Скрипка «Спіріт Лейку»

23

В Абітібі не було чутно гуркоту гармат, але новини з фронту непокоїли людей. Окопна війна тривала, і те, що кожен стояв на своїх позиціях, оплачувалося тяжкими втратами. В кінці липня в Шампані німці вперше застосували проти солдатів противника вогнемети. Руйнації, які завдавала ця зброя і про які писали журналісти, були жахливими. Здавалося, німці та їхні союзники отримали перевагу, і страх у протиборчому таборі посилився. Для населення Амоса в’язні, що жили в таборі Спіріт Лейк, почали як ніколи уособлювати ворогів. Їх усе більше відкрито ненавиділи.

Уже тиждень як Абітібі охопила посуха. Ясно, що фермери користалися хорошою погодою, щоб сховати сіно в очікуванні зими та відремонтувати ферми, перш ніж податися на будівництво, але відсутність дощу стала загрозливою, а спека сповільнювала роботи.

Цього ранку, відкриваючи свій магазин, Едмон Лявальєр вдивлявся в горизонт.

— Не думаю, що сьогодні буде дощ, — зауважив він до Імельди, — небо зовсім блакитне. Жодної хмаринки не видно. Це вже тривожить. Якщо виникне пожежа, наслідки будуть згубними.

— Люди обережні. Не панікуй завчасно, — відповіла дружина, виходячи на ґанок.

Вона намагалася додати впевненості сама собі. Гаряче сухе повітря було задушливим, і вона рясно пітніла. Імельда дістала носовичок із кишені свого фартуха й витерла обличчя.

— День буде важким. Магазин — справжня пічка, і жодного подуву вітерця.

На ґанок до батьків вийшов Александр.

— Аранк обіцяв привезти нам риби сьогодні вранці. Він не повинен запізнитися. З початку серпня його плем’я отаборилося за кілька миль звідси. Вони готуються перекочувати на північ і провести зиму на полюванні. Я навіть заздрю їхній свободі пересування.

— Таке життя видається привабливішим, ніж є насправді, — зауважив Едмон. — Для тебе полювання — гра, для індіанців — їхнє виживання.

Раптом вони відчули запах диму. Обидва чоловіки звернули здивовані погляди на захід. Вражені, вони побачили, як над верхівками ялин здіймається величезна чорна хмара.

— Господи, ні! — вигукнув Едмон. — Лісова пожежа!

— Десь біля Спіріт Лейку, — припустив Александр, поспішаючи до мерії.

Стурбований запахом, шеф поліції стояв біля вхідних дверей.

— Це з боку концтабору, — крикнув йому Александр.

Чоловік зійшов зі сходів і подивився в бік заходу.

— Маєш рацію. А якщо зважати на стовп диму, то йдеться явно не про в’язку хмизу. Краще не чекати. Я ударю в дзвони.

Поліцейський ще не встиг зайти всередину, як Александр повернув назад і побіг до стайні. Батько теж прийшов і допоміг сідлати коня.

Почувши дзвони, робітники, що працювали в селі чи на полях, підіймали голови й бачили дим, який здіймався високо в небо. Тож не тільки Александр помчав до Спіріт Лейку. Першим до нього приєднався Аранк із одноплемінниками. У всіх були лопати, щоб копати траншеї.

У Ліллієнвіллі через товстий шар диму було видно, як червоні язики полум’я виривалися з вікон одного з будинків і перекидалися на дах сусіднього. Жарини, які випали з огнища, вже підпалили сусіднє поле. Військові й цивільні намагалися погасити пожежу водою, яку носили відрами з колодязя.

— Допоможіть рити траншеї, — крикнув Мартінс новоприбулим. — Головне — щоб вогонь не перекинувся на ліс.

