Скрипка «Спіріт Лейку»

16

У неділю, коли святкувалася Трійця, здавалося, що весна хоче по-справжньому ввійти у свої права; під сліпучим травневим сонцем лід на річці відірвався від берега і снігових заметів й танув на очах, щоправда на вулицях поселення була грязюка. Дами, які йшли до меси, піднімали спідниці й повільно просувалися дерев’яним тротуаром, дошки якого провалилися за зиму.

Відсвяткувавши Великдень у новій каплиці Спіріт Лейку, Жозеф Лявальєр відвідав батьків, щоб розказати про свій новий досвід у таборі для інтернованих.

— Я знайшов у Спіріт Лейку українську скрипальку, великого віртуоза. Ми запросимо її виступити в нашій шкільній каплиці в неділю на Святу Трійцю, — з ентузіазмом вигукнув він. — Музика цієї жінки — справжнє диво! Мосьє кюре нетерпеливиться з нею познайомитися. Ви ж знаєте, що він просунутий меломан.

— Одна з цих нещасних ув’язнених! — незадоволено пробурчала Імельда. — Вам варто полишити їх там, де вони є, схованими серед лісу.

— Мамо, не будьте такою безкомпромісною! Ця дама до війни грала в симфонічному оркестрі Відня.

Незважаючи на війну, австрійська столиця завжди мала репутацію міста пишнот і розкоші. Жозефу було відомо, що у своїх довоєнних мріях Імельда найбільше бажала одного дня відвідати далеку землю й побачити всі скарби, які в ній є.

— До того ж, мамо, вам буде приємно її послухати. Вона грала вашу улюблену арію із Сюїти сі-мінор для скрипки з оркестром Йогана-Себастьяна Баха, яку ви мугикали нам, коли ми були малими.

Парафіянам Амоса нечасто випадала нагода розважитися, а тим паче послухати хорошу музику. Імельда вирішила стримати свою гіркоту й скористатися з приїзду скрипальки, намагаючись на якийсь час забути про її походження. Хай би що там було, а музика — вічна.

Недільного ранку на Трійцю Імельда повинна була рано встати, бо погодилася на прохання мосьє кюре керувати прийомом у пресвітерській о полудні.

— Ви чудова господиня. У вас дар зустрічати гостей і створювати їм затишну атмосферу, — зазначив він. — Аліс, наша обслуга, просто в паніці від думки, що потрібно готувати на стількох людей.

— Ви чекаєте на багато людей?

— Мер Отьє вважає, що це — добра нагода познайомитися з чужинкою зі Спіріт Лейку. Наше поважне панство зможе переконатися, що там також є талановиті й симпатичні люди.

— Як би вони не розчарувалися, — їдко зауважила Імельда. — Українці й турки, що в тому таборі, — хамовиті.

Та вона погодилася на пропозицію кюре, і її відчуття обов’язку вимагало від неї приєднатися до Аліс, щоб переконатися, що все готово. Вона пропустить виступ скрипальки в церкві, але було домовлено, що та дасть невеличкий приватний концерт у пресвітерській.

— Александре! — крикнула вона знизу сходів, — Швидко спускайся, бо знову запізнишся на месу.

— Ви не підете зі мною на службу? — здивувався син, входячи до магазину.

— Я слухала першу месу з твоїм батьком, ту, що о сьомій годині. Він уже пішов. Від церковної громади він пішов разом із Жозефом і мером зустрічати чужинку, — безрадісно кинула вона.

— Будь ласка, мамо, усміхніться до мене, — сказав Александр, обіймаючи її за талію й змушуючи зробити кілька кроків, танцюючи на місці.

Імельда не змогла утриматися від сміху.

— Поспіши, великий дурнику, бо твій брат мірятиме тебе сердитим поглядом, якщо ти зайдеш у церкву після початку меси.

Александр підтягнув вузол на краватці — елемент одягу, який він ненавидів, і який мати змушувала носити щонеділі. Йому більше подобалися картата сорочка і штани, зшиті з місцевих тканин, які він вдягав, коли вони з Аранком — його другом-індіанцем, вирушали у повний пригод ліс, який той знав як свою долоню.

