Скрипка «Спіріт Лейку»

32

Зачинена у тісній, вологій і смердючій камері, Олена спала мало. Пенітенціарна служба забрала в неї скрипку. Дорогий їй інструмент був тим дорогоцінним місточком, що поєднував різні етапи її життя від Калуша до Монреаля через Спіріт Лейк і Віль-Марі, не забуваючи схованку в лісовій гущавині, де, огорнута коханням Александра, не могла вповільнити час, що летів занадто швидко.

З першими проблисками світанку цього туманного ранку її думки линули до сина — маленького тендітного створіння, народженого від забороненого кохання, якого в неї забрали відразу після народження. У чотири місяці дитинка вже має посміхатися й щебетати у своїй колисці. Вона уявляла, що в нього Александрові сірі оченята і такі самі ямочки на щічках, які побачила в день його народження. Стуляючи повіки, вона насправді бачила ті малесенькі пальчики, що вчепилися у її вказівний палець. Непевна пам’ять зберегла найкращий спомин про нього — коли вони вперше подивилися в очі один одного. Немовля дивилося на неї в усі свої величезні очиці, сповнені довіри. А вона не змогла його захистити.

Олена намагалася притлумити докори власного сумління й думати про Олега, якому дала довіреність і який пообіцяв зробити все, щоб знайти дитину. Сподівання давало їй достатньо сил підвестися з ліжка й протистояти новому дню у в’язниці.

Перед ґратами камери з’явився наглядач з великою сумкою.

— Тут одяг, — сказав до неї. — І взуття. Сьогодні вранці після сніданку за вами прийдуть, щоб доправити до палацу Правосуддя.

— Сьогодні мені буде висунуто звинувачення? — запитала вона.

— Мені не відомо! — відповів сухо наглядач. — Одягайтеся. Машина буде о восьмій.

Відкривши коробку, що була в сумці, Олена здивувалася, побачивши там за розміром на неї сріблястий сірий костюм, кольору, що найбільше подобався батькові, який казав жартуючи, що він підсилює блиск її фіолетових очей. У пакеті була ще біла шовкова блузка й туфлі на високих підборах. Поставивши нове взуття біля подарованих Розен мокасинів, її пройняла ностальгія. Вона завжди з вдячністю згадувала своїх індіанських друзів, але далі вона має іти сама дорогою непередбачуваної долі.

Вдягнувши костюм і надівши туфлі, вона стала перед малюсіньким дзеркалом, закріпленим на стіні камери. Олена як змогла заплела своє довге волосся й уклала короною на голові. Картинка, яку вона побачила, здивувала її. Молода вісімнадцятирічна скрипалька, яка полишила Україну два роки тому, поступилася місцем зрілій жінці, яка пізнала кохання й материнство. У неї був погляд рішучої людини, готової протистояти лиху. Олена Ловенець накинула на плечі тягар свого життя й відчувала в собі сили нести його.

У супроводі охоронців вона через задні двері зайшла в Палац правосуддя, у цей час якийсь магістрат у чорній тозі пішов їй назустріч.

— Зніміть із мадам Ловенець кайданки, — сказав вимогливо, — я гарантую її добру поведінку.

Щойно її звільнили, він перший ввічливо простягнув руку.

— Я — адвокат Александра Лявальєра — Арман Ляпуент. Я хотів би ближче познайомитися з вами, та на нас чекають, — зауважив він і повів її до зачинених дверей. — Ми вже запізнюємося.

Перш ніж переступити поріг, він зупинився.

— Александр там, у залі для засідань, але не знає, що ви прийдете зі мною. Ваша присутність стане для нього неочікуваною. Прошу, будьте спокійною і слідуйте за мною до мого столу.

Побачивши запитальний погляд молодої жінки, він додав:

— Ви питаєте себе, чому ви тут?

— Звичайно, ніхто не утруднив себе хоч щось пояснити.

— Учора пізно ввечері суддя погодився заслухати останнього свідка й для цього висунув вимогу, щоб ви теж були присутньою.

Без жодних додаткових пояснень він штовхнув двері і вони разом увійшли до судової зали. Олена відразу почала шукати поглядом Александра. Щойно його побачила, її серце готове було вискочити з грудей, вона втратила дар говорити й рухатися. Александр побачив спочатку свого адвоката й милу особу, що його супроводжувала. Упізнавши Олену, його лице засяяло. Ота елегантно одягнена жінка й була нею, його Алею. І вона йому посміхалася.