Солдати взялися обкопувати периметр. Александр із товаришами приєднався до них і під палючим сонцем заходилися копати, тоді як інші стали в другу лінію, щоб передавати відра з водою до будинків. Вогонь обхопив третій будинок. Ялини, що росли за ним, уже потріскували від іскор, що на них падали. Дерева зрубали, щоб запобігти поширенню пожежі. В’язнів, які працювали в лісі, повернули в табір і зачинили в бараках. Лишили мінімум охорони, щоб інші могли приєднатися до тих, хто боровся з вогнем. На гасіння пожежі разом із військовими дозволили піти тільки тим в’язням, що жили зі своїми сім’ями в Ліллієнвіллі.

Жінок і дітей відвели на берег озера, звідки вони могли бачити полум’я і товсті стовпи диму. Дехто з жінок молився, стоячи на колінах на піску, а інші намагалися заспокоїти наляканих вогнем дітей.

Сидячи на пласкому камені поряд із Віталієм, Олена думала: якщо згорить усе село, сім’ї будуть змушені повернутися до Монреаля. А там вона знайде Мері-Ен і попросить її про допомогу, або ж Александр приїде до них і щось придумає, щоб вони жили всі разом.

Вона дивилася на всіх цих жінок, таких самих нещасних, як і вона сама. І, щоб підтримати їх, долучилася до їхньої молитви. Їй згадалася ніч на останнє Різдво, коли її розлучили з Віталієм, і вона не хотіла, щоб дітей розлучали з їхніми батьками. У таборі сім’ї хоча б були разом.

— Здається, диму поменшало, — сказала Абіґаль, сідаючи біля неї. — Думаю, то добрий знак.

По обіді лейтенант Ґордон прийшов за ними.

— Небезпека минула, — оголосив він, — вогонь зупинили. Можете повертатися в село.

Кілька язиків полум’я спалахували то тут, то там посеред вигорілої чорноти й на згарищах трьох будинків. Люди, які відтепер стали безхатченками, дивилися на руїни, які ще курилися.

— Ми допоможемо вам відбудуватися. Підтримували їх ті, кому пощастило більше. — А поки що переселимо вас кудись.

Жінки, прихопивши широкі глечики, пішли принести води, щоб рятувальники могли напитися. Сержант-майор Мартінс замовив на всіх сендвічі з табірної кухні. Усі зібралися під кронами дерев, аби сховатися від палючого сонця, і кожен на свій лад коментував те, що сталося. Це був той рідкий випадок, коли військові й поселенці відчували один одного побратимами, раді, що спрацювали досить швидко, і трагедії вдалося уникнути.

З чорними обличчями й скуйовдженим волоссям рятівники обговорювали пожежу — Александр сів біля Олени. Віталій прослизнув між ними. Ще переляканий пожежею, він розказував їм про побачене. Переповнені емоціями, які заважали говорити, й під зацікавленими поглядами оточення, що їх на них крадькома кидали, Олена й Александр неуважно слухали балаканину Віталія, насолоджуючись неочікуваною близькістю.

До них приєднався Аранк.

— Дуже радий бачити вас, Олено. Як ваші справи? А ти, Віталію, у формі, як завжди?

— Ви тут, і для мене немає більшої радості, — відповіла Олена, перш ніж перевести погляд на Александра.

— Мені так хотілося тебе знову побачити, — прошепотів хлопець. — І от пожежа дає таку нагоду...

— Калуш дуже злякався, — проказав Віталій, міцно обіймаючи свого котика. — Дивись, Аранку, він вкусив мене за руку, бо я не хотів його відпускати.

Індіанець оглянув рану.

— Нічого страшного, — запевнив він. — Ти добре зробив, що тримав його, інакше він міг десь сховатися, і вогонь би дістав його.

— Аранк має рацію, ти добре зробив, — похвалила його сестра.

Віталій побачив Толю, який озирався довкруж, його вигляд був нещасним.

— Думаю, він шукає свого кота, піду допоможу йому.

І побіг до свого друга.