Я іду в пресвітерську, — повторила для нього Імельда, — виходячи з магазину. — Не запізнюйся.

За кілька хвилин, вийшовши на галерею будинку, Александр побачив Аранка і його сестру Розен, які під’їхали на конях до пресвітерської. Хрещені католики, вони завжди приїжджали на месу, якщо таборували поблизу.

Александр привітався з ними здалеку й поквапився приєднатися до них.

— Сьогодні така хороша погода, що краще було б піти на полювання, ніж до церкви слухати нудні проповіді мого брата, — зауважив він.

— Я дізналася, що буде скрипалька з табору Спіріт Лейк, — заперечила Розен, щоб якось утримати хлопців і ті не втекли. — Вам варто послухати.

— Ти не заперечуватимеш, якщо ми змінимо свої плани? — запитав Аранк у сестри. — Після обіду ти йдеш у гості до своєї подруги Бланш, яка нещодавно народила. Ти могла б сама повернутися до табору.

— Так тобі й треба, якщо занапастиш свою душу! — дорікнула вона жартома. — Але ж тобі не потрібне моє благословення, щоб кудись завіятися. Ходіть, зникніть!

Вона прив’язала свого коня до балясин пресвітерської. Радісний, Александр стрибнув у сідло позаду свого друга.

— Заїдемо додому — мені треба переодягнутися, — радісно вигукнув він, розв’язуючи вузол краватки. — Осідлаю коня, візьму карабін і хай живе свобода!

Опівдні, як часто трапляється в Абітібі, погода раптом змінилася. Небо стало чорним і загрозливим, провіщаючи весняну грозу.

— Краще нам повернутися до села, — вирішив Аранк, кидаючи щойно впольованого зайця до сумки.

За пів години, коли друзі дісталися магазину Лявальєрів, то вже вимокли до нитки.

— Заходь, обсохнеш, — запропонував Александр, — я дам тобі перевдягнутися у щось тепле.

Едмон зустрів їх дещо прохолодно.

— Мати буде незадоволена, що ти пропустив месу.

— Мені шкода, батьку, — вибачився Александр з награним каяттям.

— Ти пропустив прекрасну службу. Ця українська скрипалька справді талановита.

— Мама ще у пресвітерській?

— Так, вона там хазяйнує на прохання мосьє кюре. Я зайшов, щоб обслужити клієнтів, які повертаються після меси та за кілька хвилин йду до неї. О другій годині в мадам Олени Тефаняк виступ, і я не хочу його пропустити, — сказав він, дивлячись краєм ока на сина.

Александр аж підстрибнув, коли почув.

— Ви точно сказали — Олена?

— Звичайно, дуже гарна жінка, — відповів хитро Едмон.

— Думаєте, я можу піти з вами?

— Я думав, що ти надаєш перевагу мисливству над музикою!

— Тату! Ви знущаєтесь? То я можу піти?

— Звичайно! Але спочатку перевдягнися.

— Гаразд, буду готовий за пару хвилин.

Йому погано вдавалося приховати свою нервовість.

— Хто така Олена? — стривожено запитав Аранк, тільки-но Едмон вийшов.

— Та юна українка, про яку я тобі казав...

— Я думав, вона заміжня.

— Правда, — визнав Александр. — Просто хочу побачити її ще раз. Вона така гарна!

— Тобі не варто туди йти. Знову почнеш шкодувати за нею.

— Не переймайся, тепер, коли я знаю, що вона не вільна, то відчуваю до неї прихильність тільки як до друга.

Та це не завадило йому одягнути свій бежевий вовняний светр із начосом, найкращий, що в нього був, і причесатися перед дзеркалом.

— Гаразд, бачу, мені не вдасться тебе втримати. Тож нумо, роби собі боляче, якщо так хочеться! — здався Аранк, сміючись.

Перед пресвітерською друзі розійшлися. Александр через задні двері прослизнув усередину й прилаштував парасолю біля чавунної плити. Мелодія Баха долинула до нього з вітальні, Соната N01 соль мінор, один із тих уривків, що його мати крутила на грамофоні недільними вечорами. Він увійшов і на півдорозі побачив серед запрошених Абіґаль.

