Скрипка «Спіріт Лейку»

6

Повернення до Монреаля тривало три дні. На щастя, армія годувала своїх затриманих, але спати було незручно. У Сен-Жан-сюр-Рішельйо[6] до них приєдналася інша група військових, які вели під конвоєм ще три сім’ї. Як і вони, ці люди хотіли втекти до нейтральної країни.

Після повернення до Монреаля Миколу і Петра як підривних елементів запроторили до першої відкритої для відповідного контингенту в’язниці, яку розмістили в приміщенні федерального бюро імміграції за адресою вулиця 172б Сен-Антуан. Озброєні солдати охороняли їх день і ніч.

Жінок і дітей відпустили після реєстрації. Через те що Ліна зі своїми пішла тихцем, не попередивши власника, вони змогли повернутися у свою квартиру. Коли дісталися дому, Оленині розчарування тим, що їхня пригода не мала очікуваного завершення, притлумив лист від батька, який вона знайшла в скриньці, — його туди кинули, коли їх не було вдома.

— Якби ми не були змушені повернутися до Монреаля, ви б не отримали лист від Антона, — зраділа Ліна. — Сподіваюся, що в нього добрі новини, і він повідомляє, що незабаром приїде!

Сама не своя від радості, Олена відкрила пом’ятий конверт. Лист було відправлено 27 липня, наступного дня після того, як Австрія оголосила війну Сербії.

— Яка добра новина! — скрикнула Олена.

У захваті вона потягла Віталія, і вони почали танцювати посеред кухні.

— Тато приїжджає! Тато приїжджає! — повторював хлопчик.

Толя, сидячи на підлозі, дивився на них і нічого не розумів, але насолоджувався їхньою веселістю. Дівчина взяла скрипку й заграла мелодії своєї країни. Поліна теж приєдналася до їхніх веселощів, вибиваючи ритм долонями. Тільки Ліну загальне піднесення не зачепило; ясно, що приїзд Антона Ловенця обіцяв краще життя, давав упевненість, що вони виберуться зі скрути, але вона воліла краще дочекатися його, а потім радіти. Лист було відправлено більше як місяць тому. Скільки всього сталося звідтоді!

Її сумніви зовсім скоро підтвердилися. Вересень минув без новин від Антона, уже й осінь вистромила носа в розмаїтті кольорів, але й із першими заморозками жінки ходили на народні супи щодня, щоб дістати трохи хліба, овочів, а іноді й невеличкий шматочок м’яса. І поспішали повернутися додому, щоб не надто довго терпіти образи від канадських матерів, які обзивали їх крадійками їжі й кричали, щоб вони поверталися до своєї країни.

Олена грала на скрипці у церкві щонеділі. Щоб віддячити їй, кюре Бельвіль давав щоразу кілька центів. Він шкодував, що іммігранти опинилися в такій безрадісній ситуації, з тим, що єдиною їхньою помилкою було відгукнутися на політику Канадського Домініону, який їх запросив «скуштувати» процвітання у вільній країні. Приїхавши сюди, щоб знайти прихисток, вони втрапили в хаос, схожий на той, що був у їхній вітчизні.

Поліна і далі працювала в ресторані, але з її невеликим заробітком разом із тим, що заробляли її мати й Олена, вони навіть не могли заплатити за квартиру. Наближалася зима, і страх перед холоднечею все наростав.

Американський Генеральний консул пообіцяв допомогти українським сім’ям, у яких чоловіків ув’язнили і у яких закінчилися гроші. Перед обличчям усе більшого знедолення господар будинку запропонував їм зменшити плату за житло, доки він знайде когось на їхнє місце або доки вони отримають обіцяну допомогу.

Віталія не взяли в школу, мотивуючи тим, що вже минув час для запису. У сестри ж склалося враження, що дирекція навчального закладу боялася, щоб юний українець не став джерелом конфлікту. Тож вона навчала його сама вдома, віддаючи цьому передобідній час. Після цього хлопчина йшов гуляти. Насправді ж Віталій ішов у порт і гуляв по причалу в надії побачити корабель, на борту якого приплив батько.

Якось гуляючи, хлопчина помітив, що з підвід падає вугілля, і ніхто на це не звертає увагу. Він розповів Олені, яка відразу ж вирішила скористатися нагодою. Озброївшись полотняною торбою, брат і сестра намірилися збирати, скільки зможуть знайти, й приносити додому свої дорогоцінні знахідки.

— Ти маленький розумник, зробити таке відкриття, — повторювала Олена йому. — Я пишаюся тобою!

Дитя сповнилося гордості, бо визнали його внесок у спільну справу.

Якось теплої післяобідньої пори, назбиравши вугілля, скільки змогли, брат із сестрою сіли на лавку під великими в’язами, там, де у своїй новій країні Олена вперше грала на скрипці. Дивлячись на річку, вони віддалися ностальгічним думкам.

— Думаєш, ми знайдемо тата, і він забере нас до нашого гарного будинку в Калуші? — спитав Віталій, притулившись до сестриного плеча. — Я скучаю за ним, а ще, я боюся.

