Скрипка «Спіріт Лейку»

3

Убивство ерцгерцога Франца Фердинанда довело до точки кипіння столицю Австро-Угорської імперії. Дипломати з багатьох європейських країн змінювали один одного перед імператором Францом Йосифом, хтось прагнув невідкладної військової інтервенції проти Сербії, а хтось віддавав перевагу розв’язанню дипломатичним шляхом. Після того, як на зустрічі в Потсдамі австрійці заручилися німецькою підтримкою, зібрався Рейхсрат й ультиматум уже був готовий, щоб його відправити сербському уряду. Після розвалення Оттоманської імперії 1913-го й 1914 років Сербія стала впливовою силою на Балканах. До того ж ультиматум ризикував посилити й без того відчутне напруження між двома державами.

Прибувши до Відня, Антон зовсім не здивувався, коли маестро повідомив йому, що запланований у Лондоні концерт скасовано. Європа затамувала подих, і початок цього літа зовсім не надавався до культурних обмінів між країнами на грані конфронтації.

— Повернімося додому, — наполягала Олена. — Війну ж не оголосять протягом кількох днів. Ви зможете продати фабрику, а тоді всі разом і поїдемо.

Антон мав своє бачення. Щоб вибухнула діжка пороху, достатньо маленької іскорки. Вбивства спадкоємця корони було цілком достатньо, щоб підпалити гніт. Він був упевненим, що війна не забариться й охопить більшу частину Європи, яка стала справжнім пороховим погребом. На його думку, не буде нічого дивного в тому, що здійснений замах зведе до нуля всі дипломатичні зусилля, залучені для того, щоб розв’язати кризу, спровоковану балканськими війнами.

— Ми все ж поїдемо до Лондона, — нарешті вирішив він. — Звідти зможемо оцінити напругу, що панує між різними країнами. Англійський король є родичем правителям Німеччини й Росії — двох держав, які будуть у різних таборах у разі збройного конфлікту. Його Величність точно не бажає, щоб сім’я була розірвана по живому!

— Ми зустрінемося з королем? — поцікавився Віталій.

— Ні, — розчулено відповів батько, — та мій банкір може поділитися якимись відомостями; людям, які керують грошима, завжди довіряють сильні світу цього.

— Англія ж далеко. Ви знаєте дорогу туди? — запитав хлопчик.

— Канада ще далі! Я не хочу туди, — проказала вперто Олена.

— Давайте поки що не будемо про Америку. Найперше — подорож до Лондона. Німеччину ми перетнемо поїздом, як і Бельгію, а ще маленький шматочок Франції, до Кале. Звідти корабель доправить нас до Дувру, а потім і до Лондона. У нас буде дуже приємна пригода. Ви побачите чудові краєвиди країн, у яких ще не бували.

— Я марила цією подорожжю, — зізналася Олена, — але щоб виступити як скрипалька в Букінгемському палаці, а не для того, щоб втікати до Канади. Я не боюся війни, тату. Якщо вона й буде, то недовго.

— Упевнений, що ми найсильніші! — вигукнув Віталій, підносячи стиснуту в кулак руку. — Ми переможемо!

Батько сумно посміхнувся своїм двом дітям. Розлука з ними, навіть недовга, була для нього жахливим випробуванням. Та найперше — їхня безпека, і його рішення було незворотним.

Наступного дня під гарячим літнім сонцем сім’я разом з Олегом Севчуком сіла в поїзд. Не підозрюючи про трагічні події, які вже маячили на горизонті, природа розпростерла перед ними свої чудові краєвиди гір, широких степів і квітучих полів. Картина була мирною, далекою від справ війни.

Пасажири поводилися тихо, занурені в глибини власних думок. Учитель мови, який уже давно мав намір дістатися до Канади, був радий подорожувати в компанії Ловенців. За п’ять років, протягом яких він щодня їх відвідував, бачив, як росли діти. Олена, яка тоді була тринадцятирічним підлітком, перетворилася на надзвичайно гарну молоду жінку, сором’язливу, але наділену харизмою, яку поки що не усвідомлювала. Віталій же, п’ятилітній карапуз, говіркий і приязний, сприймав навчання англійської як гру і просунувся далеко. Тепер Олег був задоволений роботою своїх учнів, як і гордий тим, що їхній батько вважав його гідним стати їхнім опікуном.

