалося, ніби вона застрягла в жахливому мареві, від якого намагалася прокинутися й не могла. Якщо бути до кінця чесним і відвертим, їхнє заборонене кохання, доступне погляду всіх і кожного, викликало презирство. У розумінні людей Олена Ловенець й Александр Лявальєр були клятими коханцями.

Минуло менше ніж два роки, відтоді як вона ступила на землю Америки, але Олену гнітило відчуття, що з кожним її кроком вона наближалася до нової перешкоди, яку повинна була подолати. Проте, полишаючи Україну, вони з братом думали, що їдуть на землю свободи.

Молода двадцятирічна жінка тремтячою рукою лащила величезний живіт, що випинався під її вовняним светром.

— Нам бракує твого тата, — прошепотіла вона до дитини, яка заворушилася у неї під грудьми. — Сподіваюся, ми будемо разом, щоб привітати тебе у цьому світі. Нехай ми швидко з’єднаємося.

Позад неї тихо прочинилися двері каплиці, й сестра Йоланд-Марі, директорка жіночого монастиря, нечутно наблизилася до майбутньої мами.

— У мене для вас сюрприз, — сказала вона пошепки їй на вухо.

Олена підвела на черницю згаслий погляд, який одразу ж спалахнув, коли вона побачила у її руках шкіряний футляр.

— Моя скрипка! — скрикнула вона, підскочивши. — Хто вам її віддав?

— Сержант Лєпін, кілька хвилин тому.

— Він вам сказав, де знайшов її?

Сестра Йоланд-Марі вагалася.

— На купі сміття в таборі Спіріт Лейк, — зізналася вона зі смутком.

Олена здригнулася.

— Чому люди так ненавидять мене? Я ніколи нікому не бажала зла!

— Сержант передав мені й оце, — додала монахиня й простягнула їй м’ятий аркуш, на звороті якого було написано Аля — ім’я, яке дав їй Александр, коли вони тільки познайомилися.

Рука Олени тремтіла, коли вона брала складений папір. Вона гарячково розгорнула його, а сестра Йоланд-Марі тактовно відвернулася.

Альо, кохання моє,

Я кохаю тебе і кохатиму завжди. Не дай нікому переконати себе у зворотному. Наша дитина і ти, люба моя, — найдорожче, що є в моєму житті. Довіримося щасливій зірці, яка дозволила нашим шляхам перетнутися; наше щастя десь чекає на нас, і ми його знайдемо.

Я повернуся до тебе. Присягаюсь. Утрьох, разом, ми поїдемо далеко від тих, хто не сприймає нашого кохання.

Твій навіки

Александр.

Схвильована неочікуваним посланням і відчуваючи себе не такою самотньою, молода жінка піднесла його до губ.

Зупинившись на вокзальній платформі, Лявальєри чекали на свого сина, який цього дня мав відбути поїздом. Вони бачили, як він ішов вимощеною гравієм дорогою, що вела від мерії до вокзалу, в оточенні батальйону озброєних військових. Селяни зібралися вздовж шляху, яким ішли солдати, і тихо коментували. Усі знали Александра, юнака двадцяти п’яти років, симпатичного й веселого, ідеального зятя, про якого мріяла будь-яка мати дівчини на виданні в Амосі. Навіть якщо кожен знав, що за п’ять миль від села розташовується табір, солдати тут з’являлися нечасто. А ще цей підрозділ, що просувався стройовим кроком і вів одного з них, був справжнім страхіттям, яке нагадувало їм усім, що війна лютувала і всі без винятку жили в армійському ярмі.

Група дісталася до вокзального перону й минула Лявальєрів, Александр не міг навіть зупинитися. Імельда зробила крок до нього, але не змогла підійти ближче; солдатам нетерпеливилось, і вони його просто змусили піднятися на борт. Коли він проходив через вагонні двері, то обернувся до батьків і посміхнувся їм, та мати добре його знала: за цією напускною впевненістю вона прочитала глибокий розпач.

— Яка ганьба, — сказав начальник вокзалу, що спостерігав за сценою. — Усі оті українці, німці й турки, яких канадська влада зачинила в Спіріт Лейку, — вороги нашої країни. Якщо вони вирішили повбивати один одного, то чому підозра впала на одного з наших?

