Скрипка «Спіріт Лейку»

17

Імельда Лявальєр була розлючена.

— Що на тебе найшло, що ти відіслав Александра доставляти товари до табору Спіріт Лейк? — вона не могла зупинитися. — Ти ж знаєш, що наш син захопився українською скрипалькою. Якби ж то було тільки у її національності! Але ж та жінка заміжня.

Звиклий до нападів гніву своєї дружини, Едмон повільно складав товари, доставлені напередодні поїздом. Та все ж намагався спокійним голосом її утихомирити.

— Що ти так переживаєш, люба, сім’ї в’язнів мешкають за межами табору. Немає жодного ризику, що Александр зустрінеться з мадам Оленою.

Він раптово зупинився.

— Александр казав тобі, що Орфа Дюран жбурнула каменюкою у тих двох дам, коли вони були вже на дрезині? Сподіваюсь, що він не сильно поранив нашу чарівну скрипальку.

— Мені начхати на здоров’я цієї українки. Якби то загинув Антуан, я б вчинила так само і не схибила б, повір моєму слову!

Щоразу, коли Александр приїжджав до Спіріт Лейку, то дивувався, як усе було добре організовано. Ще менше як рік тому густа тайга вкривала територію. А тепер табір вражав своїм плацом, рівними рядами бараків для в’язнів, магазином, офісом коменданта й великою кухнею, на якій готували їжу. На жаль, огорожа з металевої сітки й вишки з потужними прожекторами надавали йому зловісного вигляду. В’язні, яких одразу після прибуття вдягнули в однаковий спеціальний теплий одяг, призначений для суворого клімату Абітібі, працювали на різних роботах за колючим дротом. Інші розчищали величезні ділянки лісу за межами табору під наглядом військових.

Будинок, де була кухня, і був тим місцем, куди Александр привозив товари. З допомогою в’язнів він саме розвантажував дрезину, коли помітив Аранка. Щочетверга індіанець приносив у табір рибу. Вони разом зайшли на камбуз.

— Покладіть на стіл, — запропонував шеф-кухар, — мої помічники розкладуть.

Поклавши пакунки, Александр підійшов до Петра.

— Хочу запитати про вашу дружину, — звернувся ввічливо. — Нам справді шкода, що її поранили...

Петро не дав йому закінчити.

— Ваших вибачень недостатньо, — мовив той саркастично. — Олена ледь не втратила око. Вона й досі в табірному госпіталі.

— Справді? — здивувався Александр. — Потрібно проконсультуватися в лікаря в Амосі й за потреби направити її до Монреаля до офтальмолога.

— Не лізьте, куди вас не просять! — обірвав його Петро, втрачаючи витримку. — Олена — моя дружина, а не ваша.

Побоюючись, що розмова загостриться, Аранк, який був свідком цієї сцени, потягнув друга до виходу.

Назовні двоє солдатів чекали на Александра, щоб відвезти його дрезиною до Амоса.

— Дякую, — сказав він їм, — Аранк із задоволенням підкине мене додому.

І стрибнув на круп позаду індіанця. Військовий відчинив їм важкі ворота табору й попрощався. Група в’язнів, понуривши голови, йшла узліссям. Виснажені, вони поверталися в табір колоною по двоє.

— Знаєш, де госпіталь? — запитав Александр свого друга, як тільки вони трохи від’їхали стежкою.

— Десь за пів милі звідси. Його вже видно. Дивись, отой будинок під чорним дахом, той, що на схилі. Думаю, ти хочеш, щоб ми туди поїхали.

Не чекаючи відповіді, він повернув запряжку в той бік.

У лікарні чоловіків зустрів сержант Лєпін.

— Ви тут працюєте? — поцікавився Александр, радий побачити його знову.

— Іноді. Маю й інші обов’язки, як-от супроводжувати гарних пань до Амоса, та така оказія трапляється зрідка, — відказав той весело. — Сьогодні я тут для іншого.

— Не хочемо вам заважати. Просто хотіли запитати про мадам Тефаняк. Її чоловік на табірній кухні сказав, що вона ледве не втратила око.

— Хочете побачити її? Вона сама вам скаже, як почувається.

— Мій брат Жозеф буде радий довідатися, що все добре, — збрехав Александр, щоб приховати свої власні страхи. Відтоді як у неї поцілили каменем, йому ніяково. Саме він запросив її до Амоса.

