Скрипка «Спіріт Лейку»

30

Олег Севчук упізнав солодкуватий запах мелясового передмістя, з яким він познайомився два роки тому, коли жив у Тефаняків. Поговоривши з адвокатом Александра Лявальєра і розказавши йому свою історію, він вирішив у цю неділю навідатися до Тефаняків. Він хотів почути від них, які події змусили Олену одружитися з Петром, бо цей шлюб був вище за його розуміння. Події, про які вони говорили в суді, не відповідали тому, що Олена розказувала Александру. Чому вони брехали? Щоб захистити кого? Зрозуміло, що не їхнього сина, бо він уже був мертвим. Чи вони хотіли помститися?

Тефаняки жили в напівпідвальній квартирі триквартирного будинку навпроти фабрики. Місце, скажімо так, не найкраще. Олегу стало майже шкода цих людей, та, нагадавши собі, що то були брехуни, а, можливо, й злодії, він постукав у двері, сповнений рішучості побачитися з ними.

Відчинила Поліна. Побачивши її, Олег здивувався рубцям, які вкривали лівий бік її обличчя. Він мимо волі відступив, що не сховалося від молодої жінки. Метр Ляпуент йому казав про пожежу, через яку сім’я Тефаняків опинилася на вулиці, але забув сказати про опіки, від яких постраждала перша свідок обвинувачення, і про ті наслідки, що лишилися на ній.

— Бідолашне дитя, що з вами сталося? — вирвалося у нього.

Упізнавши Олега, Поліна завмерла і не відповідала. Микола, що куняв у кімнаті, підвівся й підійшов до них.

— Вам у нас не раді, — кинув. — Прошу вийти.

Але Толя вже поспішав до прибульця й, радий його бачити, робив йому якісь знаки долонями. Здивований, Олег запитально подивився на Ліну.

— Для Толі це спосіб говорити з вами. Вони з Віталієм так гралися й добре розуміли один одного.

Відчуваючи, що вона налаштована не так вороже, як її чоловік, Олег звернувся до неї.

— Якщо я й прийшов сьогодні до вас, — сказав він, — то тільки для того, щоб переконати вас прийти і сказати правду на процесі Александра Лявальєра.

— Ви посміли назвати нас брехунами, — вилаявся Микола, стискаючи кулаки.

— Олена ніколи б не вийшла за Петра, якби...

— Геть! — закричав батько сімейства, перебиваючи його.

Та Олег твердо стояв перед ним.

— Що ви зробили з грошима дітей Ловенців, які Петро поцупив у мене? І облігацією на пред’явника? Ви, як і я, добре знали, що ті папери мали велику цінність, за них можна було досить довго добре жити.

Микола зблід і відступив на крок.

— До того, як ви повернулись, ми навіть не підозрювали, що Петро напав на вас. Навпаки, ми були переконані, що нападник саме ви. Щойно про це дізналися, почали шукати серед речей, які нам повернули військові. Ми хотіли повернути гроші Олені. Та, клянуся Толіним життям — мого останнього сина, ми нічого не знайшли.

— Я зарисував по пам’яті облігацію, яку Антон видав Олені.

Олег дістав із кишені ескіз.

— Я опублікував цей малюнок у La Presse, а адвокат Ляпуент відіслав копії банкам, попередивши, що такий папір було випущено в обіг. А тому, що йдеться про велику суму, якщо за нього ще не отримали готівку, то тепер це буде зробити важко, не привертаючи уваги й не викликаючи підозри.

— Може, в таборі Спіріт Лейк хтось дізнався, що в Петра були гроші, — наважилася припустити Ліна. І цей хтось убив його, щоб їх викрасти.

— Звичайно, це — новий слід, і адвокат Александра Лявальєра скористається цим. Крадіжка такої значної суми може бути мотивом для вбивства. На жаль, усяке розслідування у Спіріт Лейку утруднене. Там лишається все менше людей.

— Припиніть пошуки! Олена вбила мого брата, щоб позбутися незручного чоловіка, — заявила Поліна, яка вперше заговорила відколи прийшов Олег. — Я бачила, як вона йшла з місця злочину в компанії свого коханця. Вони сміялися. Я ненавиджу їх!