Адвокат Ляпуент квапився, тому повернув її із замріяності й провів до столу, за який вони сіли. Мимохіть Олена побачила батьків Александра і його брата Жозефа. Ліна й Микола теж були тут, сиділи в кінці зали. Це був процес над Александром, то чому ж її привезли сюди? Сідаючи, вона помітила Олега, їй було приємно, що він тут.

Судовий секретар оголосив суддю Альфреда Пламондона, і всі замовкли. Магістрат піднявся на кілька сходинок із боку трибуни й сів на своє місце навпроти публіки.

— Месьє присяжні, — сказав до них глибоким голосом, дивлячись по черзі на кожного з дванадцяти чоловіків зліва від нього, — перш ніж завершити представляти свої докази, захист пропонує вислухати особу, яка бажає змінити свої свідчення, і останнього свідка, який повідомить вам важливі факти.

Олена з Александром перезирнулися. Їм не повідомили, про кого йдеться. Заінтриговані, вони не знали, на що чекати.

Метр Ляпуент запросив Ліну для свідчень. Збентежена мати повідомила про фіктивний шлюб свого сина Петра.

Олена з полегшенням зітхнула. Нарешті правда пробилася назовні.

Вислухавши розповідь мадам Тефаняк, суддя попросив її лишитися в розпорядженні суду, бо лжесвідчення підлягають покаранню, і він оголосить його згодом. І запросив останнього свідка.

— Хочу попередити, що з вашого боку потрібна особлива увага. Наступний свідок потребує допомоги перекладача. Черниця, яка його супроводжує, сестра Роз-де-ля-Круа, говоритиме замість нього.

Повернувшись до охоронця, він твердо наказав:

— Уведіть!

Толю ввели до зали. Він злякано тримався за руку сестри Роз-де-ля-Круа. Сідаючи на нього лаву для свідків праворуч від судді, він побачив Олену. Вираз його обличчя змінився — він уже став упевненішим.

— Свідок у вашому розпорядженні, — оголосив суддя Пламондон, звертаючись до адвоката захисту.

Ляпуент неквапно підвівся. Глянув на Олену, а тоді підійшов до Александра й поклав руку на ґрати.

— Месьє, — сказав він, дивлячись на присяжних, — ви почуєте, точніше сказати спостерігатимете, за хлопцем, глухонімим, але який, на щастя, знає жестову мову й правильно нею користується. Сестра Роз-де-ля-Круа, учителька Інституту глухонімих у Монреалі, перекладатиме для вас його жести.

Він повернувся до Толі.

— Доброго дня, — привітався з ним.

Толя зробив знак.

— Доброго дня, — переклала впевнено черниця.

— Вас звати Толя Тефаняк?

— Так.

— Ви жили в таборі Спіріт Лейк разом із вашими батьками. Правильно?

— Так.

— Як ви навчилися говорити жестовою мовою?

Почуваючись ніяково, хлопчик подивився на Олену й показав на неї пальцем.

— Вона, там, Олена... Вона навчила мене говорити за допомогою рук. Я багато говорив із нею та її братом Віталієм.

— Ви готові розповісти нам свою історію? — запитав метр Ляпуент.

— Так.

— Прекрасно. Тож почнімо.

Зачинений у своєму світі тиші перед звернутими до нього обличчями, Толю охопив страх. На щастя, перш ніж він потрапив до зали суду, сестра Роз-де-ля-Круа підбадьорила його, сказавши, що він добре спілкується жестовою мовою й що там буде Олена. Вона точно пишатиметься ним.

Метр Ляпуент усміхнувся й звернувся до юного свідка, турбуючись, щоб йому було комфортно.

— Толю, ви пригадуєте ранок 29 травня цього року, коли ви ще жили біля табору Спіріт Лейк?

— Так.

— Що сталося того дня?

— Помер мій брат Петро.

— Я хотів би, щоб ви розповіли нам про події, свідком яких ви стали того дня.

Толя на якусь мить завагався. Він повернувся до Олени, шукаючи в неї так потрібної йому підтримки. Вона посміхнулася до нього. Він підняв руки й почав розповідь.

— На мене ніхто ніколи не звертає уваги, — сказав він, — і я не розумію нічого з того, що люди говорять один одному. Та якщо я німий і глухий, то я не сліпий.