Зі свого боку Олена думала про скасований концерт, який квартет мав запропонувати увазі англійським суверенам. Чи її від’їзд на інший бік Атлантики покладе край її кар’єрі? Вона так раділа, коли її запросили до Віденського симфонічного оркестру! Як вона зможе пристосуватися у невідомім краї за відсутності батька, який завжди керував подіями її життя?

Щодо Віталія, то його вік дозволяв йому насолоджуватися теперішнім, і він радів усьому, що бачив, — стаду корів на пасовищі чи дітям, які бігли вздовж залізниці, махаючи руками, щоб привітати пасажирів поїзда.

«Для цих маленьких селян, одягнених у ганчір’я, локомотив, що мчить по металевих рейках, — обіцянка іншого світу, якого вони ніколи не пізнають», — замислено промовив Антон, сподіваючись, що шлях, який він проклав для себе і своїх дітей, приведе їх у кращий світ.

Саутгемптон був містом гамірним, дуже завантаженим морським портом, де зустрічалися дуже зайняті байдужі один одному люди. Антон знайшов дві каюти першого класу на борту лайнера, який відпливав з Англії 11 липня й прямував у порт Галіфакса[4], що в Новій Шотландії[5]. Було домовлено, що Олег відправить телеграму Тофенякам, як тільки корабель причалить у Канаді. А звідти, як пояснив Антону морський офіцер, його діти зможуть сісти в поїзд, який довезе їх до Монреаля.

Напередодні від’їзду, сидячи зі своїми за столом у шикарному ресторані англійського портового міста, батько давав їм останні настанови. Олена, схрестивши руки, невдоволено кривилася. Ніколи раніше батько нічого не вирішував, не порадившись із ними — з нею й братом. Міркуючи разом, вони знаходили розв’язання проблем, що виникали. Чому цього разу він був непохитним?

Добре усвідомлюючи, якої жертви вимагав від доньки, й той біль, який завдавав їй, Антон лишався переконаним, що для них так буде краще.

— Олено, — мовив лагідно, — ти тепер жінка і маєш чинити відповідно. Я розраховую на тебе, що ти приглянеш за Віталієм, доки мене не буде. Адже він ще малий!

Він поклав на стіл шкіряний портфель і, стишивши голос, звернувся до неї, а ще до Віталія й Олега.

— У цьому портфелі достатньо грошей, щоб ви могли жити рік, а то й довше, якщо будете економними. Там є фунти стерлінгів, а ще облігація на пред’явника, яку зможете обміняти в будь-якому канадському банку.

— А якщо вас не буде через рік? — запитав Віталій зі стурбованим виглядом. — У нас не буде грошей, і ми помремо з голоду.

Таке зауваження викликало пожвавлення.

— Ні, звичайно, — відповів батько, обіймаючи сина за плечі. — Не бійтеся, за кілька місяців я буду з вами. Ми вже майже уклали угоду з моїм покупцем із Соледара.

Назавтра на борту пришвартованого корабля, який мав доставити його дітей до Америки, в Антона було важко на душі. Проте він був переконаний, що його рішення правильне.

— Тату, — зробила останню спробу Олена, — я боюся більше ніколи не побачити своєї країни. Так, є загроза війни, але ж Галичина — вона наша. Ми з Віталієм виросли в Калуші. Для нас немає нічого кращого у всьому світі. Благаю, ти ще можеш змінити свою думку! Ми хочемо лишитися з тобою.

Стоячи біля великого ілюмінатора в каюті дітей, Антон заплющив очі й глибоко вдихнув. Він мав приборкати гупання свого серця. Доклавши надзвичайних зусиль, щоб опанувати емоції, він підійшов до одного з ліжок.

— Ходіть сюди, у мене для вас сюрприз.

Він відкрив свою теку зі шкіри. Перспектива отримати подарунок освітила обличчя Віталія.

— Ось!