— Доки ми тут самі, всі втрьох, я скористаюся нагодою, щоб обговорити ідею, що спала мені на думку, — сказав Аранк. — Я обдумую її вже довгенько. І тільки чекав нагоди поділитися з вами. У нас небагато часу. Тож покваплюся.

Здивовані, вони уважно слухали. Індіанець сів між ними, і уваги на них вже ніхто не звертав.

— Недалеко звідси є схованка, частково зроблена в гроті. Ми користуємося нею, коли восени полюємо на оленів. Про її існування ніхто не знає, окрім нас, індіанців. Якщо ви думаєте, що зможете там пересидіти якийсь час, я скажу вам, як її знайти.

Олена й Александр не могли повірити. Схованка, заводь спокою, де вони могли б побути наодинці, тільки їх двоє. Їм здавалося, це щось із казки.

— Я покажу тобі місце, а далі ви вдвох повинні визначити слушний момент, щоб туди піти. Олена може вдати, що йде по ягоди й зустрітися з тобою на краю лісу.

— Я ніколи не йду за лохиною сама, — заперечила дівчина.

— Але ви часто граєте на скрипці на вершечку пагорба, якого ми он бачимо, — зауважив він, показуючи на місце кивком голови, щоб не привертати увагу. — Я вас чув, коли там ходив. Схованка там недалечко. Зрозуміло, що ви маєте бути вкрай обережною.

— Може, Абіґаль погодиться бути тобі за алібі, — запропонував Александр, — а Розен — посильною, щоб повідомити тобі, коли ми зможемо побачитися.

Відблиск надії засвітився в Олениному погляді.

— Ви такий добрий до нас! Я безмежно вам вдячна.

— У мене вселився Дух озера, — відповів індіанець, ледве стримуючи посмішку. — Не забувайте, саме він направляв моє каное тої ночі, коли Петро кинув вас під грозою. Я просто продовжую покладену на мене місію.

І поспішно додав:

— Я так роблю, бо Александр — мій найкращий друг, і я хочу бачити його щасливим.

Підійшов сержант-майор Мартінс. Троє друзів змовницьки переглянулися. План було схвалено.

— Дякую, — сказав військовий, звертаючись до Александра й Аранка. — Без вашої допомоги й допомоги людей з Амоса табір Спіріт Лейк міг би зникнути у вогні.

— На щастя, не було вітру, — сказав індіанець, — бо інакше вогонь охопив би все, і я не знаю, як би ми впоралися з лісовою пожежею. Вже два тижні, як посуха!

— Ви маєте рацію, — погодився офіцер. — Ви звикли до зміни погоди у цій частині Квебека, думаєте, ми можемо найближчим часом сподіватися на дощ?

Аранк уважно подивився на небо.

— Нічого не можу сказати. Наші дощові танці нічого поки що не дали, — сказав він глузливо, хоча його тон і не привернув уваги Мартінса, але змусив посміхнутися Александра.

Ввічливо попрощавшись з Оленою і військовим, індіанець відвів свого друга в бік. Якщо той хоче мати шанс бачитися з нею, то повинен показувати певну байдужість до неї. Повертаючись у село вони зайшли у схованку, щоб побачити її.

Александр витримав усього два дні й не міг більше боротися із собою, тож поїхав у селище до індіанців і попросив Розен про зустріч з Оленою. Після арешту Петра минуло чотири дні, вони з Віталієм жили у Фрайманів. Тож їй було легше піти на побачення.

— Не більше ніж годину, — порадила їй Абіґаль. — Я чекатиму тебе тут і збиратиму лохину. Якщо тебе хтось питатиме, я скажу, що ти пішла в село. За час, що тебе шукатимуть, ти повернешся.