— Потерпи, він незабаром приїде, — відповіла Олена, змушуючи замовкнути власні страхи. — Ти ж знаєш, у нас там війна. Потрібно почекати, коли настане мир, перш ніж повертатися в Україну.

— Тато казав, що Канада гарна й гостинна. Мені ж здається, що тут холодно й люди злі до нас.

— Вони такі, бо йде війна. Страх змінює світ.

— І через неї тато поки що не з нами?

— Звичайно. Інакше вже б давно був тут.

— Тоді я ненавиджу армії й битви. Я більше не гратимуся своїми олов’яними солдатиками!

— Згадуй щось приємне, коли ми жили в Калуші, — порадила Олена, цілуючи його в лоба. Тоді ти менше сумуватимеш.

— Ми візьмемо сьогодні ввечері рамку з фото тата і мами у Венеції й понесемо до себе в ліжко. Ти згодна, Алю?

Дівчина посміхнулася до молодшого брата, шкодуючи, що не може повернути йому минуле щастя.

— Ти пам’ятаєш маму? — запитав Віталій, бо я без фото не можу уявити її обличчя.

— Тобі ледве виповнилося п’ять, коли вона померла. Звичайно, ти забув той час, коли вона жила з нами. Мої спогади теж блякнуть під впливом часу, її образ стає все більш розмитим. На щастя, тато подарував нам це фото.

Одинадцятого жовтня, як і щонеділі, відколи заарештували її чоловіка і старшого сина, Ліна прийшла до федерального імміграційного офісу, де їх утримували.

— Я боюся, — сказала вона їм. — настає осінь, і я питаю себе, як ми даватимемо собі раду без вас.

— Від Антона Ловенця жодних новин? — запитав Микола.

Ліна зневірено похитала головою.

— Кюре Бельвілль віддає Олені свої старі газети, і вона нам їх читає. В Україні хаос. Російські солдати, були, захопили Галичину, але їх відігнали німці, і ті відступили з боями. Через ті бої Антон, мабуть, не зміг виїхати з Калуша. Мала з братом усе ще сподіваються, та я сумніваюся, що побачу його тут, в усякому разі не раніше, як ця війна закінчиться.

— Бідна Україна, — засумував Микола.

— Як сумно жити на світі! — додала його дружина. — Стільки бід і горя! В Канаді ми хоча б не попадемо під обстріли.

— Я б пішов воювати, — заявив Петро. — Я вже не можу нічого не робити.

— А до якої армії ти приєднався б? — запитав його батько.

Питання заскочило Петра зненацька. Не знаючи, що відповісти, він забився в куток і замовк.

— А у вас тут як? — поцікавилась Ліна.

— Годують поганенько, але ми хоча б не помираємо з голоду. На жаль, арешти тривають, і вже стає тісно в камері. Військові щодня додають розкладачки, ми вже змушені тулитися один до одного. Про якийсь затишок і не йдеться, до того ж часто спалахують сварки.

— Найважче, — пробурчав Петро зі свого закутка, — коли вони кидаються якимись командами, завжди англійською. Ми не розуміємо тої їхньої тарабарщини.

— Так і є, — втрутився чолов’яга, що сидів поряд. — Якщо ми не підкоряємося, вони кричать і б’ють нас, але ми все одно від того краще не розуміємо.

— Тому що нас напихають, як сардин у банку, багато хто хворіє. Послухайте... Тут постійний кашель, у цій чортовій в’язниці, — вів далі Петро.

Ліна зачула, що тут весь час хтось кашляє, і їй відразу стало ніяково.

— Тут більшість арештантів — бідняки. Міста не здатні їх прогодувати й намагаються спекатися, передаючи уряду. Половина в’язнів прибувають сюди вже хворими.

Не в змозі щось змінити, Тефаняки замовкають і обводять поглядом приміщення: озброєні солдати стоять на варті, а явно змучені чоловіки мали побачення із сім’ями. У повітрі висів кислий, всепроникний запах, запах немитого тіла — це місце було заражене.

Щоб перервати мовчанку і додати радісну ноту у їхню розмову, Ліна поділилася успіхами їхнього молодшого сина.

— Олена така турботлива до Толі. Вона навчила його писати своє ім’я.

— І в нього виходить? — здивувався батько.

— Вона робить усе, граючи, у цій грі бере участь і Віталій. Вона малює буквами наші імена й вигадує, як пояснити йому їхнє значення. Зізнаюсь, я пишаюся своїм хлопчиком. Він пише своє ім’я й сміється, б’ючи себе в груди. Я впевнена, що він знає, що ті значки означають.

— Радий чути. Професори думали, що через свої вади він не зможе нічого навчитися.

— Я намагаюся думати тільки про такі невеличкі радощі.

Вона підвелася, щоб іти. Микола передав їй торбинку яблук.

— Якраз сезон, і їх нам дають із кожною їжею. Ми з Петром назбирали для вас.

— Чудово! Я вчора отримала трохи борошна, тож приготую пиріг. Діти будуть раді, вони вже давненько не куштували нічого солодкого.