— У вас мали б виникнути сумніви, що Олена вчинила те вбивство, — сказав до неї Олег, намагаючись достукатись до неї.

— Олена — свята недоторка! Подивіться, що вона зробила моєму братові! Вона зрадила його з першим ліпшим.

— Чому ви так кажете?

— Ви наївний, бідний Олег. Заміжня жінка, яка вагітніє від іншого, вам нічого не каже?

— То був фіктивний шлюб.

— Тепер, коли вона вбила свого чоловіка, вона хотіла б, щоб усі в це повірили!

— У ніч пожежі хіба не вона витягла вас із полум’я?

— Коли зайшла в кімнату, вона роззиралася, не намагаючись врятувати мене. І вибрала того ідіота Толю, — сказала вона, кидаючи злий погляд на свого молодшого брата. — Тож досить ліпити з неї святу.

— Але ж ви не згоріли саме завдяки їй. Так мені сказали.

— Вона витягла Толю з його кімнати, перш ніж рятувати мене. На мені вже горів одяг.

— І саме тому ви звинувачуєте її? — запитав Олег, якому було ніяково від її слів. — Ви вважаєте, що ваше життя важливіше за життя вашого брата?

— Ви ображаєте мене, коли кажете, що я брехуха? — закричала Поліна — Я нічого не вигадую! Я добре бачила Олену з її Лявальєром, як вони бігли. Потім бачила Петра, він лежав у траві. Я казала тільки правду.

— Вийдіть, — наполягав Микола, відчиняючи двері. — Наш син вчинив злочин, коли напав на вас, але він уже мертвий. Нам нічого додати, окрім того, що ми вже сказали в суді.

— Я піду, обіцяю, та маю останнє запитання. Чому ви відмовилися від опіки над дитиною Олени?

Ліна зблідла. За неї відповів Микола.

— Бо ми впевнені, що то не син Петра. Тепер ідіть!

— Якщо ви так добре переконані, — кинув йому виклик Олег, — то саме тому, що знаєте, що їхній шлюб був фіктивним, і між ними не було стосунків.

— Петро сказав нам, що то не його дитина, і страждав від цього.

Микола грубо виштовхав Севчука на ґанок, чим дуже засмутив Толю. Для глухонімого хлопчика, який не розумів слів дорослих, Олег був другом, що віднайшовся, і який нагадував йому про Віталія. Він так нудьгував за своїм товаришем!

Українець вирішив не наполягати й пішов додому. Сонце хилилося за небокрай, і місто занурювалося в лілові сутінки. Захід сонця був часом, який найбільше любив Олег. У вечірньому спокої він ішов уздовж ріки Святого Лаврентія й думав про дітей Ловенців. Віталій помер, а Олена зникла десь у густому лісі. Він не чекав від Тефаняків якогось зізнання. Та все ж сподівався, що його відвідини підштовхнуть їх до роздумів. Хоча б визнали, що шлюб між Оленою та їхнім сином був за домовленістю... Через твердження Поліни її батьки, здається, переконані, що Олена винна. Вони, мабуть, глибоко ненавидять її, якщо переконані, що вона забрала в них третього сина.

Заглиблений у роздуми, Олег дійшов додому. Вже була ніч. Світло ліхтаря падало на дерев’яну лавку, на якій сидів адвокат Ляпуент із книжкою в руках. Здивований, Олег запросив його ввійти.

— Якщо я зроблю чаю, вип’єте зі мною?

— Із задоволенням, відповів адвокат, сідаючи біля металевого столу.

Він швидко роззирнувся.

— Ваша секретарка мадемуазель Лялонд знайшла цю квартиру для мене, — пояснив українець. — Дуже радий, що можу розраховувати на її допомогу. Вдячний вам, що попросили її допомагати мені.

— Просте визнання з нашого боку, — відповів Ляпуент. — Відтоді, як ви виступили свідком на процесі Александра, присяжні стали по-іншому дивитися на мого клієнта. Я спостерігав за ними, коли ви розповідали свою історію, і побачив, що вони значно змінили своє ставлення. Петро Тефаняк перейшов із розряду бідної жертви у статус злочинця, бо, напавши на вас, зоставив помирати. І це все міняє, повірте. А щодо облігації на пред’явника, яку він точно десь ховав, то тут з’являються нові серйозні мотиви, що можуть пояснити його вбивство. Хтось міг довідатися, що в нього є така сума й захотів заволодіти нею. Чому б тому задавакуватому Петрові й не похвалитися було, що в нього стільки грошей?