— Самі побачите. Я саме приїхав за нею, щоб відвезти додому. Сьогодні їй краще. Її чоловік сказав вам правду. Набряк довкола ока викликає побоювання гіршого.

Сержант відчинив двері в кінці вузького коридору й відійшов, щоб поступитися місцем. Олена, тримаючи газету в руках, стояла біля вікна спиною до них.

— Я готова, сказала вона, не обертаючись.

Александр зробив кілька кроків до неї.

— Ми з другом прийшли провідати вас. Я не думав, що знайду вас у госпіталі.

Зачувши вже знайомий голос, молода жінка здригнулася й обернулася. Александра вразило її обличчя, вкрите фіолетовими синцями.

— Мені дуже шкода, я не думав, що той камінь заподіяв вам такої шкоди.

— Я її не осуджую, — прошепотіла Олена. — Вона втратила сина, а синці — це минеться.

З її рук випала газета, вона нахилилася за светром, який лежав біля ніжки ліжка.

— Можемо йти, — сказала вона, звертаючись до сержанта Лєпіна.

Її погляд був згаслий, жодної іскорки не блищало в ньому, на відміну від того дня, коли вона дарувала свій виступ Амосу.

— Можна нам вас провести? — ввічливо запитав Александр.

Не відповівши, вона просто пішла до виходу. Александр ішов за нею й згадав, що вона ніколи не бачила його друга індіанця, тож треба їх познайомити.

Олена змусила себе ввічливо йому посміхнутися. Відблиски сонця, що сідало, танцювали у її погляді й уразили Аранка — він зрозумів, чому ця гарна молода жінка так притягує його друга.

Сержант Лєпін запросив групу йти за ним посипаною гравієм стежкою в напрямку Ліллієнвілля — поселення для сімей.

— Люди в Амосі в захваті від вашого виступу минулої суботи, — зауважив Александр, який ішов поряд з Оленою.

Смуток, який видавав її, викликав співчуття.

— Усі сподіваються, що ви ще гратимете для нашої громади.

— Ви належите до світу, якому немає до мене діла, — зауважила раптом дівчина, повертаючись.

Зупинившись перед Александром, вона повела далі:

— Відколи ми повернулися до табору, Віталій щодня благає мене поїхати до Амоса. Бо ви подарували йому Калуша, він уважає вас своїм найкращим другом. Але ми в’язні!

— Чоловіки — так, а ви — ні.

— Дружини й діти, які приїхали за главами сімей, ділять із ними відповідальність. Ми не вільні вирішувати, куди йти. Солдати мають наказ стріляти, якщо побачать, що хтось намагається втекти. Ви знали про це?

— Такий наказ ніколи не віддали б тут, це — табір для інтернованих, він підпадає під Гаазьку конвенцію. Зрештою, так увесь час каже мосьє мер.

— Значить, Гаазька конвенція не захищає тих, хто мріє про свободу. В Монреалі такого собі Джона Бозека, українця, як і ми, застрелили, коли спробував утекти. Так написали в газеті, яку я читала в диспансері.

Голос її тремтів, і їй насилу вдавалося стримати ридання, що підступали до горла.

— Олено, — прошепотів Александр, — мені справді шкода.

Аранк дивився на свого друга. В перших сутінках його обличчя було сповнене безмежної ніжності. Коли Олена підвела на нього свої мокрі від сліз очі, індіанцю здалося, що час зупинився. Здавалося, по нитці туману, що плавав над поверхнею води, підкрався Дух озера й, непомітно скориставшись своїми чарами, кинув у серця цим двом зерня кохання. Індіанець відчував це, навіть якщо погляди тих двох зустрілися лише на якусь безмежно коротку мить.

Лєпін, якому стало ніяково, кашлянув, щоб нагадати про свою присутність.

— Буде на краще, якщо ви підете. Я маю наказ, і повинен його виконувати.

Аранк узяв свого друга за руку й повів рінистою стежкою.

— Ходімо, — проказав він, — мадам Тефаняк має повертатися додому.

Він обернувся до Олени.

— Якщо вам буде потрібна моя допомога, не вагайтеся, моє плем’я стоїть з іншого боку озера.

— Одна річ зробила б мене щасливою. Скажіть магічну формулу, яка розігнала б оцих комарів, що вирують навколо мене. Була б вам невимовно вдячна.

