Скрипка «Спіріт Лейку»

22

Другого червня, наступного дня після повернення Олени до Ліллієнвілля, Фраймани дивилися, як помирає від тифу їхній старший син Ґюнтер, якому було всього п’ять років, і нічого не могли вдіяти. Жозеф Лявальєр приїхав вчасно, щоб провести останнє причастя. Приголомшена, переймаючись за своїх молодших дітей, Абіґаль усім заборонила заходити до неї в дім, навіть своїм батькам і сестрі Ґретель.

Табірний лікар замовив вакцину, яку доставили поїздом за три дні. Лікар спочатку зробив щеплення дітям двох років і старшим, а потім настала черга дорослих. Епідемії ледве вдалося уникнути. Згодом матері поскаржилися на харчі, які постачала їм армія; вони заявили, що інфікована їжа була загрозою їхнім дітям і призвела до смерті малого Ґюнтера.

Страждання об’єднали Олену й Абіґаль, тож вони відновили стосунки, а Ґретель час від часу приєднувалася до них, щоб поговорити про минуле, їхнє колишнє життя та мрії, які їм мріялися до того, як загроза збройного конфлікту змусила їх втекти зі своїх країн. Подруги майже не торкалися драм, що пережили нещодавно — вони були ще надто болісними. Але такі розмови, сам факт того, що вони не відчували себе одинокими, дозволило трьом жінкам, які зустрічалися то на ґанку, а то на задньому дворі, не втратити духу.

Абіґаль хотілось би, щоб її чоловік обійняв її і поплакав з нею, та, зосереджений на власному болю, Ганс став мовчазним і грубим. Він уважав за краще сісти десь у хатньому кутку й працювати над дерев’яним коником, якого обіцяв зробити старшому сину. Дуже часто в нападі гніву він кидав інструменти й лаявся.

— Я віддам його Іммі, — сказав він дружині, яка хотіла, щоб він стишив роботу й підтримав її в горі. — Наша донька буде рада отримати подарунок.

Коли ж вона наполягала, він сказав, що то її не стосується й різко попросив дати йому спокій. Абіґаль ніколи раніше не бачила свого чоловіка таким, але вона сама, глибоко нещасна, не мала чим його утішити, якщо він віддавав перевагу оплакувати своє дитя на самоті.

Восьмого червня зранку увагу всього табору Спіріт Лейк привернув поїзд з Онтаріо. У перших променях ранкового сонця величезна маса заліза зупинилася біля огорожі з колючого дроту, щоб військові зняли гроб з ялинових дощок. М’яка весняна погода підштовхувала багатьох ув’язнених до втечі, але, заблукавши в густому лісі, переслідувані комарами й дикими звірями, втікачі самі поверталися до табору, хіба що їх швидко ловили й повертали в табір під прицілом зброї. У ніч з 5 на 6 червня двоє в’язнів, які краще підготувалися до втечі, до того ж могли розраховувати на допомогу ззовні, вислизнули з табору під носом у вартових. Їх не було протягом двох днів. Їхня втеча відродила надію у в’язнів. Нарешті двоє з них вирвалися на свободу.

Та напередодні ввечері поповзли чутки, що тих двох піймали. Казали, що один загинув від кулі, але жодних підтверджень не було. В’язні, насамперед сім’ї втікачів, хотіли, щоб то були тільки чутки, поширені в намаганні налякати, а у Франка Вензеля й Івана Григоращука вийшло накивати п’ятами. На жаль, того раннього ранку на дерев’яній платформі стояла справжня труна, у якій покоївся Іван Григоращук. Найближчим його друзям дозволили провести його в останню путь на кладовище, що за пів милі від табору. Франк Вензель, його товариш у нещасті, розгублений, теж ішов у тій похмурій процесії. Біля могили до ходи долучилися чоловіки й жінки із села. Анна, сестра Франка, побачивши брата, з плачем кинулася в його обійми. Тісно притулившись, вони дивилися, як їхнього друга опускають у землю. Для в’язнів єдиним полегшенням, прописаним у Гаазькій конвенції, була заборона покарання за спробу втечі.