Олена бігла, не тямлячи себе, волосся розвівав вітер. Уже давно вона не відчувала в собі такої легкості. Александр чекав на неї біля величезної ялиці. Не добігши кілька кроків до нього, вона зупинилася, вони дивились якусь мить один на одного, переповнені почуттями, не здатні доторкнутися. А тоді Олена повільно пішла, і Александр відкрив їй обійми. Вона легенько притулилася до нього, насолоджуючись ніжністю його рук, теплом його тіла, лоскотом волосся на своїй щоці й ще багатьма тими приємними почуттями, що сповнювали її щастям. Стояти так близько до чоловіка, якого кохаєш, було чудово. Сонячне світло, що пробивалося через верхівки дерев, танцювало фіолетовими відблисками у її очах. З безмірною ніжністю Александр пестив її обличчя.

— Ходімо, — сказав він, — Аранкова схованка поруч.

Тримаючись за руки, вони пішли лісовою гущавиною до місця, де, нарешті, будуть одні у всьому світі. Александр відсунув нависле гілля, і вона побачила вхід у грот. Місце було облаштоване для мисливців, і про нього було годі здогадатися, дивлячись ззовні. На ліжку з ялини лежали сірі вовняні простирадла з білими смугами, які Александр приніс з оказією. Перелякані, вони присіли.

— З того часу як потрапила у Спіріт Лейк, я не вірила, що зможу прожити таку прекрасну мить, — прошепотіла Олена.

Лише кілька найсміливіших сонячних променів проникло через двері, зроблені з гілля Тож у гроті панували густі сутінки. Тихо долинав шум падучої води. У повітрі висіла задуха, та вони не зважали на це, раді, що нарешті опинилися в обіймах один одного.

— Я знову поговорю з батьками, — пообіцяв Александр. — Я розповім їм твою історію, як розказав Жозефу, сподіваючись, якщо вони знатимуть про ті злигодні, через які ти пройшла, то зможу переконати їх запросити тебе жити в Амосі. Тоді ти могла б щось зробити, аби визнати твій шлюб не чинним. Зрозуміло, що задля збереження добропорядності, ти не зможеш жити в моїх батьків, але хтось у селі погодиться здати житло тобі з Віталієм. Не всі там шовіністи. Є й такі, що вміють розрізняти що до чого. Віталій ходив би до школи, і, я впевнений, що сестри з монастиря були б раді, якби ти погодилася викладати музику їхнім учням.

То були хороші мрії. Олена мовчки слухала. Вона мала схожий план, до того, як Петро... Та намагалася не думати про сумне у цю мить.

— Якщо ти згодна, — запропонував Александр, — ми можемо тут час від часу зустрічатися. Достатньо визначити день і час.

— Уранці, як сьогодні — найкраще. Чоловіки пішли на роботу, а жінки зайняті вранішніми турботами й менше звертають увагу, хто куди йде і коли повертається.

— Для мене це теж найкращий час. У магазині наплив відвідувачів починається ближче до обіду.

— Я так мріяла про цю мить, — проказала Олена, дивлячись у вічі Александру, — що мені важко повірити, що ти тут. Я хочу закарбувати в пам’яті цю мить, щоб згадувати її, коли мене посяде самотність.

Александр пригорнув її до себе й ніжно торкнувся її губ. Вона заплющила очі, і її душа занурилася в щастя. Її вперше цілував чоловік, а вона була закохана в нього. Для них починалася чарівна подорож, в якій, вона сподівалася, життєві вітри будуть відтепер попутними для них.

На жаль, час спливав.

— Маю повертатися до Абіґаль? — вибачилася Олена, з важким настроєм вивільняючись із його обіймів.

— Пообіцяй, що ми ще побачимося, — сказав Александр підводячись.

— Обіцяю!

Спраглі один до одного, вони востаннє кинулися в обійми один одного.

— Призначаю тобі побачення першого вересня, у цей самий час.

— Прийду, — запевнила Олена. — Хіба щось стане на заваді. Я не завжди сама контролюю, коли можу відлучитися...

— Якщо тебе не буде, я прийду наступного дня. Ну, і розраховуватимемо на Розен у нашому спілкуванні.

