9

Монреаль, 25 грудня 1914 року

Різдвяного ранку світанок сходив над свіжим згарищем. Ця трагедія викинула на вулицю багато сімей — переважно українців. В той час коли жарини ще потріскували на згарищі, у підвалі церкви центр невідкладної допомоги уже приймав потерпілих. Пожежа, підсилювана вітром, перекинулася на чотири сусідні будівлі. Пожежникам вдалося припинити поширення вогню, і вони очікували, коли зможуть оглянути руїни. Нічого не було відомо про долю п’яти людей. На підкріплення покликали солдат канадської армії. Потрібна була допомога потерпілим, і їх мали десь розмістити.

Розпростерта на розкладачці, яку надали військові, Олена поволі приходила до тями. Здригаючись від нападу невгамовного кашлю, вона повертала голову то в один бік, потім в інший, намагаючись ковтнути чистого повітря. Раптом зрозумівши, де вона, випросталася.

— Де Віталій? — занервувала вона.

Ліна, яка сиділа біля неї, поклала їй руку на чоло.

— Заспокойтесь, із ним усе добре.

Та дівчина, здавалося, не чула. Окремими шматочками їй згадувалися події минулої ночі. Її почала бити лихоманка. Ліна підвелася й узяла вовняну ковдру, що лежала поряд на столі.

— Накиньте на плечі, зігрієтесь.

— Я не бачу ні Віталія, ні Поліни, ані Толі. Де вони? — занепокоїлася вона, здивована тим, що їх немає. — Вони загинули на пожежі?

Вона скинула ковдру на ноги.

— Поліну відвезли до лікарні, — заплакала Ліна. — На ній багато тяжких опіків — на тілі й обличчі. Швидка допомога відмовилася мене взяти із собою, але ж у мене ще Толя, з ним мав хтось лишитися, та...

— Де Віталій? — скрикнула Олена, перебиваючи Ліну.

Стривоженим поглядом вона обвела приміщення. Єдине, про кого вона зараз турбувалася, це був її брат, і вона його не бачила. Ліжка, на яких лежали постраждалі від пожежі, стояли двома рівними рядами.

Її мовчання стало нестерпним.

— Де він? — благально питала вона. — Скажіть, що він не помер...

— Відпочивайте, солдати забрали його з двома іншими дітьми.

Олена полегшено зітхнула. Щонайменше, він живий.

— Чому вони його забрали? Вони вам сказали, куди його відвезли?

— Військові говорили англійською. Я нічого не зрозуміла з того, що вони казали. Бачите там чоловіка, — вона показала на сивого чоловіка, що схилився над малям, яке плакало, — він був з ними як перекладач.

— І що солдати хотіли довідатися?

— Чи Віталій мій син. Я сказала, що ні, але ви — його сестра.

Олена мовчки чекала продовження.

— Один з офіцерів спитав про ваш вік. Коли я сказала, що вам вісімнадцять, він вирішив забрати Віталія із собою.

— Чому? Ви мали утримати його!

— Я не зрозуміла, але він щось пояснював... Мені шкода, я не добре зрозуміла, про що вони говорили. Хоч я й говорю трішки французькою, але розумію її дуже погано в надзвичайних ситуаціях, коли нервуюся.

— Той сивий чоловік, хіба він вам не пояснив?

— Він повернувся до своєї сім’ї, мабуть, вирішив, що я все зрозуміла.

Їй було ніяково. Відчувши тривогу своєї подруги, Олена взяла її за руку.

— Ви переживаєте за Поліну?

— І за Толю, — додала Ліна.

— Толя? А де він?

Вона раптом зрозуміла, що глухонімого хлопчика теж ніде не видно. Але ж вона пам’ятала, що винесла його з вогню. Вона гучно висякалася.

— Толя рознервувався, — мовила Ліна. — Полінині опіки його налякали. Коли солдати несли сестру на ношах, він побіг за ними й почав їх бити кулаками. Офіцер, який наглядав за операцією, схопив його й підвів до мене. Він щось питав англійською, я не зрозуміла. А потім, мабуть, віддав якийсь наказ, бо вони забрали Толю, а я нічого не могла вдіяти.