— Мій син мав нещастя закохатися в ту Олену Ловенець, заміжню жінку. Я впевнена, що винна вона, — виголосив Едмон, батько Александра. — Повірте мені, я зроблю все, що в моїх силах, щоб вона сама відповідала за той злочин, у якому звинувачують мою дитину. Я знаю одного чудового адвоката в Монреалі, знаного спеціаліста з кримінального права. Завтра я поїду до міста!

— Від того часу, як ті чужинці прибули до Спіріт Лейку, я завжди знала, що вони неотесані, — визнала Імельда, яка страждала від трагедії, що торкнулася її сім’ї. — Ця жінка — справжня гадина! Зовні як Єва із земного раю, вона спокусила нашого сина, а він, бідний дурник, дозволив себе спокусити. Не варто було нам погоджуватися на будівництво цього концентраційного табору так близько до Амоса.

— Не змішуй усе на світі, — втрутився її чоловік, добре розуміючи, що тисяча триста в’язнів, які жили за табірним парканом, а також військовий підрозділ урятували його магазин від банкрутства. — Більшість з інтернованих у Спіріт Лейку — звичайні люди; для більшості одним-єдиним їхнім проступком є те, що вони — вихідці з країн, які воюють із нашою.

— Нашого сина везуть у Бордо[1], а ти хочеш, щоб я хвалила цю сволоту?

— Я згоден із тобою, що нема роду без вироду, як ця жінка...

— Ти, як твій син — занадто добрий. А я його попереджала щодо цих варварів. На старому континенті[2] вони вже два роки вбивають наших.

Едмон наморщив лоба й не відповідав, йому було прикро визнати, що в одному його дружина мала рацію. Коли Александр захопився Оленою, молодою освіченою вісімнадцятирічною блискучою скрипалькою, мати йому напророчила, що його увага до українки, та ще й заміжньої, обернеться йому тільки нещастям. Батько сімейства взяв бік Александра. Йому хотілося вірити, як той і пояснював, що його зацікавленість неперевершеною музиканткою була всього симпатією до тої, кого канадська ксенофобія запроторила до табору. Тепер він картав себе, що втратив пильність, але було вже пізно. Його двадцятип’ятирічного сина звинуватили у вбивстві, і їм разом доведеться протистояти правоохоронній системі.

Зворушена тим, що віднайшла свого вірного друга ще з часів дитинства, Олена уважно перевірила інструмент. Цінна скрипка начебто не дуже постраждала на смітнику. Вона обережна приклала її до лівого плеча. Взяла смичок і, заплющивши очі, провела ним по струнах. Одразу ж чиста прозора мелодія огорнула її. У пам’яті спливли уривки спогадів про щасливі дні, коли вона мирно проводила час у колі сім’ї в Калуші, в Україні.

Вона грала щонайбільше кілька хвилин, як до неї докотився відгомін скандалу. Вона нагострила вухо, але слів не можна було розрізнити. Раптом двері каплиці зі стуком відчинилися. У світлі дня вона побачила Імельду, матір Александра. Пускаючи поглядом блискавки, жінка кинула їй в обличчя:

— Єзавель[3]! Ось хто ви є! Під вашою святенницькою невинністю ховається найгірша з розпусниць. Ви безсоромно спокусили мого сина, щоб долучити його до власного падіння, та у вас не вийде цим скористатися сповна, згадайте моє слово.

— Мадам Імельдо, — запротестувала Олена слабким голосом, — я кохаю Александра, і дитина, яку я ношу, — ваш онук...

— Як наважуєтесь ви так безглуздо натякати? Ви — заміжня жінка, як мені відомо! Навіть не намагайтеся приписати Александру батьківство свого... свого вилупка. Вам ніхто не повірить.

— А ваш син мені усе ж вірить.

— Ви підкорили його своїм диявольським шармом! Та повірте материнському передчуттю: коли він через вас опиниться сам один у буцегарні, до нього повернеться його здоровий глузд, і ви зостанетесь у його житті тільки неприємним спогадом, який він захоче забути.

Під натиском образ Олена, роздавлена, опустила очі. Гострий біль пронизав низ її живота й по ногах потекла гаряча рідина.

— Що зі мною? — закричала вона, різко підводячись.

Води текли на підлогу каплиці — здивована Імельда відступила на крок. Сестра Йоланд-Марі, яка супроводжувала відвідувачку від моменту її появи тут, підійшла до майбутньої матері.