— Таке бажання я міг би задовольнити, — мовив Аранк. — Моя бабуся готує мазь, до якої додає екстракти олій деяких коренів, та я не знаю яких. Вона ревно оберігає свою таємницю. Та мазь — справжній захист від отої навали. Ці олії, думаю, трапляються зрідка, бо вона ніколи не робить багато мазі. Правда, індіанці легше за вас зносять комарів і гнус.

— Мабуть, вона отримує свої знання від Духа озера, — припустила Олена з легкою насмішкою в кутиках уст.

— Не варто сумніватися в Дусі озера, люба пані, — відповів Аранк, приховуючи, як його торкнули її слова, — він насправді плаває над потоками цього чарівного водного простору. Якщо будете уважною, в деякі беззоряні ночі можете побачити, як він танцює на тлі чорного неба. А коли відчуває в собі щедрість, виконує бажання тих, хто його просить.

— Справді? — розвеселилася Олена, до якої, здавалося, повернувся добрий гумор.

І поспішно додала:

— Коли побачу його, то обіцяю поділитися з ним своїми бажаннями.

Александр уже збирався поцікавитися, чого вона бажає найбільше, та крик Віталія, який біг щодуху, зовсім не лишив йому часу.

— Александре, я так радий тебе знову бачити!

Він простягнув молодому хлопцеві свого кота.

— Дивись, Калуш тебе впізнав. Він мурчить.

Александр провів долонею по довгому чорному хутру.

— Добре піклуйся про свого нового друга, і про свою сестру, — проказав до нього Александр, підводячи очі на Олену. — Тепер мені потрібно йти, сержант Лєпін відведе вас додому.

— Ходімо, — хлопчик узяв його за руку. — Толя хоче подякувати тобі за гарненьке кошеня, яке ти йому подарував.

— Іншого разу, — пообіцяв він, помітивши сім’ю Тефаняків, яка спостерігала за ними здалеку.

На щастя, Петра серед них не було.

Щойно Александр і Аранк пішли з кухні, в’язні не стримувалися, здіймаючи Петра на кпини.

— А він так нічого собі, цей Лявальєр, і дуже цікавиться здоров’ям твоєї жінки.

— А він же не в’язень, тож може тихенько підбивати клинці до твоєї благовірної, доки ти за колючкою.

— Моя дружина весь день із моєю матір’ю й сестрою, — бісився Петро.

— Та це не заважає їй грати на скрипці для ворогів, — глузливо посміхнувся шеф.

Петро вирішив за краще промовчати. Ураховуючи їхній фіктивний шлюб, Олена вважала себе вільною, тож так і поводилася, не питаючи в нього дозволу. Така поведінка має змінитися. Він пообіцяв собі змусити її бути обачнішою. Йому не хотілося бути табірним посміховиськом. Той багатий вискочень, Лявальєр, загрався у доблесного Дон Кіхота й дійшов до того, що при всіх цікавився здоров’ям його дружини, хоча саме жінка з Амоса спотворила їй обличчя.

Олена вже була вдома, коли Петро повернувся з роботи, та він не міг поговорити з нею, бо всі, хто проживали з ними в одному будинку, також були вдома, рятуючись від комарів.

Коли весь будинок заснув, а Петро хропів на верхньому ліжку, Олена згадувала теплий голос Александра. Він так ніжно вимовляв її ім’я! Який би заспокійливий прихисток могла б вона знайти в його обіймах! Він мав рацію: чоловіки були в’язнями, але не сім’ї. А якщо додати, що вона насправді Петрові не дружина, чи потрібно чекати кінця війни, щоб розірвати шлюб, на який вона погодилася тільки заради того, щоб забрати Віталія? До того ж усі звинувачення проти Петра були відкликані, тож угоду виконано. Вона замислилася, як знайти вихід із ситуації. Може, варто поговорити з Жозефом Лявальєром?

На сусідній канапі спали Віталій і кіт, міцно притулившись один до одного. Калуш, відчувши, що вона на нього дивиться, підвів голову, і два маленьких ока блиснули в пітьмі. Почулося легеньке муркання. Олена стулила повіки й уявила себе біля Александра. У мріях тоненький промінчик надії кликав її до світла.

Александр відчував те саме, що й вона, — вона ставала впевненішою. Саме з ним вона мріяла жити. Безперечно, Віталію він подобався так, що він відчув би полегкість, якби вона розірвала свій шлюб за домовленістю й пішла до нього. Принагідно вона поговорить із Жозефом і детально розповість йому свою історію. Він же священник і брат Александра, тож зможе їй допомогти, навіть якщо його й засмутить те, що вона гралася з таїнствами.