За кілька днів під тиском наполегливого власника, який казав, що вже не може довше чекати на квартплату, Ліна змушена була здати свою спальню двом українкам, чиїх чоловіків також заарештували. Вона спала з Поліною, а Олена — зі своїм братом у кімнаті хлопців. Толя ж перебрався на верхнє ліжко. Старша з нових квартирантів, Анастасія, утрималася на роботі. Вона була нічною прибиральницею на одній із фабрик. Цей невеличкий додатковий прихід заспокоїв Ліну, вона могла сплатити за квартиру, і її сім’ї не загрожувало бути викинутою на вулицю посеред зими. З іншого боку, якщо економити вугілля, яке Олена з братом назбирали біля пристані, вони не померзнуть.

Першого листопада Олена пішла з Ліною, коли та навідала своїх, як робила щонеділі.

— Жодних новин від батька? — запитав Микола.

— Я дуже непокоюся, — відповіла вона. — Газети пишуть про німецькі підводні човни, що, як і надводні військові кораблі, торпедують комерційні судна з цивільними на борту. Сподіваюся, що тата не було на одному з них!

Микола сподівався на приїзд Антона Ловенця. У того були гроші, а отже, і влада. Він міг переконати канадську владу, що в них були добрі наміри, коли вони переїхали сюди, і міг би стати гарантом для них. Вирватися з того багна, у яке вони із сином ускочили, було пріоритетом для Миколи, та тільки одним із багатьох.

— Гадаєте, вас відпустять до зими? — запитала Ліна.

— Навпаки, — відповів гнівно Петро, — вони хочуть зачинити нас у концтаборі. Якийсь офіцер приходив до нас цього тижня з перекладачем. Оголосили, що частину в’язнів відправлять до Петавави, в Онтаріо, вже у четвер, 5-го листопада. Нас тут занадто багато у цьому імміграційному офісі.

— Але ж вони не можуть розділити вас із сім’ями, таке просто неможливо! — скрикнула мати.

— Наразі ті, кого відібрали, — одинаки, але вони не забаряться відіслати нас іще кудись, — зітхнув Микола.

Петро, своєю чергою, також пробурчав:

— Я не зрозумів, що казав перекладач, а офіцер, жирний нахаба, відмовився відповідати на мої запитання.

— А що ви хотіли в нього запитати? — захвилювалась Олена.

— Чи правда, що вони говорять про те, щоб розсіяти в’язнів по таборах по всій Канаді.

— Та ти помиляєшся, — заявила Ліна. — Чим стануть жінки й діти, якщо батьків ув’язнять на весь час війни? Влада має подумати, як повернути одружених чоловіків у сім’ї. Я впевнена, що ви повернетеся додому на свята.

Петро звернувся до Олени:

— Ти добре говориш англійською. Можеш піти зі мною розпитати чергового офіцера? Сьогодні на чергуванні сержант Сміт, він кричить менше від інших. Може, він погодиться щось нам сказати.

— Із задоволенням, сказала Олена, рвучко підводячись, щоб слідувати за ним.

Ґарі Сміт привітно зустрів молоду жінку. Він здивувався, коли почув, що вона зверталася до нього прекрасною англійською.

— Серед австрійців мало тих, хто говорить нашою мовою і...

— Якщо дозволите, — перебила його Олена, яка пишалася своєю національністю, — ми українці, а не австрійці.

— А є різниця? — запитав сержант. — У Європі ваших два народи воюють пліч-о-пліч.

Олена хотіла заперечити, але подумала, що буде на краще уникати довгих пояснень про ставлення у її країні до австрійських завойовників. Єдине, що мало значення, так це сьогодення й уготоване для них майбутнє. З чарівною посмішкою вона запитала про табори для затриманих, про які чули арештанти.

— Моє начальство секретами зі мною не ділиться, — відповів офіцер, радий, що може прислужитися такій гарній жінці. — Як і ви, я чув, що постала нагальна потреба знайти місце, де можна було б розмістити в’язнів. Одним із таких стане арсенал у Бопор — від учора маємо вже підтвердження. Якщо вашого чоловіка відправлять туди, ви можете слідувати за ним і переїхати до міста Квебек. Це дуже гарне місто.

Олена розсміялася. Петро, який не зрозумів, чому вона так веселиться, дивився на неї запитливо.

— Цей військовий вирішив, що я твоя дружина, — сказала вона йому їхньою мовою.

— А що в цьому такого смішного? Ти могла б бути моєю дружиною! Я не дебіл і не стариган!-

— Вибач мені, Петре, — відповіла Олена, тамуючи свій нестримний сміх, — я вважаю тебе радше братом.

— Ти хоча б запитала в нього? — наполягав він, роздратований її ставленням.

Перш ніж розказати йому, вона подякувала офіцеру.

— Приходьте за новинами. Завжди радий вас бачити.

Він відсалютував їй підняттям правої руки до каски й дивився їй у слід. Вона була чарівною у своїй соболиній шапочці. Він знав ціну цьому надзвичайно рідкісному хутру, бо був сином кушніра. Якщо така вишукана особа була дружиною одного з цих чужинців, тож не всі вони хами.