— Ви незабаром народите, — пояснила вона співчутливо. — Ходімо, я відведу вас до вашої кімнати? Ми покличемо повитуху.

Монахиня йшла, не звертаючи уваги на Імельду, у якої не було іншого вибору, як відійти в бік, щоб дати їм дорогу. Проходячи повз неї, Олена зупинилася:

— Клянусь життям маляти, яке народиться, що це — дитина Александра, — прошепотіла вона на одному подиху.

Імельда, відблискуючи поглядом ненависть, стисла губи й нічого не відповіла. Повернувшись спиною до інтриганки, вона пішла до виходу, зумисне стукаючи підборами по добре натертій підлозі монастиря сестер Внебовзяття.

Двадцять чотири години по тому Олена ще не народила. Воскова блідість, вкрите потом тіло, вона вигиналася від болю на своєму ліжку. Акушерка мадам Орфа Дюран була стривожена.

— Як сталося, що лікар Адам і досі не прийшов? — бідкалася вона до Розен, молодої індіанки, яка асистувала їй, щоб навчитися азів ремесла. — Таке зрідка буває, що його так довго немає. І треба ж, що таке сталося саме тепер, коли він нам терміново потрібен. Пологи перебігають дуже погано, і я почуваюся безсилою.

Вона знічено розвела руками. Зайшов вікарій Жозеф Лявальєр, якого повідомили про ситуацію.

— Сестра Йоланд-Марі покликала мене благословити породіллю, — повідомив він. — Їй потрібна Божа благодать.

Акушерка й Розен відійшли, залишивши його наодинці з Оленою. Може, вона захоче сповідатися. Жозеф підійшов до ліжка й поклав прохолодну долоню на її гаряче чоло.

— Доброго дня, — просто сказав він.

Майбутня мама, знесилена, її волосся прилипло до лоба — не відповіла.

— Я вчора супроводжував Александра до поїзда, і він заприсягнувся мені, що дитина, яку ви носите, його.

Олена повернула до нього обличчя.

— Я вірю своєму братові, — додав священник.

Ціною великих зусиль породілля видавила посмішку. А тоді під впливом сильних переймів вигнулася на ліжку.

— Допоможіть мені! — закричала вона. — Я більше не можу.

— Я закликаю на вас благодать нашого Творця, — сказав Жозеф, благословляючи її. — З висот небесних Господь знає душу кожного з нас, і я переконаний, якщо Александр вас так кохає, це тому, що ви достойні його кохання.

Слова священника омивали душу Олени, як джерельна вода омиває рану, що кровить. Вона заспокоїлася.

— Будь ласка, скажіть мадам Дюран, що найважливіше — врятувати маля!

Вікарій схилив голову на знак згоди.

— Пообіцяйте мені, мосьє кюре, якщо я помру, ви особисто опікуватиметеся дитиною Александра, допоки він не повернеться. Я хотіла б, щоб ви були його хрещеним батьком.

— Ви обоє житимете, — заспокоїв її Жозеф, — та з огляду на можливість, про яку ви згадали, я обіцяю діяти відповідно до вашого побажання.

— У мене є ще одне прохання до вас, — додала вона з натугою, на межі власних сил, на її обличчі відбилося глибоке страждання.

— Кажіть.

— Віталій, мій брат, він хворий, у табірній лікарні в Спіріт Лейку. Можете його навідати й нагадати, як я його люблю? Я обіцяла йому, що нас ніщо не розлучить.

— Виконаю!

— Якщо мені судилося покинути цей світ, упевніться, що хтось із добрих людей піклуватиметься про нього, але не Тефаняки, вони...

Не в змозі закінчити фразу, молода жінка знову вигнулася від сильного болю. Здогадавшись, що їй більше потрібна повитуха, ніж він, Жозеф підвівся, щоб іти, та Олена затримала його, вхопивши за рукав сутани.

— У чохлі для скрипки, під атласною підкладкою, там адреса батьківського нотаря в Лондоні. Передайте її Віталію. Відправляючи нас із братом до Канади, тато сказав: якщо якесь нещастя розлучить нас, то саме за допомогою цього правника ми зможемо відшукати один одного. Та через війну...

Нова потуга перервала її слова.