Літо минало досить мирно, попри реальний побут. Спекотні дні були виснажливими для в’язнів, які працювали на вирубуванні лісу, розчищали, корчували ліс і прокладали канали. Ця виснажлива праця приносила їм двадцять п’ять центів на день, суму, яку отримували солдати канадської армії додатково до їхнього грошового забезпечення, якщо їх направляли на додаткові роботи. Військові, що їх охороняли, не сприймали ніяких скарг. Непокірних відправляли в карцер на хліб і воду або ж на примусові роботи. Тож серед людей наростало невдоволення.

Коли Петро був на роботі, а прибиті спекою комарі ставали менш настирними, Олена йшла до озера чи на узлісся й грала на своєму інструменті. В’язні й солдати, працюючи, слухали її здалеку. Її музика додавала їм сил й іноді навіювала ностальгію залежно від того, які твори вона виконувала.

Олена не могла заборонити собі думати про Александра й ті миті, що вони прожили разом в індіанському таборі. Іноді Віталій, який не розумів глибини її проблем, запитував, чи скоро до них приїде молодий чоловік. Незважаючи на те, що був Толя й інші діти, які з ними гралися, її молодший брат сумував, і цей сум відбивалася на його стані. Він в’янув.

Якось серпневого вечора в сутінках Борден зібрав в’язнів на великому дворі. Він рвучко ходив, стукаючи по стегну батогом, який тримав у руках.

— Стояти рівно! — крикнув він.

В’язні розправили плечі.

— Месьє, — почав він, — дехто з вас почав спекулювати алкоголем у таборі. Декого помічали, як вони заточуються, коли повертаються в бараки, а інших знаходили смертельно п’яними біля огорожі. Вам відомо, що алкогольні напої заборонено всередині зони. Ті ж, хто порушує приписи, підлягають серйозному покаранню.

Доки перекладач Влад Ґалка перекладав кожне його слово, полковник прискіпливо розглядав натовп в’язнів, що стояв перед ним. Потім повів далі, вигукуючи кожне слово:

— Якщо винний чи винні самі негайно зізнаються й зобов’яжуться не вести надалі свій бізнес, ми їх не каратимемо. Винний чи винні, крок уперед!

Ніхто не поворухнувся. Усі дивилися, незворушно й байдуже.

— Повторюю вдруге, вийдіть на крок уперед.

Натовп стояв на місці. Борден примружив очі й підвів голову. Він наблизився до першої шеренги в’язнів і пішов уздовж неї, наче з перевіркою караулу. Потім повернувся в центр.

— Бачу, ніхто не зізнається, — кинув він насмішкувато.

І тому, що мовчання тривало, він голосно крикнув:

— Дуже добре! В такому разі виберемо одного з вас, на кого вкаже випадок і посадимо на хліб і воду на п’ять днів. Потім іншого, а тоді ще одного й так далі, аж допоки винний не зізнається сам, або допоки на нього не вкажуть.

Серед в’язнів почався гамір, але ніхто не сказав ні слова. Борден покликав солдата, який тримав у руках закриту коробку.

— У цій коробці — ім’я кожного з вас. Я витягую папірець, і цього чоловіка негайно кидають до карцеру.

Він зачекав якусь мить. Проте ніхто не поворухнувся, і він зробив знак військовому відкрити кришку. Засунув у неї руку, покопирсався в середині й витяг папірець білого кольору.

— Франц Бартель! — вигукнув, помахуючи клаптиком паперу, який тримав за кінчик.

— Я не винний, — запанікував переполоханий в’язень.

А два солдати вже наближалися до нього. Ганс Фрайман вийшов зі строю й попрямував до офіцера.

— Я хочу виступити гарантом моєму своякові. Він ні в чому не винний.

— То нічого не означає, — твердо відказав полковник, — я щойно вам про це казав, просто випадковий вибір.

Солдати потягли нещасного. Почувши таке, Ґретель розридалася.

— Їм недостатньо, що мруть наші діти, — закричала вона, звертаючись до зятя. — Тепер їм потрібно, щоб наші чоловіки втрачали глузд. Ти пам’ятаєш сина Павлюків, Гансе? Коли він вийшов із карцеру, його змушені були відправити в притулок у Квебек. В інших були травми після карцеру. Згадай Уляна! Він майже осліп після тижня покарання в тій чорній дірці. А тепер мій чоловік. Він хоч і міцний на вигляд, але часто хворіє.

