Скрипка «Спіріт Лейку»

31

Сонячний промінь вимальовував арабески на металевому столі, за яким сиділа Олена. Вказівним пальцем вона неуважно обводила контури світла. У Віль-Марі люди жили далеко від війни і, на відміну від мешканців Амоса, чию ксенофобію загострила присутність в’язнів-ворогів за кілька миль від їхніх домівок, не виказували до неї жодної ворожості. Кюре Ляфорс зустрів її з повагою. Навіть дізнавшись хто вона і чому прийшла до нього, його ставлення до неї не змінилося.

— Ми не судді вам, — запевнив він.

Він люб’язно запропонував їй лишитися в пресвітерській до наступного дня, коли вона у супроводі начальника поліції відправиться поїздом до Монреаля, щоб передати її в руки компетентним установам. Він і його покоївка розпитували про її життя, її країну, інструмент, що був із нею, і про її кар’єру скрипальки. Після вечері й на велике задоволення господарів вона погодилася заграти. Вікна були відчинені навстіж. Вражені її грою, кілька меломанів навіть зупинилися біля пресвітерської, щоб послухати. Вечір був теплим. Кюре Ляфорс запропонував їй виступити на галереї перед будинком, щоб усі парафіяни могли скористатися нагодою імпровізованого концерту. Після виступу її тепло вітали й ніхто не ставив запитань, з якої причини кюре запросив її. Навіть якщо люди й загадувалися над такими питаннями, то не виказували цього.

Тепер, сидячи в кімнаті для зустрічей у в’язниці, де її утримували, вона чекала на Олега. Повернення її вчителя й доказ його безсумнівної вірності повернули їй довіру до людей. Коли двері відчинилися і дверному отворі виник його силует, Олена завмерла на стільці, не в змозі поворухнутися. Олег став на коліна біля неї й узяв її руку.

— Дороге дитя, — мовив тихо, — яке жахливе зло я вам заподіяв, не бажаючи того.

Від цього такого знайомого голосу Олена нестримно заридала. Її сльози текли по щоках, а вона навіть не намагалася їх витерти. Олег ніжно дивився на неї, вона для нього лишалася підлітком, з якою він познайомився, коли їй було тринадцять років. Він простягнув носовичка. Олена незграбно витерла обличчя, і він пригорнув її до себе.

Охоронець у кінці зали спостерігав за ними, але не втручався. Від самого початку саги з убивством українського в’язня його дружиною, він читав про це всі статті в газетах. У нього в голові склався образ убивці, та ні на мить не уявляв на її місці оцю тендітну молоду жінку, що плакала в обіймах друга. Вона радше скидалася на п’ятнадцятирічного підлітка, у якої відібрали сім’ю, чим на злочинницю-утікачку. Її нещастя викликало швидше співчуття. А ще вона нагадувала йому його старшу доньку, батьківське серце підказувало йому, що не варто втручатися, щоб змусити чоловіка сісти по інший бік столу, як вимагали правила. У будь-якому разі обвинувачувана не втече.

— Мадемуазель Олена, — сказав Олег, проводячи рукою по її волоссю, — прошу, не плачте. Я такий радий вас бачити!

— Олеже! — прошепотіла вона. — Олеже, ви тут! А батько так і не приїхав.

— Я знаю.

— І Віталій, він...

Вона заплакала сильніше.

— Тихше, тихше, — нашіптував їй на вухо Олег, — я знаю, що він пішов. Вам так болить!

— Усе через мене.

— Не кажіть так, дороге дитя. Це доля, війна, але не ви.

— Олеже, якби ви були тут, нічого б цього не сталося.

— Тихше! Не можна змінити минуле. Я тут, тепер, і я опікуватимуся вами, як і просив Антон.

— Татусь! Що він скаже, дізнавшись, що я не вберегла Віталія? Мене навіть не було поряд, коли він помирав, — спромоглася вимовити вона зі стиснутим переживаннями горлом. — Я втікала. Я не могла бути на його похороні, тільки коли його опускали в могилу, та й то здалеку. На щастя, дехто зміг за мене покласти в його труну дерев’яну рамку з фото наших батьків. Пам’ятаєте його?