Він простягнув їм гарно оздоблену дерев’яну рамку, в ній було фото, на якому був він із дружиною Дарією, коли вони їздили у весільну подорож до Венеції. Олена взяла її тремтячими руками, підійшов Віталій і обидва зажурено дивилися на щасливі обличчя батьків.

— Після смерті вашої матері це фото було зі мною скрізь, куди б я не їхав. Завдяки оцій цінній речі ми з мамою будемо завжди з вами за будь-яких обставин. Тепер ваша черга нею опікуватися.

Дівчина притиснула рамку до грудей.

— Я зможу просити вас про все, що захочу? — запитав Віталій.

— Так, — відповів Антон. — Ба більше, якщо ти справді в те віриш і слухаєш своє серце, ми виконаємо твої бажання.

Олена підняла фото й висловила перше побажання.

— Бажаю, щоб тато якнайшвидше приєднався до нас у Канаді.

— Твоє перше бажання буде виконано, — запевнив її Антон.

— Я виглядатиму тебе щодня, — пообіцяв Віталій.

— На той випадок, якщо ми загубимось і втратимо зв’язок, — додав батько, — ось адреса мого нотаря в Лондоні. Його офіс буде нашим місцем зустрічі, допоки ми знову не будемо разом.

Він подивився на Олега, щоб упевнитися, що той усе зрозумів. Учитель ствердно кивнув.

Пролунало оголошення про відплиття; відвідувачі мали покинути корабель. Антон обійняв дітей і востаннє поцілував їх.

— Ми незабаром зустрінемося, обіцяю. Олено, приглядай за братом, а ти, Віталію, з цієї миті, ти маєш бути справжнім маленьким чоловіком.

Він змушений був відірватися від дітей, проковтнути схлипування й зійти на берег.

Дощ над Саутгемптоном посилювався. Спершись на перила, Олена з Віталієм прощалися, махаючи руками, а їхні сльози губилися серед крапель, що падали з похмурого неба. Олег підійшов до них і поклав руки їм на плечі. Цей дружній жест зменшив Антонову тугу. Незважаючи ні на що, незважаючи на небезпеку, від якої він намагався їх уберегти, він не міг заборонити собі відчувати глибокий смуток.

Незважаючи на грім і блискавки, він досить довго стояв на причалі, допоки міг бачити лайнер, який у своїх металічних нетрях ніс ці дві душі, за які він, не сумніваючись, віддав би своє життя. Коли корабель став маленькою точкою на горизонті, він пішов під зливою, прохаючи Небо берегти дітей. Відчуття, наче Дарія спиралася на його руку й підтримувала його рішення, принесло полегшення. Та Антон знав, що кошмари переслідуватимуть його вдень і вночі, аж доки він, своєю чергою, не зійде на борт лайнера, який відбуватиме до Канади.

Олена з Віталієм уважно дивилися на краєвиди, що пропливали перед їхніми очима. Прибуття до Галіфакса 18 липня стало для них початком справжніх здивувань. Архітектура будинків з їхніми кольорами й гостроверхими дахами сильно відрізнялися від того, що вони бачили у Європі! Та найбільше здивування викликав одяг — без вишивок він здавався їм тьмяним, а хустки, які носили українські жінки, замінили на капелюшки. Це відкриття відвертало їх від їхніх страхів.

Пасажири, які під час плавання жили на нижніх палубах, мали проходити санітарний контроль, перш ніж перетнути канадський кордон, в той час, як ті, хто мандрував першим класом, мали тільки показати чинний паспорт і повідомити мету перебування в Канаді.

— Ми приїхали з візитом до друзів у Монреалі, — пояснив Олег прекрасною англійською.

Чоловік волів промовчати про їхнє бажання іммігрувати, вважаючи за краще зробити це тоді, коли до них приєднається Антон.

— Це ваші діти? — спитав митник, вказуючи на Олену й Віталія, які трималися за руки, й були явно схвильованими.

— Я — їхній опікун, — заявив учитель, простягаючи документ, що дав Антон і яким визначалася його роль.

— Я бачу, ви українці. Я здивований, що ви так добре говорите англійською. А ви, — продовжив він, звертаючись до Олени й Віталія, — ви теж володієте нашою мовою?