— Куди вони його відвезли?

— Я не знаю, Олено, тому так і нервуюся. Але тепер, коли ви прокинулися, ви зможете про все довідатися.

Олена ледь підвелася зі свого ліжка й пішла до сивого чоловіка. Вона майже втрачала свідомість, коли підійшла до нього. Її тіпало.

— Мадемуазель, вам не варто підводитися, — проказав незнайомець, підтримуючи її, щоб не дати впасти. — Фельдшер вам зробив укол, щоб ви відпочили. Ви наковталися диму, коли рятували своїх друзів. Ходімо, я відведу вас на ваше ліжко.

Майже зомліла, Олена дозволила довести себе до ліжка.

— Як вас звати? — запитала вона, сідаючи.

— Артур.

Вона підвела на нього благальний погляд.

— Артуре, сьогодні вранці солдати забрали мого брата і сина моєї подруги. Можете сказати, куди?

— Не хвилюйтеся, він у безпеці. Вашого брата і двох дівчаток, чиї батьки зникли, помістили до сиротинця. Черниці опікуватимуться вашим братом, допоки ви не зможете забрати його.

— Чому до сиротинця? Є ж я, щоб піклуватися про Віталія! Я його родина.

— Ви були без свідомості. А ще сержант, який цим займався, вирішив, що ви занадто юна, щоб опікуватися десятирічною дитиною.

— Але ж є Ліна, ми живемо разом.

— Так, але мадам погано зрозуміла запитання армійського офіцера, бо сказала, що ви й ваш брат не належите до її сім’ї.

Ліна слухала цю розмову, нічого не розуміючи, бо вони говорили англійською.

— Військові забрали Толю, — вела далі Олена, — сина моєї подруги. Ви не знаєте, куди його відвезли?

— Ви говорите про того хлопчика з дивною поведінкою, який бив солдат, намагаючись щось сказати, видаючи горлові звуки?

— Він глухонімий.

— Коли офіцер Ґеллоувей підійшов і сказав йому, щоб той сів, але хлопчик тряс головою й вдарив його ногою. І навіть плюнув на нього.

— І що зробив цей Ґеллоувей?

— Він вирішив, що дитина має психічні вади й наказав відправити його до притулку.

— О Господи! — вигукнула Олена, закриваючи обличчя долонями.

— Можу сказати, що поведінка хлопчика призвела до прикрої помилки, — сказав збентежено Артур. — У надзвичайних обставинах офіцери швидко ухвалюють рішення й не завжди найкращі. Та я бачу, що ви дуже добре говорите англійською. Ви зможете їм усе пояснити.

— Вони сказали вам, коли я можу забрати Віталія із сиротинця?

Вона заходилася від сильного нападу кашлю.

— Відпочивайте, ваш брат у безпеці, у нього все добре. Підете завтра.

Заслабка, вона могла тільки підкоритися.

— Ви надзвичайно смілива людина, — додав Артур. — Я бачив, як ви ввійшли в охоплений вогнем будинок, щоб урятувати друзів — глухонімий хлопчик і його сестра зобов’язані вам життям. Сподіваюсь, що мадемуазель видужає й рубців не зостанеться. Її опіки видалися мені серйозними.

Він повернувся до своєї сім’ї, Олена ж повернулася до Ліни, яка спрагло дивилася на неї, бо нічого зі сказаного не зрозуміла.

— Цей чоловік... він сказав, куди забрали Толю? — запитала вона.

— До лікарні. Він у безпеці, — відповіла Олена, не бажаючи тривожити її ще більше уточненнями про притулок. — Відпочиньте, а завтра, коли мені стане краще, ми звернемося за допомогою до кюре Бонвілля й підемо разом забирати Віталія й Толю.

— Дякую.

— Поліна була притомна, коли її забирали рятувальники? — стурбовано запитала Олена, яку переслідували жахливі спогади про те, як дівчина опинилася в полоні полум’я.