— І що ви бачили того дня, 29 травня?

— Олена сказала моїм батькам дещо, що змусило плакати мою матір і дуже розлютило батька. А мого брата Петра ще більше. У хаті все перемішалося. Коли Олена вийшла, я пішов за нею. Як завжди, мене ніхто не бачив.

Толя знову подивився на Олену. Вона уважно слухала й була задоволена ним. Він зробив їй короткий знак рукою.

— Що сталося потім? — запитав метр Ляпуент.

— Олена мала коротку розмову з нашими сусідами Фрайманами й Бартелями.

— І що зробила Олена після того, як поговорила з ними?

— Вона рушила до госпіталя. Мій друг Віталій був там, тому що хворів.

Дитина сумно подивилася на Олену.

— І що сталося потім? — вів далі адвокат.

— Я стежив за нею здалеку, крадучись за кущами. Замість того, щоб піти до госпіталя, вона повернула до лісу.

— Ви йшли за нею?

— Я сумнівався, бо боюся вовків, а їх там у лісі повно.

Олена кивнула й легенько посміхнулася. Вона пригадала, як Віталій і Толя боялися тих лютих звірів, хоча й називали себе хоробрими.

— Я вже збирався повернути додому, коли побачив свого брата Петра. Я сховався за стовбуром берези, і він пройшов повз, не побачивши мене. Він пішов тією самою стежкою, що й Олена кілька хвилин до того. Я злякався.

— Чого?

— Мій брат був дуже злий і по його вигляду я зрозумів, що він дуже розлютився.

— Ви пішли за ним?

— Я подумав, що коли буду там, він не наважиться вдарити Олену.

— Він уже бив її?

— Так, і мені це не сподобалося! А ще вона тоді чекала на дитинку...

— Що було далі?

— Я ховався за кущами, коли побачив, як прийшов Ганс Фрайман.

— Один із ваших сусідів?

— Він ішов дуже швидко, щоб наздогнати Петра.

— Ганс не любив вашого брата?

— Ні. Він уже бив Абіґаль, його дружину.

— Справді? Чому?

— Я не знаю.

— Ганс догнав Петра?

— Так. Він потягнув його за рукав, і я здогадався, що обидва перейшли на крик. Вони почали штовхати один одного, а тоді події почали розвиватися не дуже добре — Петро витягнув ножа з жилетки й пішов на Ганса, погрожуючи тому.

На Толю напала гикавка, і йому стало ніяково. Метр Ляпуент підійшов до свого столу, на якому стояв глечик із водою, наповнив склянку й простягнув хлопчику.

— Попийте, — запросив він привітно.

Напившись, Толя заспокоївся й повів далі.

— Ганс і мій брат побилися. Я бачив, що вони кричали, але нічого не розумів. Обоє качалися по землі, а коли Ганс підвівся, то ніж був у нього в руці. Він був розгублений. Зігнувся над Петром і майже відразу випростався. Подивився довкола і побіг до села. Я бачив, як він викинув ніж, коли пробігав повз струмок.

— А що зробили ви?

— Я так перелякався, що ще довго сидів там, доки зміг іти, щоб дістатися до Ліллієнвілля. Я дивився на те місце, де впав Петро, і сподівався, що він підведеться.

— Ви пішли додому, не наближаючись до вашого брата?

— Так, мені було дуже страшно. Я вирішив піти за батьком. На стежці зустрів Поліну. Я робив їй знаки, та вона не зважила на це і пішла, не дивлячись на мене.

— Ви нікому не розповідали цю історію раніше? До того як розказали вчора в поліційній дільниці?

— Після того як арештували Олену, єдиним, хто мене міг зрозуміти, був Віталій. Я пішов у госпіталь, щоб поговорити з ним, та він був надто хворим.

Толя рішуче подивився на Олену й зробив на її адресу серію жестів, у його очах світилася безмежна ніжність. Сестра Роз-де-ля Круа переклала для суду:

— Коли я прийшов до Віталія, він повторював твоє ім’я.

По Олениній щоці скотилася сльоза.

— У мене немає інших запитань, — оголосив метр Ляпуент, стоячи перед принишклою залою суду.