Блискавка ударила з неба й залила кімнату білим світлом, у якому вирізнявся тонкий силует виконавиці. Її довге волосся спадало на плечі, летіло на крилах мелодії. Українка видалася йому нереальною, як хмаринка пари, що граційно похитувалася всередині вітальні сільської пресвітерської.

Під оплески Олена опустила скрипку й обвела публіку сяючими очима. На якусь мить їй здалося, що вона десь у Калуші чи у Відні. Вона уявила обличчя свого батька Антона, який завжди бував на її сольних виступах. Та побачила вона Александра, який стояв у дверях. Мокрий чуб, усмішка, від якої з’явилися ямочки на щоках, великі сірі очі — він був гарним. Коли усміхнулася йому, відчула, як закалаталося його серце й обличчя запалало.

До неї підійшов Ектор Отьє, якого супроводжував кюре, й простягнув їй руку на знак подяки.

— Мадам, музика об’єднує народи, а такі віртуози, як ви — посланці миру.

До них долучився лейтенант Ґордон.

— Месьє, — сказав він, — я перепрошую, що втручаюся. Ми не зможемо повернутися на дрезині сьогодні ввечері. У негоду ми накриваємо дрезину брезентовим тентом, але сьогодні — надзвичайно сильний вітер. Їхати ризиковано, особливо з жінками. Я зателеграфував до коменданта Спіріт Лейку, він повідомив, що буде вам вдячний, якщо ви надасте можливість пані Тефаняк і пані Фрайман лишитися на ніч.

Священник запитав думку мера.

— Звичайно, ми знайдемо, де їх поселити, — запевнив Ектор Отьє.

— Полковник Борден наполягає, щоб вони ночували в пресвітерській, — додав Ґордон. — Він не хоче, щоб табором поповзли чутки щодо честі цих дам.

Александр стояв неподалік і чув розмову. А тоді підійшов.

— Ваш начальник вимагає, щоб вони ночували в пресвітерській, але він нічого не казав, де вони мають їсти. Я впевнений, що мої батьки будуть раді прийняти їх у нас. І ви можете їх супроводжувати.

І грайливо додав, дивлячись на Олену й Абіґаль:

— Таким чином, дорогі дами, вашу честь буде врятовано.

І якщо Імельда не виказала ніякої радості з приводу синового запрошення, то Едмон, навпаки, був задоволений. Він умів співчувати іммігрантам, бо й сам часто почувався чужинцем на землі предків, захопленій англійцями. Та найбільше радів Віталій. Він пам’ятав про добре проведений час з Александром, коли вони гралися в сніжки; тож знову бачити його було для нього справжнім задоволенням.

У своїй погано утепленій дерев’яній хатині Тефаняки, Менделі й Новаки слухали завивання вітру. Через єдине вікно вони бачили блискавки, що розколювали небо, і підскакували від кожного удару грому.

У двері постукав військовий. Не чекаючи відповіді, він зайшов до кімнати. Побачивши Петра, звернувся до того англійською.

— Комендант послав мене попередити вас, що через негоду ваша дружина не зможе сьогодні повернутися, як передбачалося.

Усі спантеличено дивилися, не розуміючи повідомлення, переданого монотонним голосом.

— Було б дуже ґречно повторити французькою те, що ви нам щойно сказали, — сказав до нього Микола.

Той дивився на нього якусь мить, але нічого з Миколиних слів не зрозумів. Він козирнув, піднісши пряму руку до кепі, й розвернувся.

— Думаю, що wife означає дружина, — здогадався Марко Мендель. — Думаю, Олена сьогодні не повернеться. І це логічно, якщо зважати на негоду.

— Може, вони потрапили в аварію, — захвилювалася Ліна.

— Якби що трапилося, — сказала ввічливо Валя Мендель, звертаючись до Петра, — то комендант прийшов би особисто або прислав би когось із вищих чинів у супроводі перекладача. Не тривожтеся, завтра вона повернеться, я впевнена.