— Ні, і я божеволію від тривоги. Я не знаю, у яку лікарню її відвезли. Жахливо, коли не розумієш, що говорять люди довкола. На щастя, ви тут!

Жінки обійнялися. Чи зможуть вони пережити цю нову трагедію? У них не було житла, не було одягу й не було, що їсти. Їхнє майбутнє, і так нерадісне, стало ще більш непевним.

Післяобідньої години цього різдвяного дня сусіди, яких помилував вогонь, прийшли в підвал церкви відвідати погорільців — то в більшості своїй були українці, але серед них траплялися й канадці. Прийшли вони з повними руками гостинців, сподіваючись відвернути їх від їхнього лиха й надати щиру підтримку у цей святковий день.

Під вечір прийшов і кюре Бонвілль у супроводі добровольців із канадського Червоного Хреста. Вони ходили між розкладачками й кожного запрошували вибрати теплі речі, які лежали на облаштованій посеред зали стійці.

— Ми підтримуватимемо зв’язок, — запевняв кожного з парафіян священник, потискаючи руки. — Разом із представниками з Червоного Хреста ми зробимо все, щоб ви могли хоч десь жити.

Олена любила кюре. Він теж не проминув наголосити на її хоробрості. Вона подякувала, та компліменти їй були неважливі. В душі вона вважала, що просто виконала свій обов’язок щодо сім’ї, яка їх так доброзичливо прихистила. Що для неї було насправді важливим, так це знайти брата, і вона сподівалася на допомогу пастора.

— Віталія відправили до сиротинця. А Толю — до притулку. Ми з пані Тефаняк хочемо забрати їх звідти, але нас навіть слухати не захочуть. Чи могли б ви знайти когось, щоб пішов із нами?

— Мені ще до Поліни треба піти, — зітхнула Ліна, — і чоловіка потрібно попередити, бо він хвилюватиметься, якщо довідається від будь-кого іншого, що наша квартира згоріла.

Священник намагався їх заспокоїти. Він був глибоко засмучений масштабом цієї нової трагедії, що зачепила його вірян.

— Ходімо, знайдемо вам дещо з одягу замість того, що ви втратили в пожежі.

Підходячи до стійки, Олена побачила жінку років п’ятдесяти, дорого одягнену, яка допомагала мамам вибрати одяг для своїх дітей. Вона, не вагаючись, брала малюка на руки чи давала іграшку дитинці, яка плакала. Жінка видавалася приємною, здавалося, її не бентежив їхній статус чужинців. Тож Олена підійшла до неї.

— Мадам, — сказала вона бездоганною англійською, — я безмежно вдячна вам, що ви перейнялися клопотами про нас у цей різдвяний вечір, хоча могли б святкувати його в колі сім’ї. Знайте, мої співвітчизники і я, ми цінуємо вашу щедрість і доброзичливість, яку ви виказуєте до нас.

Дама підвела очі на ту, яка так добре говорила, а коли побачила її, то здригнулася від несподіванки. Олена не усвідомлювала, який жалюгідний вигляд вона мала. Її обличчя було поцятковане сажею, а волосся на голові скуйовдилося.

— Мене звати Мері-Ен Робертс, — назвала себе жінка. — Я — волонтер Червоного Хреста. Ходіть, ми причешемо вас й умиємо ваше гарненьке обличчя.

Вона посадила Олену біля миски й почала так лагідно розчісувати її волосся, що в неї аж затуманилися очі.

— У вас хтось загинув у вогні? — запитала мадам Робертс, простягаючи їй намилену серветку, щоб та вмилася.

Побачивши себе в дзеркалі, Олена відсахнулася. Вона ледве впізнала себе в тій розкуйовдженій бруднулі.

— Я маю жахливий вигляд, — проказала вона.

— Навпаки, ви чудова, — утішила її Мері-Ен спокійним голосом. — Вмийтеся, а потім я причешу вас. Ви знову станете вродливою юною жінкою з гарними темно-синіми очима.

Вона енергійно терла обличчя холодною водою, а коли знову глянула на себе в дзеркало, то на серці трохи відлягло — вона стала значно привабливішою.