Суддя Пламондон запитав у королівського прокурора, чи він хоче допитати свідка. Коли той відмовився, свідка відпустили. Настав час для останнього слова. Прокурор, виведений з рівноваги свідченнями, які щойно почув, був переконаний, що Толя казав правду, — до того ж його слова підтвердило Лінине зізнання, — підвівся і звернувся до присяжних.

— Месьє, — сказав він коротко, — тепер вам належить вирішити, чи важливими є докази, надані захистом.

Нічого не додавши, він сів. Метр Ляпуент, своє чергою, вийшов наперед і, гордий за ті аргументи, що в нього були, виголосив коротеньку промову, наголошуючи на конкретних пунктах, на яких базувалися докази невинуватості його клієнта. Коли адвокат закінчив говорити, Пламандон звернувся до присяжних, пояснюючи їм, яким чином судити, чи заслуговують довіри свідки, особливо щодо надійності останнього.

— Тепер, — сказав він на завершення, — ідіть. Після обговорення ви повідомите нам ваш вердикт, який має бути одностайним.

Дванадцять чоловіків підвелися й вийшли із зали, за ними пішли суддя й секретар.

Толя підійшов до Олени.

— Я скучаю за тобою і за Віталієм, — проказав він за допомогою рук.

— Ти справжній супергерой! — відповіла Олена, користуючись тією самою мовою. — Дякую, що прийшов урятувати мене. Я переконана, що Віталій пишається тобою на Небесах.

Глухонімий хлопчик невпевнено посміхнувся, в його очах стояли сльози. Олена обійняла його. Цей дванадцятирічний хлопчина, замурований у тиші, щойно розкрив усім таємницю, про яку знав тільки він і Ганс Фрайман. В той час, коли вони розважалися, вивчаючи жестову мову, Олена не знала, що кожне вивчене тоді слово одного дня стане її перепусткою на волю. Притискаючи його до свого серця, у неї було відчуття, що вона водночас обіймає й Віталія. А потім вона подивилася на Александра, який схвильовано дивився на них із лави підсудних. Поліцейський одягнув на нього кайданки й вивів із зали чекати на вердикт.

Ліна підійшла до сина і взяла його за руку.

— Прошу вибачити мене за те, що не сказала правду із самого початку процесу, — звернулася вона до Олени. — Я могла б спробувати пояснити, та мені немає виправдання. Перш ніж наші дороги розійдуться, хочу подякувати за все, що ви зробили для Толі. Сьогодні я розумію, що ваше навчання було більше ніж грою. Мій хлопчик може говорити.

Разом із сином вона підійшла до Миколи, який уже збирався вийти із зали.

Зважаючи на очевидність представлених доказів, усі сподівалися, що обговорення триватиме не довго. Тож майже всі присутні зоставалися на своїх місцях. І справді, за десять хвилин оголосили, що присяжні повертаються.

Усі сіли на свої місця в судовій залі. Александр повернувся на лаву підсудних. І майже відразу ввійшли присяжні й суддя Пламондон. Секретар звернувся до дванадцяти присяжних.

— Месьє, — запитав він у них, — чи готові ви оголосити вердикт?

— Так, — відповів десятий присяжний.

— Хто говоритиме від вашого імені?

— Я.

— Як вас звати?

— Арман Леброн.

— Який ваш вердикт?

— Невинуватий, — проголосив той.

— Месьє присяжні, ви розумієте, що одностайно визнаєте обвинуваченого невинуватим?

— Так, — відповів Леброн від імені усіх.

— Дякую, — сказав їм суддя Пламондон. — Месьє присяжні, ви вільні.

Потім звернувся до Александра.

— Мосьє Лявальєр, ви вільні.

Не чекаючи більше, Александр перескочив через загорожу й побіг до Олени. Він обійняв її й пристрасно притиснув до себе.

— Вільний! Я вільний! Я кохаю тебе, кохаю тебе! — повторював він, божевільний від щастя.

Перш ніж вийти, суддя звернувся до Олени.

— Мадам Ловенець, зважаючи на те, що ми можемо затримати підозрюваного у вбивстві мосьє Петра Тефаняка, ви також вільні.