— Так, я пригадую те фото. І не крайте себе щодо вашого батька. Коли він, нарешті, приїде до Канади, він буде радий вам і ніколи не дорікатиме тим, що від вас не залежало.

— Боюся, що я буду у в’язниці, коли тато приїде до мене після війни.

— Майте довіру, мадемуазель, в Александра добрий адвокат.

— Він франкоканадець, а я українка. Те, як до нас ставиться населення, не покращилося з часу, відколи ви зникли. У Сполучених Штатах ви, може, й менше цього бачили, бо то нейтральна країна. А тут люди нас так само ненавидять і не соромляться показувати свою ненависть. Мої судді будуть ворогами моєї країни.

Підійшов охоронець і зробив Олегу знак, що час сісти.

— Розкажіть про себе, я хочу все знати.

— Петро мене жорстоко побив. Я був три місяці в комі. Щойно підлікувався, почав вас шукати, але ви вибули, не залишивши адреси. Війна та відстань ускладнили пошуки. Думав, що у вас усе добре. Я не знав, що той шахрай Петро теж викрав у вас облігацію на пред’явника і втішав себе тим, що думав, може, у вашого батька вийшло дістатися сюди.

— Петро відповідальний за всі ті трагічні події, що сталися в нашому житті, — сказала вона тоном, у якому проступала злість. — Усі біди почалися з того, як він напав на вас і змусив повірити у вашу зраду. Якби ви були з нами й у нас були гроші, у мене не забрали б Віталія, і я ніколи не почувалася б такою знедоленою, щоб зважитися на те згубне рішення — одружитися з Петром.

— Олено, ви діяли з любові. Ваш вибір не має ні в кого й ніколи викликати запитань. Сподіваймося, що справедливість переможе і вам не доведеться платити за смерть того пройдисвіта. Дороге дитя, обіцяю вам, що робитиму все що в моїх силах, щоб ви повернули собі хоч частину того щастя, яке у вас колись було. Знаю, що без Віталія воно ніколи не буде повним, та я хочу, щоб ви вільно жили й кохали.

Олена розчулено дивилася на Олега. Його повернення видавалося їй дивом. Його присутність надавала їй безцінну підтримку. Цей чоловік був водночас її сім’єю, загубленою її частиною, й оазою посеред пустелі її самотності.

— Тепер скажіть, чого ви чекаєте від мене, і я діятиму відповідно до ваших побажань, — запропонував Олег.

— Ви знали, що в мене син?

— Так, — відповів він.

— Александр — його батько.

— Я знаю. Мені казав метр Ляпуент.

— Я маю тільки одне прохання: знайдіть його й опікуйтеся ним. Я не мала ніяких новин про нього відколи втекла з Амоса.

— Адвокат Александра думає, що його віддали до ясел. Так він мені сказав учора. Але він не може почати детальніші пошуки, якщо немає запиту від одного з його батьків.

— Тоді я можу видати вам довіреність. Навіть якщо мене звинувачують у злочині, я є його матір’ю. Я маю право знати, хто про нього піклується.

— Я обіцяю перевернути небо й землю, але знайти його.

— Дякую, Олеже! Я знаю, що можу розраховувати на вас. Коли знатимемо, де він, чи погодитеся ви забрати його? Якщо я буду змушена провести життя за ґратами, ви могли б стати його наставником.

Олега здивувало таке прохання. Воно нагадало йому про інше, зроблене два роки тому в Україні, прохання турботливого батька, який хотів уберегти своїх дітей. Думаючи про Антона і з прихильності до Олени, він не міг вирішити інакше, як погодитися, що він і зробив з чистого серця. В будь-якому разі він присягнув, що присвятить життя своїй протеже, аж допоки для неї не настане справедливість.

— Ви чудовий! Тато мав рацію, довіряючи вам. Коли знатиму, що моя дитина в безпеці з вами, то відчуватиму більше сил, щоб протистояти моїм суддям.

Олега зворушила така довіра. Горе, яке пережили діти Ловенці, самі, кинуті без цента в самому серці збуреного війною світу, його гнітило.