— Чортовий мовний бар’єр! — вигукнув засмучено Марко. — Це просто знахідка, що можемо розраховувати на Олену. Не потрібно щоразу чекати на перекладача.

Петро підвівся й пішов до вікна, за яким безперервно миготіли блискавки. Він був злий. Він уже чув, як із нього глузуватимуть на кухні працівники, коли дізнаються, що його жінка не ночувала вдома. Вони вже сміються з нього, як побачили її в компанії сержанта Лєпіна. Як на лихо, саме він її тепер супроводжував.

В Амосі ж, ховаючись під великими парасолями, які щомиті міг вивернути вітер, усі бігли до магазину. На щастя, він був недалеко від пресвітерської. Боковими сходами, що дозволяло мешканцям не ходити через магазин, вони піднялися в оселю сім’ї Лявальєр. Віталій побачив плетеного з лози кошика в кутку на ґанку. Величезна кішка з довгою шерстю ліниво розляглася в ній, тоді, як п’ятеро кошенят смоктали молоко.

— Можна мені взяти одного? — спитав хлопчик, повертаючись до Александра.

— Не заважай їм, — втрутилася сестра, — Бачиш, вони саме їдять!

— То справжні ненажери, — сказав Александр, нахиляючись. — Від того, що не з’їсть кілька крапель молока, ніхто з них з голоду не помре. Тобі якого?

— Отого чорного з біленькими лапками.

— Це також і мій улюбленець, і найграйливіший серед них, — сказав юнак, беручи його на руки.

Кошеня нявкнуло, щоб показати своє незадоволення, та тільки-но опинилося на руках у Віталія, почало гризти кінчик комірця його сорочки.

— Можна його взяти у Спіріт Лейк? — спитав хлопчик, благально дивлячись на сестру.

— Чого ж ні, — втрутився сержант Лєпін, пестячи спинку кошеняти. — А ти як думаєш, Даріле?

Лейтенант Ґордон скривився та під прохальним поглядом хлопчика кивнув.

— Якщо мосьє Лявальєр згоден подарувати тобі кошеня, ми посадимо його в картонну коробку й непомітно доправимо до табору як нелегального пасажира, — зашепотів Етьєн, прикладаючи палець до губ, наче йшлося про військову таємницю.

Солдати користалися цим перепочинком, далеким від армійських буднів.

Віталій підвів на Александра сповнені надії очі.

— Звичайно, я тобі його даю! Мама буде рада, що знайшлася сім’я хоч для одного з котиків.

— Як ти його назвеш? — поцікавився Етьєн.

Віталій підніс маленький клубочок хутра до очей й уважно подивився на нього.

— Хочеш бути Калушем? — запитав у кошеняти.

Тваринка нявкнула від задоволення й помахала передніми лапками.

— Йому подобається його ім’я, — сказав Віталій, показуючи котика всім довкола. — Друзі, познайомтеся. Це — Калуш, мій новий друг.

— Якесь дивне ім’я, — промовив Александр до Олени. — Якщо можна, поясніть, що означає Калуш?

— Назва міста, у якому ми жили в Україні. Ми поїхали звідти всього десять місяців тому. Мій братик скучив за ним.

— Ви одружилися до того, як приїхати до Канади?

Олена була заскочена зненацька. Цього приємного дня вона заховала згадку про своє несправжнє одруження в далекі закутки пам’яті.

— Ходімо до Абіґаль і вашого брата Жозефа, — запропонувала вона, не бажаючи виказувати причину свого союзу з Петром.

Александр підхопив її під лікоть і повів через кухню, у якій витали запахи овочевого супу. Скрипалька добре почувалася, коли цей чоловік, який світився спокоєм і життєрадісністю, був поруч, тоді як її світ складався тільки з війни й табору для інтернованих.

— Ходіть робити сендвічі, — покликав їх Едмон, який у компанії Жозефа й Абіґаль стояв неподалік обіднього столу. — Буде смачно із супом, який нам готує Імельда. Думаю, там ще лишився пиріг із кленовим сиропом...

— Пиріг із кленовим сиропом! — вигукнув Віталій. — Я його не їв, звідколи ми переїхали сюди. Той, що робила Софія, був такий смачнючий! Правда ж, Алю?