— Якщо ти знаєш винного, маєш його назвати, — сказала Абіґаль, але Ганс промовчав.

— В очах товаришів я був би стукачем, і моє життя тут стало б нестерпним. Я не можу так вчинити. До того ж не я один, хто знає винного.

Трохи згодом, виходячи з дому Бартелів, Ганс зустрів Петра Тефаняка, який повертався до свого барака. Двоє чоловіків обмінялися сповненими ненависті поглядами. Петро був упевнений, що ніхто його не викаже. Стати донощиком у концтаборі — це піддати своє життя ризику.

Ув’язнення погано позначалося на здоров’ї діабетика Франца Бартеля. На третій день його знайшли непритомним у глибині карцеру і відвезли до госпіталю. Його стан примушував непокоїтися.

— У нього погана кров, — поставив діагноз лікар. — Цьому чоловікові потрібно регулярно їсти. Ви довго чекали, перш ніж витягти його з карцеру. Сподіваюсь, ми зможемо врятувати йому життя, — сказав він, заспокоюючи офіцера, який недобре дивився на нього.

Через те що в’язень не відбув покарання повністю, відповідальний за виконання розпорядження начальника — сержант-майор Овен Мартінс вибрав іншого члена сім’ї. Ним став свекор Бартеля, Енґель Кляйн, який і мусів замінити його. Ґретель заголосила:

— Татові шістдесят дев’ять років! Він помре в тому підземеллі! Вогка діра, викопана під в’язницею, непроглядна темрява й повно щурів.

Вона благала свого зятя виказати Петра. Поставлений перед вибором, Ганс усе ж вагався.

— Якщо ти не хочеш говорити, я попрошу Франца. Сподіваюсь, він опритомнів. Після того, як ледве не вмер у підземеллі, він має погодитися.

Згодом, коли обидві на колінах збирали лохину на полі, Абіґаль запропонувала Олені поговорити з Мартінсом і виказати Петра.

— Ти ж сама бачила, як він ховав алкоголь у колодязі за вашим будинком, — нагадала вона їй.

Та Олена, схилившись над своїм кошиком, збирала лохину, наче й не чула слів подруги.

— Порушивши вашу домовленість і своє слово, він поставив тебе у скрутне становище. Ти не мала б сумніватися.

— Звідтоді як Александр при всіх сказав, що я звинуватила його в тому, що він мене зґвалтував, а він поспішив заперечити, — нарешті проказала вона, — керівництво табору вважають мене брехухою, а більшість в’язнів глузують із того лихого випадку. І якщо я донесу на нього, мені ніхто не повірить. Усі подумають, що я мщу, а Петрові товариші та й ті, хто користується з його нелегальної торгівлі, називатимуть мене не інакше як мстивою мегерою. Багато хто вже свистить мені у спину після того випадку в травні. Наше з Віталієм життя стане тоді справжнім пеклом.

Губи Абіґаль затремтіли. Вона ледве стримувалась, щоб не розридатися. Після смерті сина їй важко вдавалося стримувати почуття.

— Справді, в концтаборі є різні люди, — погодилася вона, витираючи сльозу. — Страх весь час нависає над нашими головами. У кожного — свої проблеми, а до болю звикаєш. І нерви стають як струни. Я знаю, з мого боку — егоїзм просити тебе виказати чоловіка. Увечері я знову спробую переконати Ганса. А тепер змінимо тему.

— На щастя, коли спекотно, то комарів набагато менше, Аранк так і не дав мені мазі проти цих кровососів, про яку якось казав. Правда, у нас так і не було нагоди знову про неї поговорити, — зауважила Олена, витираючи лоб.

Абіґаль і собі втерла лоб. З неї теж лився піт. І доки поправляла солом’яного капелюха, який захищав її від сонця, вона уважно дивилася на свою подругу, яка старанно клала лохину до кошика.

— Ти ніколи сама не кажеш, та, гадаю, тобі бракує Александра Лявальєра.

Олена випросталась і подивилася на подругу безмежно сумними очима.