Жозефу Лявальєру було шкода, що в таку важливу мить їхнього життя Александра немає поруч із жінкою, яку він кохає. Беручи вологу Оленину руку, він ніжно потиснув її, думаючи про брата, який у глибинах своєї каталажки напевне переживає за неї та своє ще не народжене дитя.

На монастирській кухні Імельда, яка прийшла за новинами під приводом, що супроводжує свого сина вікарія, тихо розмовляла з мадам Дюран.

— Ви ж знаєте, що цю жінку звинувачують у вбивстві, — сказала вона. — Тож бажано, щоб у неї забрали дитину із самого народження.

— Я, як і ви, ненавиджу отих чужинців, — запевнила її Орфа. — Рауля, мого старшого, торік убили в Бельгії. Він назавжди зостався в далеких краях.

— Ви можете оголосити, що дитя народилося мертвим, — порадила Імельда. — Я його віддам годувальниці, а потім усиновлю. Ніхто ніколи нічого не дізнається.

— Якщо подивитися, як усе перебігає, то є великий шанс, що мені не доведеться брехати, — відповіла Орфа. — У дитини погане положення, і, якщо в мене не вийде його повернути, він помре. Час піджимає. Хіба що трапиться диво, але я вже не сподіваюся їх урятувати — її та дитину.

Імельда схрестила руки. Що там станеться з тією Єзавель її мало обходить, і глибоко в душі, хоч навіть собі не зізнавалася, їй хотілося, щоб малюк вижив. Може, й справді то був її онук чи онучка.

— А ще, хоч я й ненавиджу цю українку і схожих на неї, — зізналася повитуха, — я не зможу зробити так, як ви пропонуєте. З поваги до власної професії.

— Пробачте мені, Орфо, — перепросила Імельда, свідома того, що дала лишку. — То від біди, лихий поплутав. Я не до вас мала звертатися з цим проханням, а до Азеда Фортена, начальника поліції. Я піду до нього і попрошу втрутитися. Навіть уявити важко, щоб новонароджена дитина лишилася під опікою злодійки, навіть якщо вона його мати!

— Я повністю вас підтримую. Як тільки вона зможе встати з ліжка, якщо виживе, звичайно, цю вбивцю відправлять до в’язниці, і тільки Богу відомо, на який строк.

Уже у дверях Імельда обернулася до акушерки й наважилася сказати:

— Якщо можна буде врятувати тільки когось одного, то нехай то буде дитина!

Їхню розмову перервав довгий крик болю з Олениної кімнати. Розен поспішила до неї, а відразу за нею й Орфа. Жозеф Лявальєр із матір’ю полишили монастир, а черниці зібралися в каплиці просити Бога врятувати матір і дитину.

У вранішніх сутінках 3 червня 1916 року, через тридцять дев’ять годин після того як відійшли води, Олена принесла у світ хлопчика. Після своєї появи, бадьорий, незважаючи на всі муки пологів, новонароджений закричав і розвів руки, відкриваючи себе життю.

— Я можу його побачити? — прошепотіла Олена ледь чутно.

Розен загорнула дитину у фланелеву ковдру й обережно поклала біля матері.

— Прекрасна дитинка: гарний хлопчик, здоровий, просто викапаний батько, — повідомила індіанка. — У нього такі самі ямочки на щічках.

Олена повернулася до свого сина й трішки підняла кінець пелюшки, що закривав маленьку голівку.

— Ти маєш рацію, Розен, він схожий на Александра.

Відчуваючи присутність своєї мами, немовля вхопило її за палець і розплющило очі. Коли її погляд зустрівся з поглядом дитини, Олену, підхоплену хвилею любові, переповнило небувале щастя, змішане зі сумом її безпросвітного існування.

— Допоможіть мені! — закричала Орфа. — У нашої породіллі кровотеча.

Залишивши зворушливу картину з матір’ю й сином, Розен поспішила до акушерки, яка потребувала її допомоги.

Зачудована, Олена вивчала кожну деталь прикритого тканиною гарного личка. У неї раптом з’явилося відчуття, що вона позбулася ваги власного тіла і стала такою ж легкою, як пір’їнка, яку носить весняний вітерець. Вона піднялася над ліжком, повільно пливла і бачила притиснутого до своїх грудей сина. У цьому спокійному оточенні її нещастя розвіялися й поступилися місцем безтурботній радості. Вдалині, у промені світла, вона побачила одягнутого в біле Александра, вільного, який простягав до них руки.