Охоронець повідомив, що відвідини закінчено. Олег підвівся, щоб іти.

— У мене останнє прохання, — зупинила його за руку Олена.

— Слухаю.

— Попросіть зустріч з Александром. Скажіть йому, щоб не втрачав надії. Неприпустимо, щоб нас засудили за вбивство, яке ми не скоювали.

— Обіцяю, — сказав чоловік, нахилився і поцілував її в лоб. — Я знову прийду на побачення, як тільки буде така можливість.

— Ваше повернення додає мені сміливості, — сказала вона, перш ніж змусила себе відпустити його.

Коли він вийшов, Олена схопилася за ґрати в кімнаті, у якій вони зустрічалися, й дивилася, як він ішов коридором, що вів у вільний світ. Всередині її звучала скрипка, а вона бачила, як сама прямує до світла.

Цього самого дня біля дверей одного з поліцейських відділків у Монреалі спокійно сидів хлопчик й уважно спостерігав за кожним, хто поспішав зайти чи вийти, оцінюючи кожного. Кілька разів, коли хтось дивився на нього, він робив йому знаки, та ніхто не зацікавився тим, що вважав просто спробою привернути увагу.

Дві години тому, коли хлопчик прийшов, він попрямував до стійки, за якою чоловік в уніформі заповнював якісь папери. Той неуважно подивився на нього і тильним боком долоні зробив знак не заважати. Тож хлопчик сів на стілець, очікуючи, що хтось на нього зверне увагу.

Толя почав втрачати надію, а Олена ж запевняла його, що він навчається способу спілкуватися, і люди його розумітимуть. Але його руки говорили мовою, яку мало хто з людей знав. Зневірений, він уже хотів повертатися додому. Та перед цим вирішив ще раз спробувати. Він несміливо наблизився до стійки, що розділяла відвідувачів і співробітників. Узяв папір, олівець і вивів своє ім’я. Те, що він умів писати власне ім’я, допомогло йому вийти з притулку, можливо, повторивши те саме, він зможе привернути увагу і його вислухають. Увагу на нього звернув сержант, який щойно ввійшов до кімнати. Толя простягнув йому папір.

— Хто цей малий? — запитав офіцер Надон секретаря Еміля Ляпланта, який все ще заповнював формуляри.

— Він тут з обіду, — відповів Ляплант. — Я казав йому іти, та цей юнак, мабуть, любить поліцію, бо сидів біля дверей увесь цей час.

Сержант Надон кинув погляд на аркуш, який йому дав Толя, і, докладаючи зусиль, намагався розшифрувати написані знаки.

— Схоже, він написав своє ім’я. Толя Тефаняк, — нарешті розшифрував він.

Побачивши, що поліцейський ним зацікавився, Толя здійняв руки й зробив ними кілька знаків, видаючи гортанні звуки.

— І так від самого його приходу, — зауважив секретар.

Надон уважно дивився на хлопчика.

— У дружини мого брата є глухоніма сестра, яка ходить до спеціалізованої школи, де навчають жестової мови. Я бачив її кілька разів. І жести цього хлопчика дуже схожі на ті, якими користується вона.

— Тефаняк, — прочитав секретар, — здається, це ім’я мені про щось говорить.

У захваті від того, що на нього звернули увагу, Толя дістав із жилетки аркуш паперу й розгорнув його перед двома чоловіками. Надон узяв його й уважно роздивився.

— Якщо сертифікат справжній, — припустив він, то йдеться про непогані статки.

— Я бачив схожий документ у La Presse на початку тижня, заявив Ляплант.

Раптом стукнув себе долонею по лобі.

— Тефаняк! Згадав! Прізвище українця, якого вбили в таборі Спіріт Лейк.

— Маєш рацію, — погодився Надон, — газети щодня розповідають про процес над його вбивцею.

Толя дивився на чоловіків, сподіваючись, що звернувся до правильної людини, щоб його вислухали. Приємний сержант узяв його за руку й запросив іти за ним.

— Я відправлю когось до сестер ордену Провидіння, в Інститут глухонімих, і попрошу направити нам перекладача, який знає жестову мову. Упевнений, дитина хоче говорити з нами, а щоб щось сказати, він використовує руки.