— На жаль, це кохання неможливе. Він навіть не намагався знову побачитися зі мною. В індіанському селищі він уточнив, що має до мене почуття як до друга.

— Він тебе по-справжньому кохає.

— Як ти можеш бути впевнена?

— Коли він звинуватив Петра, його голос був таким емоційним, що не лишилося жодного сумніву в його почуттях. Якщо ти не зауважила, то ти одна така! Усі, хто був того дня на причалі, все зрозуміли. Щоб кинути таке звинувачення перед комендантом табору й отим натовпом, який зібрався зустріти тебе, потрібно було мати більше, ніж сміливість. Потрібно було багато любові.

— Може, то була жалість...

— Повір моєму досвіду, Александр Лявальєр закоханий у тебе.

— Клята війна! Мені виповнилося дев’ятнадцять у травні, а життя видається мені довгою долиною зі сліз. На щастя, є Віталій, якби не він, то я, мабуть, кинулася б з причалу у воду.

— Ніколи не роби так, моя люба! Суїцид — це безповоротне розв’язання минущої проблеми. Одного дня війна закінчиться, і життя увійде у свої права. Ти — прекрасна жінка, достойна Александрового кохання, а не його жалості.

Їхню розмову перервав сержант Лєпін, яки з’явився в компанії Розен. Олена підвелася й побігла до своєї індіанської подруги, яку вперше побачила за більш як два з половиною місяці, відколи повернулася до Спіріт Лейку.

— Мені тебе бракувало, — запевнила вона. — Коли солдати прийшли за мною до вашого табору, я була такою безпомічною, що навіть не здогадалася подякувати вам — Аранку, Соканон і тобі. Ви врятували мені життя. Дякую! І найбільше дякую за Віталія, бо загадуюся над запитанням: що б із ним трапилося, якби він лишився сам із Тефаняками.

— Як ти почуваєшся після того, як повернулася до них? Вони тобі не надто досаждають? Особливо Петро...

— Тефаняки поводяться ввічливо щодо мене й Віталія, а Петро зрідка щось нам каже. Потрібно визнати, це нелегко терпіти щодня, особливо якщо врахувати, скільки нас живе під одним дахом. З іншого боку, така скупченість захищає нас від гіршого, я впевнена. Менделі й Новаки загадуються щодо нас, я бачу, але уникають розпитувати.. На щастя, в нашому бараці всі ліжка односпальні, бо якби я мала спати поруч із Петром — це було б нестерпно.

— Мені шкода тебе, та будь стійкою, час лине, і мир колись настане.

— Так, ми вже поговорили про мої проблеми, — сказала Олена. — Ти мені якось казала про свої плани. Ти почала їх утілювати?

— Так, із початку літа я працюю разом з Орфою Дюран, повитухою з Амоса. Соканон навчила мене допомагати жінкам під час пологів, та я можу навчитися дечого і в білих. Узимку, коли ми переходимо, буваємо далеко від села й маємо покладатися на самих себе. Тож жінкам потрібен хтось, хто їм би допоміг.

Абіґаль звернулася до сержанта Лєпіна.

— Я вперше бачу вас у цивільному. Ви були у відпустці?

— Точно! Маю одну перевагу. Мій брат із сім’єю живе поряд з Амосом. Товариші мені заздрять, бо більшість із них змушені лишатися в таборі, навіть коли мають дозвіл піти.

Він повернувся до Розен і взяв її за руку.

— Коли закінчиться війна і я зможу покинути армію, ми з Розен вирішили одружитися.

— Вітання! — вигукнули обидві жінки хором.

— Приємно бачити ваше щастя, додала Олена, рада за друзів. — І коли ви так вирішили?

— Цього тижня, — мовила Розен. — Ви перші, кому ми сказали. Знаємо, що буде нелегко, шлюби між білими й індіанцями не вітаються.

— У мене є земля поряд із ділянкою брата. Ми облаштуємося там. Я сьогодні возив Розен показувати її.

Доки Абіґаль випитувала в Розен подробиці, Олена відвела Етьєна вбік.

— Ви хоч іноді бачите Александра? — наважилась вона запитати.

— Так, я бачив його сьогодні перед тим як поїхати з Амоса.

— Як він?

Сержант заговорив довірливо.