Александр потиснув руку адвокату, а тоді взяв Олену за руку і повів за собою. Перш ніж вийти із зали, він кинув погляд на своїх батьків, нерухомих у центральному ряді судової зали. Щодня від початку процесу вони приходили на слухання, сиділи один біля одного, об’єднані спільним страхом. Александр зупинився й посміхнувся їм. Їх очі стали добрішими, і він прочитав у них радість, яку вони відчували після такої неочікуваної розв’язки, яка зробила знову вільним їхнього наймолодшого сина. Олена простежила, куди він дивився, й теж їх побачила. Імельда й Едмон були батьками, вони бажали тільки щастя своєму хлопчику. Звичайно, вони хотіли звалити на неї всю відповідальність за горе, що їх спіткало, але вона подумала про свою власну дитину, і подих любові загасив її злість. Ці люди були сім’єю Александра, і вона пригадувала, як він їх любив. Олена хотіла жити в мирі, тому вирішила, що час прощення настав. Вона ввічливо з ними привіталася. Лявальєри відповіли їй сором’язливою посмішкою.

На ґанку палацу Правосуддя Олену й Александра підстерігала зграя журналістів, що чекала, коли вони вийдуть. Благословенні коханці Озера Духу — з таким заголовком наступного дня вийшла щоденна газета La Presse, яких в останню мить урятував глухонімий хлопчик.

Метр Ляпуент, який ішов із ними, посадив їх у свою карету. Візник одразу ж рушив, щойно до них сів Жозеф Лявальєр. Доки брати обіймалися, Олена ставила собі питання: перед народженням сина вона попросила цього священника піклуватися про нього й стати його хрещеним батьком. Коли, переодягнена у черницю, вона перетинала ризницю в супроводі Розен і Аранка, він благословив її втечу і не намагався затримати. Чи є у нього інша причина бути тут сьогодні, окрім як підтримати брата і батьків?

— Я виконав обіцянку, — сказав Жозеф, відповідаючи на її запитальний погляд.

— Яку обіцянку? — занепокоївся Александр.

— Стати хрещеним батьком нашому немовляті й узяти його під свою опіку, — відповіла молода мама, не відводячи погляд від священника.

— Ви знаєте, де дитина? — запитав метр Ляпуент.

Не звертаючи уваги на адвоката, Жозеф і далі звертався до Олени.

— Після ваших пологів ви були без свідомості, і мосьє кюре наполіг, щоб я пішов і охрестив дитя того самого вечора.

— Ще до того, як Азад Фортен прийшов за ним?

— Так, начальник поліції з’явився там близько опівночі. Я дізнався про це пізніше.

— Ти охрестив нашого сина? — здивувався Александр.

— Так, а ще мав вибрати йому ім’я... Міг би просто назвати його Жозефом, що було б доречним за хрещення новонародженого, та я не хотів, щоб у вас закралася підозра, що я хотів, щоб мій хрещеник мав таке саме ім’я, як у мене. Порадитися з вами я не міг, тому мав вирішувати сам.

— І що ви вибрали? — запитала вона з побоюванням.

— Я пригадав, що вашого батька звали Антоном. Тож і подумав про Ентоні.

— Ентоні! Мені подобається! — зізналася вона радісно, шукаючи поглядом схвалення від Александра.

— Так, гарне ім’я, кивнув він.

Але турбувало його дещо інше.

— Кого ти записав батьком у свідоцтві про народження? — запитав він старшого брата.

— Я говорив із мосьє кюре і розповів йому вашу історію. Враховуючи неоднозначну ситуацію, що супроводжувала народження вашого сина, ми погодилися, що краще було записати: Батько невідомий. Так тобі буде легко вписати твоє ім’я. Якби там було чиєсь інше ім’я, то ти мав би тепер усиновити свого власного сина.

— Дякую, Жозефе!

— Аж серце радіє, що імені Тефаняка не буде у свідоцтві про народження нашого сина, — поспішно додала Олена.

— А моє записане як хрещеного батька, — заявив гордо Жозеф.

— Кого ви взяли хрещеною матір’ю?

— Розен.

— Справді? — здивувалася Олена.

— Вона вам нічого не сказала? Я вражений, вона була так рада прийняти пропозицію!

— Ні. Бідна Розен, вона безсумнівно звинувачувала себе, що дивилася за дитям не так, як мало б бути, бо Фортен прийшов за ним, коли вона спала. Сподіваюсь, вона не думає, що я серджуся, що індіанка стала хрещеною матір’ю мого сина! Вона — моя найкраща подруга. Я напишу їй, і ми завітаємо до неї. Правда ж, Александре?