Надон посадив Толю біля свого столу, взяв із шухляди плитку шоколаду й простягнув йому. Дитячі очі засяяли. Він не пам’ятав, щоб колись отримував стільки шоколаду сам-один. Очікуючи на перекладача і доки Толя насолоджувався гостинцем, Надон зателефонував своєму начальнику, лейтенанту Жоржу Руає, щоб доповісти про хлопчика.

— Я щодня уважно читаю статті про цей процес, — сказав Руає. — Метр Арман Ляпуент, адвокат обвинуваченого, — мій друг, ми вчилися в одному коледжі. Я запрошу його на допит.

Він глянув на годинник.

— Четверта тридцять, він ще має бути в палаці Правосуддя. Я пошлю когось за ним.

— А якщо ми помилилися?

— Ця облігація на пред’явника видається мені справжньою, — сказав Руає, роздивляючись її зусібіч. Краще зайвий раз потурбувати Армана, ніж не повідомити про цього хлопця.

Надона і Руає мучила цікавість, вони питали себе: яку ж історію має повідати їм цей юний українець із перемазаними шоколадом губами.

Уже давно минув час обідати, коли Ліна, яка не могла знайти Толю, спустилася на берег ріки, шукаючи його. Її син полюбляв приходити на це місце і дивитися, як пропливають кораблі. Жінка сіла на лавку навпроти ріки Святого Лаврентія і її погляд загубився у просторі. Насправді вона сюди прийшла не заради Толі, хлопчик часто зникав і завжди повертався, коли сім’я починала справді турбуватися. Вона шкодувала, що піддалася на Миколині вмовляння й погодилася підтримати брехню, щоб, так би мовити, зберегти честь сім’ї. Для неї зізнатися в шлюбі, що допоміг їхньому сину уникнути трибуналу, а брату й сестрі знову бути разом, не було безчестям.

Інтернування в Спіріт Лейку змінило її Миколу. Він став суворим і їдким, готовим принести сім’ю у жертву ненависті й духу помсти. Ліна його не звинувачувала. Вона страждала не менше щоразу, коли хтось із їхніх синів зникав у вирії війни. Її чоловік перевіз сім’ю до Канади з думкою, щоб усі діти були в безпеці. А сьогодні в них для продовження роду лишився тільки Толя, через інвалідність якого це видається сумнівним.

Микола ненавидів канадців, які запроторили їх у такий собі ГУЛАГ, нещасливе місце, яке коштувало життя його третьому сину. Його гнів перекинувся на Александра Лявальєра. Його кохання до Олени виставило Петра посміховиськом перед усім табором Спіріт Лейк, а цього його батьківська гордість не дозволяла йому пробачити. Та Ліна сумнівалася, що Олена з Александром були убивцями її сина, навіть якщо Поліна бачила їх біля місця, де потім знайшли мертвого Петра. Дівчина, яка два роки ділила з ними дах над головою, була лагідною й доброю, завжди відгукувалася, коли їм була потрібна допомога. Вона ніколи не нагадувала про зґвалтування, у якому Петро врешті-решт зізнався, а страждала мовчки, аж до дня, коли вирішила піти. До того ж хіба не вона частину свого часу присвячувала, щоб навчити Толю й Віталія жестової мови? Сьогодні Ліна вже шкодувала, що не вчилася разом із ними. Вона могла б спілкуватися зі своїм тепер уже останнім сином. Може, Толя зможе її навчити!

Мордована каяттям із часу Олегових відвідин, вона закидала собі, що не сказала правду. Бачити, як страждають інші, ніяк не полегшує власних страждань. Тож вона підвелася й надумала сходити за адресою, яку лишив Олег, вирішила зустрітися з ним і розповісти, як вийшло, що Олена одружилася з Петром. Тим гірше, якщо за своє лжесвідчення її судитимуть, вона відповість. Строк її ув’язнення буде набагато меншим, ніж той, який очікує на Олену, якщо її визнають винною в смерті свого чоловіка. Вона не могла забути, що ця жінка кинулася в полум’я, ризикуючи власним життям, щоб урятувати життя двом її дітям.