— Ви могли б допомогти мені забрати мого молодшого брата Віталія? — запитала вона, доки дама зачісувала її.

— Звичайно, я зроблю все, що зможу. Розкажіть мені свою історію.

Дама відвела її до ліжка. Сидячи між нею й Ліною, вона слухала розповідь юної українки. Олена була сповнена надії. Вперше з часу її приїзду до Канади хтось, здавалося, зацікавився її історією. Тефаняки були добрими до неї, але через ті самі труднощі, що спіткали і їх, вони не могли їй поспівчувати.

Мері-Ен побачила футляр зі скрипкою, яку підібрав Віталій, коли вона кинула її на сніг, щоб кинутися на допомогу друзям.

— Ви вмієте грати на ній?

— Так.

— У вас стане сил заграти нам щось із різдвяної музики? Упевнена, що погорільці із задоволенням вас послухають.

Перш ніж прикласти інструмент до плеча, Олена ніжно провела по ньому долонею й поправила струни. Щонайменше на ньому можна було грати. Повільно, заплющивши очі, вона грала Тиху ніч. Люди в приміщенні замовкали й зворушено слухали музику, що нагадувала їм їхню країну в часи, коли в ній панував мир і ще було дозволено мріяти.

Перш ніж піти, Мері-Ен поцікавилася в колег із Червоного Хреста, чи відомо їм щось про те, де чекають на погорільців із малясового передмістя.

— Уже завтра їх направлять до жіночого монастиря, що неподалік, який належить Сірим сестрам[11], — повідомила їй керівниця. — У сестер уже живуть жінки різних національностей, чиїх чоловіків інтерновано.

— Жахливо, що ненависть може породити стільки страждань, — сказала сумно волонтерка.

— Можете бути певні, якщо інші ненавидять ці сім’ї, то ми тут, щоб про них подбати. Ми робимо все можливе, аби допомогти якомога більшій кількості людей. На жаль, як ви кажете, ми можемо подбати про небагатьох цих нещасних, — сумно проказала колега.

Мері-Ен пообіцяла Олені повернутися.

— Підемо разом до сиротинця й подивимося, що зможемо зробити для вашого молодшого брата.

— Ще є Толя, — наполягала Олена. — Хлопчик не дебіл, він лише глухонімий. Його потрібно забрати з притулку, бо він справді може збожеволіти серед усіх отих хворих. Толя дуже губиться, коли не відчуває підтримки.

Глибина драми, яку переживали ці сім’ї, вразила волонтерку. Їх втягнули в протистояння, до якого вони не мали жодного стосунку, поза їхньою волею.

Перш ніж піти, вона обійняла Олену, шукаючи заспокійливі слова, але для ситуації, у якій опинилася ця вісімнадцятирічна жінка, слів не знайшлося. Тож вона ще раз запевнила, що допоможе найближчими днями.

Стоячи біля свого похідного ліжка, Олена бачила, як мадам Робертс покидає напівпідвальне приміщення церкви, щоб повернутися у своє життя успішної жінки. Менш як шість місяців тому вона також жила у тому світі достатку — час, який видався їй надто далеким. Вона запитувала себе: чи Мері-Ен виконає обіцянку. Без цента в кишені, маючи одну теплу річ — бордове вживане пальто, яке їй дали волонтери Червоного хреста, — Олена не мала іншого вибору, як довіритися їй.

Вона знову згорнулася клубочком на своєму похідному ліжку й молила свою матір не полишати їх. Рамка з рожевого дерева зі світлиною батьків зникла з її сумочки; вона хотіла, щоб то Віталій витяг її й мав при собі, аби вона зігрівала його у глибинах його самотності.

«З кожної проблеми можна знайти вихід», — прошепотіла вона, пригадуючи батькові слова. І цей вихід достатньо просто знайти. Змучена, вона нарешті заснула після того, як продумала тисячу варіантів того, як вона змогла б повернути Віталія. Вони були так потрібні один одному!

Загрузка...