— Так, я пригадую теж... і думаю, що той, що зготувала мадам Лявальєр, буде дуже смаковитим.

— Мама — найкращий кухар в Абітібі. Мосьє кюре не просто так запросив її до себе готувати до вашого приїзду.

— Не така вже й велика честь, — зауважила скромно Імельда, хоча їй були приємними синові слова. — В Абітібі живе так мало народу!

— Перепрошую! Я неправильно висловився, — виправився Александр. — Ви найкраща у цілому світі!

— Мій син має рацію, — додав Едмон, огортаючи дружину захопленим поглядом. — Я ж не задарма з нею одружився.

Олені й Абіґаль було добре у цій сім’ї, у якій панувала згода і кожен підтримував іншого. Вони збудили в них приємні спогади. Було видно, що всі із задоволенням сидять за великим столом у гарній їдальні Лявальєрів. Вечеря минула жваво.

Доки Олена спілкувалася з іншими запрошеними, Александр попросив Абіґаль допомогти йому з посудом. Обоє пішли на кухню.

— За вас варто вийти заміж, — пожартувала вона. — Чоловік, який миє посуд, на дорозі не валяється.

— У Імельди сини не відпекаються від домашньої роботи, — заявив молодий чоловік, підморгуючи матері, яка прибирала стіл.

— У вас хороша сім’я, — зауважила Абіґаль.

— Щодо сім’ї, — вів далі Александр, — я помітив, що Олена має прізвище Тефаняк. Вона часом не дружина того Петра, який працює на табірній кухні?

— Ви знаєте його?

— Я регулярно постачаю товар у Спіріт Лейк, і майже завжди він на прийманні. За винятком, коли мені сказали, що він у карцері.

Абіґаль задумливо закінчила витирати величезну миску для салату, а потім відповіла:

— Шлюб Олени й Петра мене дивує, — зізналася вона. — Вони такі різні! Якщо я правильно зрозуміла те, що ви мені щойно сказали, ви такої ж думки.

— Я сподівався, що то не він її чоловік. Той хлопець неотесаний і дратівливий. Я часто це помічав. Щоразу, коли йому щось не до вподоби, він репетує й кидається всім, що попаде під руку. Його товариші не люблять його. Видно навіть такому чужинцю, як я.

— Життя в концтаборі — не мед, та ви маєте рацію, більшість чоловіків так не реагують.

Абіґаль замовкла, наче не наважувалася вести далі.

— Я, звичайно, не повинна говорити з вами про свої підозри, — нарешті додала вона, — та думаю, що та ґуля на лобі Олени, то справа рук її чоловіка.

Здивований і занепокоєний, Александр впустив тарілку в раковину, й та розбилася. Він обернувся в бік вітальні. Сидячи біля Жозефа, Олена підвела очі, і їхні погляди на якусь коротеньку мить зустрілися. Зажурений, він побачив у її очах глибокий сум. Як чоловік міг ударити таку тендітну молоду жінку, як ця скрипалька?

Поскладавши весь посуд, Абіґаль і Александр приєдналися до компанії у вітальні. Едмон запалив вогонь у каміні, і від полум’я поширилося приємне тепло. В кімнаті панувала приємна атмосфера. Віталій сів біля Александра. У його радісному погляді вигулькнув колишній хлопчик. Пізніше, коли Олена з подругою мали повертатися до пресвітерської, вона дозволила йому зостатися у Лявальєрів, за що він був дуже вдячний їй.

Наступний день починався у полум’яних променях сонця. Щойно прокинувшись, Віталій, який спав у кімнаті Александра, скочив із ліжка й кинувся в коридор перевірити, чи Калуш ще там.

— Ходімо, — сказав Александр, який ішов слідом, — спустимося в магазин і виберемо коробку, у яку ти посадиш кошеня.

— Як думаєш, я можу взяти ще одного для свого друга Толі?

— Хто такий Толя?

— Мій глухонімий друг. Він буде радий, якщо й у нього буде котик.