Ліна була рішуче налаштована зробити все, щоб допомогти їй. Вона більше не мовчатиме. Чи битиме її Микола? Вона була готова протистояти йому, щоб справедливість було встановлено.

Олег жив недалеко. Трішки пройти на північ — і вона біля будинку, в якому здавали кімнати, там він і мешкав. Вона зупинилася, побачивши, як він виходить із будинку у супроводі поліцейського. Обидва чоловіки рушили в протилежний від неї бік. Зацікавлена, вона вирішила піти за ними. В середині жовтня вже було холодно, тож вона щільніше загорнулася в хустку й пришвидшила крок, щоб не загубити їх. Через два з половиною квартали вони підійшли до будови із сірого каменю. То був поліцейський відділок, який вона бачила, коли ходила з Толею на ринок. Вона не знала, скільки часу там проведе Олег, тому вирішила повертатися додому й поговорити з ним завтра. Вона вже зібралася розвернутися, коли біля тротуару зупинилася карета, з якої вийшов адвокат Александра Лявальєра і, поспішаючи, зник у будівлі.

Інтуїція підштовхнула її піти за ним. Вона ввійшла. Праворуч через прочинені двері вона побачила Толю, який сидів біля поліцейського. Вона не розуміла, що відбувається, та серце її стиснулося. Невже закон відбере у неї останнього сина? Не вагаючись, вона штовхнула двері й увійшла до приміщення. Вона тремтіла, але рішуче стала перед поліцейським.

— Ви не можете затримати мого хлопчика, — сказала голосно, — він лише дитина.

Олег підвівся й підійшов до неї.

— Заспокойтеся, мадам, — попросив він, — Толю не заарештували. Він тут із власної волі. Але як ви дізналися, що він у поліцейському відділку?

Толя побачив матір і підійшов притулився до неї.

— Олеже, я хотіла поговорити з вами, — відповіла вона, почуваючись ніяково під спрямованими на неї поглядами. — Я бачила, як ви вийшли з квартири й пішла за вами сюди.

— Про що ви хотіли говорити зі мною?

Ліна повернулася до метра Ляпуента.

— Александр Лявальєр каже правду, коли передає слова Олени. Шлюб між нею і Петром був за домовленістю, щоб урятувати його від висунутих проти нього звинувачень і дати можливість Олені знову піклуватися про свого брата, — випалила вона, наче вивчене напам’ять завдання. — Але чому тут мій син?

— Він прийшов, щоб віддати нам ось це, — сказав Руає, показуючи їй облігацію на пред’явника.

Вражена, Ліна розглядала простягнутий документ. Вона впізнала його. Дізнавшись правду про Петрів учинок від Олега, вони з Миколою ретельно обшукали всі синові речі, але нічого не знайшли.

Бесіду перервало повернення Ляпланта з двома черницями.

— Кому з вас потрібні наші послуги? — запитала молодша з двох сестер, Роз-де-ля-Круа.

Погляди звернулися до Толі, який тулився до матері.

— Доброго дня, — сказала сестра Роз за допомогою рук. — Ти гарний хлопчик! Я рада, що прийшла побазікати з тобою.

Радий, що знайшовся хтось, хто говорить однією з ним мовою, Толя привітався з нею з явним задоволенням.

— Поліцейський припускає, що ти хочеш їм дещо пояснити. Правильно?

Хлопчик кивнув на знак згоди.

— Що ти хочеш їм сказати?

Толя зробив серію жестів, а черниця переклала словами:

— Я бачив, хто убив мого брата.

Заява хлопчика мала ефект бомби, що розірвалася.

— Ви впевнені, що він сказав саме це? — захвилювався приголомшений метр Ляпуент.

Сестра Роза кивнула на знак згоди.

— Я можу попросити його повторити, якщо хочете.

Адвокат не відповів. У кімнаті зависла глибока тиша і всі оніміло дивилися один на одного. Було зрозуміло, що процес клятих коханців Озера Духу досяг кульмінації. Або ж дитина підтвердить свідчення своєї сестри Поліни, звинувативши Александра й Олену, або ж він розкриє ім’я іншого винного, уже справжнього.