— Якщо Александр з Оленою не вбивали Петра, то вбивця все ще на волі.

— Так, і ним може бути будь-хто з в’язнів або й солдатів, хто знав про Петрові статки. На жаль, усе сталося в таборі для ув’язнених, і слідчі дії проводили військові, які були впевнені у винуватості Олени та її коханого. Тепер уже не можна повернутися до початку, а Спіріт Лейк із кожним днем порожніє. З тисячі двохсот в’язнів, які були там на початку року, лишилося щось близько трьохсот. Справжній вбивця ймовірно вже давно виїхав звідти.

— Але це не є підставою стверджувати, що крадіжка є мотивом злочину, хіба ні?

— Правильно! Моїм завданням сьогодні є направити присяжних на інший слід, на слід достатньо значущий, щоб виникли достатньо вагомі сумніви у винуватості мого клієнта. Але визнаю, що це буде нелегко. Прокурор у своєму виступі точно скаже, начебто Олена довідалася, що облігація на пред’явника в Петра і захотіла повернути свою власність.

— І вбила б його для цього?

— Не лише за це, а й щоб стати вільною. Я виступаю тепер адвокатом диявола, та для сторони позову — прекрасна можливість. Отримавши назад свої гроші й позбувшись набридлого чоловіка, вони з Александром стали б вільними й фінансово забезпеченими, щоб почати нове життя. Мій учений колега-прокурор — маленький розумник, і ці аргументи точно становитимуть частину запитань, які він планує поставити, щоб переконати присяжних у винуватості мого клієнта. Тому що ми не маємо жодного іншого підозрюваного...

— Уся ця історія жахлива. Коли я думаю, що Олена й Віталій стали в’язнями, мені стає боляче. Ці діти з Віденського імператорського двору опинилися в концтаборі, загубленому в порожнечі. І розумію, що Віталій не витримав. Він був вразливою дитиною. Ви знали, що до війни Олена була першою скрипкою Віденського оркестру?

— Так, Александр казав.

— А тепер її звинувачують у вбивстві.

— Так, говорячи про мадемуазель Ловенець, — чому я й прийшов до вас, — хочу повідомити вам новину сам, перш ніж ви дізнаєтеся про неї із завтрашніх газет, — уточнив адвокат.

— Добру чи погану?

— Олена здалася поліції.

— Що? — вигукнув українець. — Олена в Монреалі?

— Приїхала сьогодні вранці поїздом. Мене відразу про це повідомили.

— Яка несподіванка! І що тепер із нею буде?

— Я маю зустрітися із суддею й прокурором завтра перед початком слухань.

— Думаєте, її судитимуть одночасно з Александром?

— Ні, її судитимуть окремо.

Метр Ляпуент зробив паузу. Підвівся, пройшов до вітальні в кінці квартири й повернувся до Олега.

— Навіть не знаю, що вам сказати. Можливо, коли присяжні довідаються про це, вони стануть значно прихильнішими до Александра, бо справжня, на їх погляд, винуватиця теж стане перед судом. Усі вважають, що саме Олена підбурила до вбивства Петра Тефаняка, тому що він був її чоловіком, чоловіком — остогидлим чоловіком. Зізнаюсь, що почуваюся впевненіше щодо свого клієнта, ніж вашої протеже.

— Маєте рацію. Я боюся за неї, — захвилювався Олег. — Знати, що вона так близько і не бачити її — мене засмучує. Думаєте, я зможу її відвідати?

— Я зроблю запит. Олена Ловенець не має сім’ї. Вам повинні дати дозвіл на зустріч.

— Александр знає, що вона повернулася?

— Ні, я попереджу його про це завтра, коли прийду до Палацу правосуддя. Думаю, він зрадіє й засмутиться водночас. Він так хотів, щоб жінка, яку він кохає, була якнайдалі від ненависті й шовінізму населення!