— Найперше змусив мене пообіцяти, якщо я вас випадково побачу, то передам, що він думає про вас.

Олена заплющила очі й насолоджувалася відповіддю.

— Я не маю вам цього казати, щоб у вас не з’явилося необґрунтованих сподівань, але знаю, що він шукає шляхи, як витягти вас із табору. Поки що результатів мало, бо полковник особисто приїхав сказати Лявальєрам, що більше не хоче, щоб їхній син постачав товари до Спіріт Лейку, або ж він сам стане там в’язнем.

— Лявальєри переживають за свого сина. Я їх розумію.

— Так, вони його пильнують. А ще не хочуть сваритися з військовим керівництвом. Бо завдяки армії їхнє підприємство процвітає.

— Звичайно, викликати вогонь на себе для них було б нерозумно.

— Ви знали, що старший брат Александра воює у Європі?

— Ні, не знала.

— Для Імельди всі ви, чужинці зі Спіріт Лейку, саме ви відповідальні за те, що точиться війна. Для неї немає жодної різниці, а через те, що її син цікавиться вами, ви стали першою в списку тих, кому не подають руки.

— Не можу засуджувати її. Вона намагається його захистити.

— Потерпіть, Александр кохає вас, — підбадьорив її Етьєн. — Якщо бажаєте, я можу передати йому вісточку від вас.

— Скажіть йому, що я постійно про нього думаю. І я впевнена, що одного дня...

Її фразу перервала поява Віталія, за яким ішов Толя. Хлопчаки бігли щодуху.

— Привіт, сержанте Лєпін, — прокричав хлопчик, видираючись схилом, що вів до поля лохини.

— Як справи, чоловіче? — поцікавився солдат.

Віталій йому не відповів. Явно наляканий, він повернувся до сестри.

— Петра арештували, — кинув він задихано. — За ним приходили два солдати.

— Що? — вигукнула Абіґаль. — Ти певний?

— Так, вони наділи йому кайданки й повели із собою.

Забувши по свій кошик із лохиною, Абіґаль кинулася в село. Якщо Петра арештували, її батько повернеться додому.

— Хтось його видав, — припустив Лєпін. — Усі знали, що за спекуляцією алкоголем стоїть Тефаняк, але потрібні були докази. Мабуть, Мартінс їх отримав.

— Ходімо, — сказала Олена й узяла Віталія за руку, — подивимося, що там відбувається.

Толя дивився на все, не розуміючи, що кажуть люди навколо нього. Побачивши, що його друг іде із сестрою, він забрав забуті Абіґаль кошики й кинувся їх наздоганяти.

Прийшовши в село, Олена побачила Тефаняків, які жестикулювали посеред гурту. Щойно Поліна побачила її, вона підійшла й харкнула їй в обличчя.

— Це ти його видала, брудна зраднице! — крикнула вона.

Віталій пригорнувся до сестри. Підійшов Марко Мендель.

— Не чіпляйтеся до Олени, — втрутився він. — Від самого початку були підозри щодо того, що винен Петро. Вони, мабуть, за ним стежили й побачили, як він ховає пляшки в колодязі.

— Ти обвинувачуєш мого сина! — вибухнув Микола, звертаючись до Менделя. — Я впевнений, що він не винний. А як ти дізнався, що спиртне було сховане в колодязі? То, може, підпільний торговець ти? Ти забагато знаєш.

Він говорив голосно, наче хотів узяти у свідки всіх, хто зібрався довкруж них.

— Вибач, Миколо, — перепросив Мендель, — ти маєш рацію, я не повинен обвинувачувати твого сина. Я просто повторив те, що чув.

Інші сім’ї, хто зібрався там, відійшли якомога далі, щоб не втручатися у все це.

Абіґаль підійшла до Олени і, взявши її за руки, запросила до себе.

— Ага, — закричала Поліна, — Іуди захищають один одного!

Віталій, не розуміючи, чому дорослі сваряться, притиснув до себе Калуша.

— Ходи з нами, — сказала йому Абіґаль.

Якщо в’язні й цікавилися, хто видав Петра, та все ж були задоволені, що нарешті винний платитиме по рахунках за скоєне. Усі бачили що справедливість перемогла.