— Ми говоримо також і французькою, — відповіла сором’язливо Олена мовою Мольєра.

Митник задумливо дивився на неї. Вказуючи на футляр, який вона притискала до грудей, він запитав:

— Ви граєте на цьому інструменті? Можна глянути?

Олена зробила крок назад. Вона не любила, коли хтось торкався до її цінної скрипки. Та Олег зробив знак, що вона має підкоритися. Вона надзвичайно обережно поклала футляр перед офіцером.

— Ця скрипка не має ціни для мене.

Чоловік відкрив валізку й дістав із неї інструмент, який крутив на всі боки, на щастя, обережно.

— Маєте рацію, — погодився він, — ваша скрипка прекрасна! Я великий прихильник музики. За інших обставин я попросив би вас заграти.

Він приязно повернув її власниці.

— Ласкаво прошу до Канади, — додав він. — Бажаю вам гарного перебування.

Перш ніж полишити морський вокзал, Олег кинув оком на чергу з іммігрантів, у якій він теж мав би стояти, якби подорожував третім класом. Діти плакали, чіплялися за спідниці своїх матерів, а старші штовхалися в очікуванні своєї черги пройти санітарний контроль. Вирішивши, що йому поталанило, бо він не мав там стояти, Олег підвів голову й рушив до виходу.

Оскільки корабель прибув рано вранці, вони змогли сісти в поїзд до Монреалю того самого дня, але найперше Олег зайшов до банку, де обміняв частину фунтів стерлінгів на канадські банкноти. Коли дістався до залізничного вокзалу, то відправив телеграму Миколі Тефаняку, аби попередити, що діти Ловенці й він сам будуть у Монреалі назавтра в кінці дня.

Коли вечеряли, Олена поділилася з Олегом своєю стурбованістю.

— Я не хочу везти гроші, які нам дав наш батько. На борту корабля наші статки були в безпеці в сейфі нашої каюти, та тепер, якщо я загублю валізу, в нас не буде ні цента.

— Тому що вона більше дбає про свою дорогу скрипку, ніж про власну валізу, — закинув нахабно Віталій. — Тому нам варто скласти всі наші гроші до футляра її дорогоцінного інструмента.

— Чи у твій мішечок з олов’яними солдатиками, — засміялася сестра. — Тоді ми точно їх не загубимо!

Хоча Олега й веселили ці дитячі підсміювання, він визнав, що вона має рацію.

— Звичайно ризиковано, — погодився він. — Які ваші пропозиції, мадемуазель Олено?

— Ми з Віталієм не мали досвіду поводження з грошима. У вас досвіду більше. Що ми маємо зробити?

— Тому що мосьє Віталій ще досить юний, раджу розділити готівку між нами двома і сховати акцію на пред’явника у футлярі вашої скрипки, хоч би на деякий час. Ваш брат не так уже й помилявся, коли пропонував таке рішення. Ваш музичний інструмент ніколи не загубиться. Коли ж облаштуємося в Монреалі, обміняємо його, а ще візьмемо сейф, щоб лишати там наші гроші.

Коли закінчили вечеряти й розійшлися по купе, Олена і Віталій притулилися один до одного.

— Я боюся! — пожалівся Віталій.

Олена намагалася бути впевненою й ніжно притиснула брата до свого плеча, перш ніж витягти з валізи рамку рожевого дерева, яку їм дав їхній батько.

— Допоки ми будемо всі разом, нічого не станеться, Віталію. Я обіцяла татові оберігати тебе, і ніколи тебе не кину. А ще мама. Вона захищає нас згори, я впевнена.

Вказівним пальцем вона ніжно провела по материному обличчю. Хлопчик узяв рамку й обережно поцілував дорогоцінне зображення. Олена скуйовдила його чорне волосся.

— Ти схожий на маму, — прошепотіла вона.

— Я можу спати з тобою, у твоєму ліжку? — спитав благально Віталій.

— Звичайно, — відповіла сестра, натягуючи на них простирадло.

Рука в руці, діти Ловенці заснули, забувши про прийдешні дні, сповнені див і невпевненості. За Атлантикою, на континенті, який вони щойно полишили, держави починало трусити в центрі незворотних подій.