— Так, звичайно. А тепер найважливіше, мусимо вимагати, щоб вони нам сказали, де наш син. Метр Ляпуент, ураховуючи, що ми вільні, сподіваюсь, нам буде легко отримати інформацію?

— Свідчення Толі мені відомі ще від учора, тому секретар нашого кабінету вже направив запит про це Азаду Фортену з попередженням, що відповісти він має відразу, як отримає телеграму. Ми впевнені, що він знає. Я відвезу вас у Віндзорський готель, де ми зарезервували для вас кімнату. Ви там спокійно можете чекати на відповідь, яка має надійти вже сьогодні увечері, найпізніше — завтра.

Він нахилився до віконця, щоб попередити кучера, та Жозеф зупинив його.

— Попросіть його заїхати радше за цією адресою.

Він дістав клаптик паперу з кишені свого пальта. Всі запитливо дивились на нього.

— Ентоні там, — відповів він на їхнє німе запитання.

— Чому було б не сказати мені раніше? — закинув йому Александр. — Ти ж знав, як я шукаю його.

— Бо дізнався тільки вчора, коли приїхав з Абітібі, щоб бути присутнім на завершенні твого процесу.

Правник передав записку візнику, і той скерував коней повільним клусом.

— Не можу повірити, прошепотіла Олена, схиляючись до Александра. Ми разом, вільні. І їдемо до нашого сина!

Сповнена почуттів, вона притулилася до плеча коханого, якого так хотіла побачити. За чверть години упряжка зупинилася перед будинком із червоної цегли в англійському стилі.

— Ти скажеш, нарешті, хто тут живе? — вимогливо мовив Александр.

— Друзі, — просто відповів Жозеф. — Терпіння.

— А наш син уже давно тут? — поцікавилася Олена.

— Уже деякий час.

— Александре, ти розумієш? Я знову знайду свого маленького. Я ледве бачила його після народження. А ти, ти познайомишся зі своїм сином!

Сльоза, яку не можна було зупинити, котилася по її щоці, солона перлина, яку Александр витер кінчиком пальця.

— Ходімо туди, — сказав він, узявши її за руку, щоб допомогти зійти з карети.

— Я зачекаю вас, щоб відвезти до Віндзорського готелю, — крикнув їм адвокат Ляпуент.

Підіймаючись сходами, що вели їх до невимовного щастя бути з віднайденим сином, Олена й Александр тремтіли.

Двері їм відчинив Едмон Лявальєр. На ньому ще й досі було пальто.

— Тату! — здивувався Александр. — Ви тут живете?

За ним стояла Імельда з почервонілими очима, було видно, що вона плакала. Едмон відступив, щоб дати дорогу сину й жінці, яку той кохав.

— У вас є всі підстави ненавидіти мене, — визнала Імельда, коли Олена проходила повз неї. — Хочу тільки, щоб ви колись змогли вибачити мене.

Почувся плач немовляти.

— Це наш син? Де він? — запитав Александр.

— Там, нагорі, — відповів Едмон, вказуючи на широкі вигнуті сходи, що вели на горішній поверх.

Александр узяв Олену за руку, і вони щодуху побігли сходами. Нагорі вони зупинилися, не наважуючись повірити, що за дверима кімнати був їхній син. Вони дивилися недовірливо один на одного.

— Нумо, зайдемо? — запропонував Александр.

— Спершу міцно обійми мене, — сказала Олена. — Забагато щастя, і мені страшно. Я вся тремчу, мені потрібне твоє кохання.

З безмежною ніжністю Александр притиснув її до себе. А тоді відчинив двері.

У дубовій колисці біля вікна заходилося плачем гарне дитя з ясними очима, по його щоках збігали струмочки сліз. Побачивши їх, немовля перестало плакати, і, наче чекало на них від самого народження, простягнуло свої гарненькі рученята.

— Ентоні, — шепотіла Олена, беручи його з усією пересторогою на руки, — ти просто чудесний!

Немовля схопилося за комір її блузки й намагалося затягти його до рота. Александр обійняв їх обох. Він відчував щось схоже на запаморочення. Він, той, хто підвівшись сьогодні зранку, думав, що наступні роки свого життя проведе у в’язниці, і тільки кілька годин по тому вже малював у своїх мріях найкраще майбутнє для своєї сім’ї. Через голову сина він шукав Оленин погляд. Вона усміхалася йому, а її очі палали коханням. Він поцілував її, відчуваючи солоний присмак сліз.