Скрипка «Спіріт Лейку»

8

Скуте морозом і кригою у цю різдвяну ніч село Амос засипало снігом. Високі стовпи білого диму виривалися з коминів і здіймалися до зоряного неба. Ледве закінчилася меса, як люди поспішили розійтися по домівках, щоб зустріти за столом Святвечір. Коні бігли риссю й передзвін дзвіночків линув у далину, лишаючи по собі музику свята.

Комерсант Едмон Лявальєр зібрав у себе все впливове товариство Амоса, щоб гідно відсвяткувати кінець цього 1914 року, що став неймовірно багатим на різні приємні сюрпризи. Довгий дубовий стіл, який йому привезли поїздом всього два дні тому, був гарно прикрашений.

Імельда, господиня дому, востаннє оглянула свій витвір, щоб пересвідчитися, що нічого не бракує, а потім запросила гостей приєднатися до неї у їдальні. Усі захоплено вдихали приємні запахи індички й гвоздики, що витали в повітрі. Нагода святкувати в молодому Абітібі випадала зрідка. Колонізація змушувала до тяжкої праці й давала мало перепочинку, та в цю різдвяну ніч потрібно було зупинитися.

Едмон сів у голові столу. Як тільки його гості посідали, він розгладив свої пишні вуса лівою рукою й підніс склянку.

— Я п’ю за наші цьогорічні звершення, — сказав він, — і звертаюся в першу чергу до вас, дорогий Екторе, і до вас, Артуре-Альберте. Відповідно як мер і президент Торговельної палати ви змогли завдяки своєму постійному втручанню переконати федеральний уряд будувати саме тут, на озері Духа, табір для інтернованих, який передбачувалося облаштовувати біля Белькурта. Ми вам невимовно вдячні, і я говорю від імені всіх комерсантів нашого муніципалітету. Дякуємо за вашу наполегливість, панове! Хочу побажати, щоб цей величезний проєкт усього лише за п’ять миль від Амоса забезпечив нам економічне процвітання на весь час, потрібний для того, щоб ми добре облаштувалися в нашому прекрасному краї Абітібі.

Вибух аплодисментів був йому відповіддю. Усі цінували роботу Ектора Отьє й Артура-Альберта Друена.

— Завдяки будівництву табору лісопильня працює на повну потужність, — зауважив Фелікс Тюркот.

— Що два дні я відвантажую хліб робітникам і солдатам, які зводять бараки Спіріт Лейку, — підхопив пекар Аркан.

— Перепис, який ми провели наприкінці осені, — наголосив мер, — засвідчив, що нас шістдесят вісім сімей, які проживають у селі Амос і його околицях, загалом п’ятсот чотири мешканці. У таборі Спіріт Лейк на додаток до гарнізону щонайменше у двісті солдатів до кінця 1915 року передбачається тисяча двісті в’язнів.

— А ще мені сказав комендант, що навесні сім’ї, які виявлять бажання, зможуть приєднатися до своїх чоловіків, — додав Друен.

— Вип’ємо за цю неочікувану манну небесну! — вигукнув Едмон, здіймаючи свою склянку.

Перед тим як знову сісти, він виголосив останній тост:

— За наших дружин, цих хоробрих жінок, які погодилися їхати з нами на малопривабливі землі Абітібі. Без вас поруч із нами, пані, жодна з наших мрій не здійснилася б. Саме ваша вірна присутність надихає й дає нам такі необхідні сили в боротьбі з ворожим кліматом й відстанями, які часто вважаються нездоланними в регіоні, що переживає своє становлення. Колись жити в Абітібі стане добре!

Допоки чоловіки зверталися до своїх дружин, щоб їм подякувати, Едмон дивився на Імельду, але його дружина йому навіть не усміхнулася. Коли розмова продовжилася, вона підвелася й пішла до Алави, індіанки, яка працювала на кухні. Перетинаючи салон, вона зупинилася біля сімейного портрета, який висів над каміном. Червонясті полиски полум’я танцювали на округлому склі й оживляли обличчя. Вона народила трьох синів.

Антуан, старший, який вивчав медицину, був в Англії. Він відбув 3 жовтня з першим контингентом солдатів-добровольців, перетнув Атлантику й приєднався до англійської армії. Заява Вільфріда Лор’є[10] пройшла по всіх газетах: Нашим завданням є дати зрозуміти Великій Британії, її союзникам та її ворогам, що канадці запалені єдиним спільним почуттям і гуртуються разом із батьківщиною-матір’ю. Та для Імельди, яка походила з франко-канадської сім’ї, що протистояла англійській окупації 1837 року, матір’ю-батьківщиною Англія не була. Сама думка втратити сина на тій війні викликала в неї спротив. Едмон разом з іншими радів швидкій появі в’язнів у Спіріт Лейку, а для неї то були вороги її країни. Їхні співвітчизники, що лишилися в Україні чи Австрії, могли будь-якої миті стріляти по її хлопчику.

— Сподіваюсь, мені не доведеться зустрічатися з тими варварами, — сказала вона колючим голосом своєму чоловіку минулої осені, коли будівництво Спіріт Лейку успішно просувалося.