— Ви є свідком патетичної трагедії, — сумно сказав Олег. — Спробуйте швидше отримати дозвіл, щоб я міг побачитися з нею. Бідне дитя, як вона страждала! Думаю, вона читала газети. Щонайменше їй тепер відомо, що я не кинув її.

Олег підвівся й пішов налити собі ще чаю. Його руки тремтіли.

— І до всього, у неї забрали її дитину. Це не по-людськи!

— У кінці липня ми дізналися, — сказав адвокат, — що дитина два місяці була в годувальниці в Абітібі. Та дама вважає, що потім його віддали у ясла.

— У ясла? Що це? — захвилювався українець.

— Місце, куди віддають незаконних немовлят в очікуванні усиновлення.

— Сподіваюсь, його ще не всиновили, — стурбовано мовив Олег.

— Точно — ні. Влада, що ним опікується, має дочекатися завершення процесу і рішення присяжних, щоб вирішити його долю.

— Зі свого боку я впевнений, що Олена не убивця, — заявив Олег. — Я знаю її ще відтоді, коли вона була підлітком. Вона завжди була чуйною дівчинкою. Пригадую, вона відмовлялася розчавити павука, а воліла випустити його надвір, на свободу. Така справжня людина не могла закохатися у вбивцю.

— Шкода, що ви не належите до присяжних, — сказав адвокат, — мені б знадобилися люди, які думають, як ви. Та доки ті дванадцятеро людей не винесли вердикт, зберігаймо надію. Ніколи не знати, у який бік хитнуться ваги правосуддя.

Адвокат потиснув руку Олегу і вийшов.

Сідаючи в карету, що чекала на нього перед будинком, правник попросив кучера їхати на Мон-Руаяль. Арман Ляпуент любив приходити на цю гору, щоб під неосяжним зоряним небом поміркувати над процесами, у яких брав участь, — стара звичка ще з часів, коли починав кар’єру. І саме там, на найвищій точці Монреаля, у ньому з’являлося натхнення, яке приводило до перемог.

Сидячи в сусідній із залою засідань кімнаті, Александр Лявальєр чекав, коли за ним прийдуть. Дивно, але вперше після свого арешту він прокинувся, відчувши себе вільним, захоплений почуттями й емоціями, які його супроводжували. Він хотів встати й співати, як він робив раніше. Відчуття присутності поруч Олени та їхнього сина було таким сильним, що, готуючись їхати до Палацу правосуддя, Алексадр спіймав себе на тому, що мугикав любовну пісеньку.

Коли прийшов адвокат, Александр був майже щасливим, чим дуже його здивував.

— Я завжди радію, коли бачу вас таким безтурботним. — заявив він. — У мене є дещо важливе повідомити вам.

— Хороша новина, я переконаний.

— Олена в Монреалі. Вона прибула вчора і відразу здалася поліції.

Здивований, Александр звів догори брови, спочатку розгубився, а тоді посміхнувся.

— Вам може видатися дивним, та сьогодні від самого ранку в мене було відчуття, що вона тут, поруч зі мною, — сказав він. — Мені хотілося, щоб її оминули ті негаразди, які переживаю я, та, як бачу, її почуття привели її до власних висновків. Олена приїхала боротися поруч зі мною. І це мене не дивує, бо вона справжня й щира. Сподіваймося, що вона не шкодуватиме про таке своє рішення.

— Щоб там не трапилося, будьте певні, що вона зробила правильний вибір, — запевнив його адвокат. — Якщо Олена справді така, як ви казали, вона ніколи не була б щасливою, весь час тікаючи від своїх обов’язків.

— Ви маєте рацію, — погодився Александр. — Ви точно побачите її раніше від мене, тож скажіть, що я кохаю її.

— Зроблю, обіцяю. Тепер маємо йти на засідання. Не варто змушувати тих месьє чекати.

Через таку новину Александр цього дня був неуважним на слуханнях. Його кохана Олена повернулася й готова поряд із ним прийняти виклик. Найбільшим його бажанням було обійняти її, відчути лагідний дотик її шкіри, поцілувати... і, нарешті, познайомитися зі своїм сином. Та реальність процесу наздогнала його. Треба було ще багато подолати, перш ніж його мрії здійсняться.