Александр знав, що мати шукала, кому їх віддати. Тож він погодився, чому маленький хлопчик невимовно зрадів і вибрав біло-жовтого.

Александр знайшов коробку й вистеливши її дно, а потім посадив туди двох кошенят.

— Ти дуже добрий, — подякував йому Віталій і раптом обійняв його. — Я хотів би, щоб ти був моїм старшим братом... або чоловіком моєї сестри...

— Ти не дуже ладнаєш зі своїм зятем? — стривожився Александр, якому хотілося більше дізнатися про дивну пару, якою були Олена і цей хамовитий Петро.

— Думаю, Аля одружилася з ним тільки для того, щоб витягнути мене із сиротинця, — повідомив відверто Віталій.

— Справді? — здивувався молодий чоловік. — Що змусило тебе так думати?

Схилившись над коробкою, Віталій гладив своїх нових друзів, які мурчали від задоволення.

— У ніч на Різдво спалахнула пожежа, і всі наші речі згоріли. Доки Олена була без свідомості, мене забрали солдати й відвезли до сиротинця й...

Його розповідь перервав голос Едмона, який покликав їх снідати. Обидва військових уже були готові відбути, тож Олена й Абіґаль мають ось-ось прийти.

Віталій поспішив відгукнутися на запрошення — його шлунок вже бурчав від голоду.

Александр провів його очима, хлопчина біг сходами цапком. Що то за історія з пожежею, відібранням і сиротинцем? Життя цих українських сімей явно приховує якісь дивні таємниці. Гарна, рафінована, прекрасна музикантка, Олена без сумніву походила зі світу, що відрізнявся від того, у якому жила в Спіріт Лейку. Александр пообіцяв собі знову розпитати Віталія, хоча б коли піде навідати Калуша.

Посеред вимитої напередодні грозою природи Олена й Абіґаль, сидячи на дрезині, дякували братам Лявальєрам за гостинність, як раптом якась жінка вибігла з приміщення вокзалу й кинулася до них. Потім нахилилася, підняла каменюку й жбурнула у жінок. Абіґаль відхилилася, а Олені камінь поцілив у чоло.

— Ви вбивці! — волала нещасна.

Антоніо, начальник станції, підскочив до неї і тримав її, притискаючи до себе.

— Ходімо, — сказав він, намагаючись завести її до квартири.

— Ваші вбили мою дитину! — волала вона, пручаючись. — Мій Рауль більше ніколи не повернеться! Щоб ви повиздихали там у лісі, а вовки обгризли ваші кістки.

— Що відбувається? — запитав Жозеф в Антоніо.

— Сьогодні вранці ми дізналися про смерть нашого старшого сина.

— Мені шкода, — прошепотіла Олена.

Кров стікала по її щоці. Антоніо примусив дружину піти з ним. Жозеф провів їх до квартири, що на другому поверсі вокзалу. Александр ступив на дрезину, вийняв із кишені носовичка й хотів витерти Олені лоб. Вона перехопила його руку.

— Облиште, я сама впораюсь.

Юнак помітив, що сльози змішувалися з кров’ю, що сочилася з рани.

— — Ви не повинні відчувати себе винною, — сказав він, куйовдячи чуба хлопчику. — Війна — безумство, та винуватцями є ті, хто втягнув нас у цей конфлікт.

— Через них загинув син цієї жінки, — сумно мовила Абіґаль.

— Дякую, — сказав сержант і попросив Александра зійти, — ми самі подбаємо про мадам Тефаняк. Її огляне лікар, щойно ми повернемося в табір.

Александр сплигнув на землю, і двоє військових взялися за важіль. Сидячи біля Олениних ніг, Віталій притискав до себе Калуша, зануривши підборіддя в його густу чорну шерсть. Схилившись до подруги, Абіґаль намагалося її розрадити.

Александр стояв на пероні, доки було видно цю дивну машину. А тоді, глибоко нещасний, приєднався до брата, який був у Дюранів. Він знав їхнього сина Рауля. Уявляючи його мертвим, думками він линув до свого брата Антуана, який щодня ризикував життям на старому континенті, рятуючи поранених і допомагаючи тим, хто помирав.