Вийшовши з грота, Олена пішла спиною вперед — не хотіла втратити жодної миті їхньої близькості. Поцілувавши його здаля, вона повернулася й побігла до Абіґаль, яка чекала на вирубці.

Альфред Лєпін вийшов із магазину й побачив Розен у компанії мадам Дюран. Вони поверталися від породіллі. Розсталися вони на вокзальному пероні, де жила повитуха. Індіанка була рада бачити Альфреда, до якого поспішила приєднатися.

— Може, підвезеш мене? — запитала вона.

— Звичайно, — мовив Альфред, допомагаючи їй забратися на віз.

Індіанка влаштувалася біля нього на передньому сидінні.

— На заході з’явилося кілька хмаринок. Сподіваюся, вони принесуть нам дощ. Як думаєш, Розен?

Молода індіанка не дуже знала Альфреда, але їй здалося, що його тон відрізнявся від того, яким він говорив, коли вони бачилися в присутності Етьєна.

— У тебе все добре вдома? — поцікавилася вона.

Чоловік промовчав, і вона не наважилася запитати ще раз. Під’їхавши до розвилки, де вона мала сходити, Альфред зупинив упряжку.

— Моя дружина Бланш сказала мені, що ви з Етьєном говорили про одруження.

— Правда, кивнула Розен, — явно радіючи. — Ми кохаємо...

Альфред перебив її.

— Я ніколи не погоджуся, щоб мій брат одружився з індіанкою! Відколи померли наші батьки, я завжди піклувався про нього, а такий союз принесе йому тільки нещастя.

Молоду жінку це неабияк приголомшило, вона дивилася на нього і нічого не розуміла. Етьєн запевнив її, що Альфред із дружиною тільки радітимуть їхньому рішенню.

— Діти, які у вас народяться, будуть метисами, а ти, як і я, добре знаєш, що таким людям немає місця в нашому суспільстві. З твого боку буде чистим егоїзмом наполягати на одруженні з моїм братом.

— Саме він запропонував мені стати його дружиною!

— Кохання засліплює! Коли здоровий глузд повернеться до нього, буде вже пізно, на світ уже з’являться бідні нещасні, а ви ніде не почуватиметеся вдома. Усі знають, що індіанці, які одружуються з білими, мусять покинути резервацію, а на тих, хто ділить життя з індіанцем, косо дивляться всі франкоканадці. Їх зневажають, і живуть вони у скруті.

Оніміла, Розен мовчала.

— Ви — людина розумна. Ми з Бланш любимо вас. Подумайте над тим, що я щойно сказав. Якщо одружитесь, від вас відвернуться всі, і ви ніде не будете щасливими.

Мовчки індіанка зійшла з воза й пішла, не обертаючись, у бік узлісся. Альфред потягнув за віжки й надто швидко рушив коней, сподіваючись, що Розен зрозуміла те, що він сказав, тобто що він не хоче бачити індіанку членом своєї сім’ї. З мезальянсів ніколи нічого путнього не виходило. Етьєн відкупив у нього сусідню ділянку, але він відмовляється бути сусідом індіанки й орави її маленьких метисиків.

Нещасна, Розен повернулася до селища в резервації. До цього часу їхнє з Етьєном Лєпіном кохання здавалося їй найкращим, що було у світі. Звичайно, у неї були певні сумніви, тому що вони різних рас, але вони обоє вірили, що сила їхньої любові змусить їх зникнути. Етьєн був гарним, добрим і кохав її. А ще, коли говорив про в’язнів, зачинених у Спіріт Лейку, то завжди доброзичливо, що свідчило про те, що він звертав мало уваги на національні відмінності. Тож і вона вважала самозрозумілим, що не існує ніяких перепон для їхнього шлюбу. Однак й Альфред не дуже помилявся. Потрібно думати і про дітей, що народяться у їхньому шлюбі.