— Цей концентраційний табір — запорука нашого виживання, — відповів їй Едмон. — Фермери купують землю, але не поспішають сюди переїжджати, і наші доходи падали. Ти це знаєш, як і я, бо саме ти ведеш бухгалтерію. Якби нічого не змінилося, нам довелося б пакувати валізи й повертатися в Монреаль. Але армія вже наступного року планує мати в Спіріт Лейку більше тисячі в’язнів, а ще солдати, які їх охоронятимуть. Від початку робіт у вересні наші цифри стрімко зростають. Ти розумієш це, я впевнений. Тож прийми як даність, що чужинці житимуть в Спіріт Лейку. В будь-якому разі ми з ними не зустрічатимемося. Перевага, що йдеться саме про в’язня, в тому, що він є зачиненим.

Та дружина ніяк не оцінила його жарт.

Коли прийшов Жозеф, її другий син, Імельда повернулася до Святвечора. Разом із ним у коридор увірвався сніг, і білий туман підійнявся до стелі. Тремтячи, вона щільніше закуталася в шарф, що був у неї на плечах.

— Чекаємо тільки на тебе, щоб почати їсти, — сказала вона, беручи його пальто.

Вона сказала йому, щоб той ішов за стіл до гостей. Побачивши, як він заходить, Едмон із гордістю підняв склянку:

— За мого сина Жозефа, нового вікарія Амоса!

Священник подякував гостям і сів на відведене йому місце. Прибувши до Амоса в середині листопада, він добре почувався в парафії, де його тепло зустріли. Село розросталося, але, незважаючи на всі свої зусилля, кюре не встигав за всім. А далеко від цивілізації релігійні принципи ризикували розгубитися, якщо їх не підтримуватимуть служителі віри. Відстань між фермами була величезною. А ще священник, який мав хрестити новонародженого, бути біля приреченого на смерть чи супроводжувати лікаря на будівництво, щоб вислухати сповідь того, хто втрапив у нещасний випадок чи дати йому останнє причастя, часто бував довго відсутнім. У них із кюре й так було повно роботи, а ще, напевне, їм доведеться час від часу правити в церкві у таборі Спіріт Лейк, бо серед в’язнів, більшість з яких, як очікується, становитимуть українці, є багато католиків.

Вікарій сів біля свого брата Александра, наймолодшого із синів Лявальєрів. Александр народився після трьох викиднів. Ця диво-дитина була на сім років молодшою від Жозефа й безумовно ще й материним улюбленцем. Він із великим задоволенням поїхав за батьками в Абітібі, бо ненавидів навчання й любив життя на природі. Риболовля й мисливство були його улюбленими заняттями, особливо після того, як познайомився із сином Алави Аранком, індіанцем одного з ним віку, для якого в лісі не було жодних таємниць.

— Я погодився, щоб ти кинув навчання й переїхав із нами в Абітібі, — якось сказав його батько, — але тільки тому, щоб ти допомагав із магазином. Жозеф — священник, Антуан — лікар, тож тобі успадковувати справу. Купець така сама поважна професія, як і у твоїх братів, але за умови, що ти докладеш зусиль, щоб чогось навчитися.

У свої двадцять три роки Александр був високим і кремезним парубком. Розкуйовджене волосся й смішинки в очах надавали йому вигляду пройди, який приваблює дівчат. Хоча він і усвідомлював, що збуджує інтерес у жінок, та віддавав перевагу вилазкам зі своїм другом, а не галантним побаченням.

Святвечір минув у гармонії й радості. Під неспішну розмову куштували смачні страви, які подавала Алава.

— Маємо скористатися затишшям між Різдвом і Новим роком і навідатися до табору Спіріт Лейк, — запропонував Ектор Отьє. — Роботи мали вже просунутися, тому що на перших в’язнів очікують у середині січня.

— Так скоро! — скрикнула засмучено Імельда.

— Хороша думка, — сказав захоплено Едмон. — Я не бував там відколи почалося будівництва на початку вересня. Мені казали, що роботи просуваються з разючою швидкістю.

— Не знаю, як ви, шановні, — заявила Імельда, — а мене ніскільки не цікавить місце, де зручно розташуються вороги нашої країни. Ми занадто добрі до всіх отих людей.

— Не кажіть так, мамо, — втрутився Жозеф. — Українці, австрійці, німці, турки приїхали до Канади в пошуках нової гостинної країни. Вони не їхали з наміром перемогти нас тут.

— Невже? То чому ж канадський уряд зачиняє їх у таборах?

— Ксенофобія під час війни — згубне зло.

Після слів Жозефа запанувала бентежна тиша. Тільки після зауваження Бландін, дружини Омера Аркана, пекаря, за святвечірній стіл повернулися веселощі. Вона проголосила:

— Я мерзлячка і така прогулянка на санях не для мене! А ще я боюся вовків.

Усі присутні дами підхопили її слова. У цей час Алава принесла десерт — різдвяний пудинг.

— Цей сливовий пудинг — рецепт ще моєї бабусі, — оголосила Імельда. — Він подається зі смачним лимонним соусом.

— Де ви дістали цитрини у цей час року? — заінтриговано поцікавилася мадам Друен.

— Мій чоловік замовляє їх щороку на свята спеціально, щоб я могла приготувати цей десерт, — наголосила Імельда, нагородивши Едмона вдячним поглядом.

— Перевага бути торговцем, — припустив Артур-Альберт. — Тож скористаймося шансом і спробуймо ваш різдвяний десерт.

І тільки вранці, коли місяць поволі ховався за небокрай, гості розходилися по домівках, піднесено святкові, в захопленні від часу, проведеного в приємній компанії.