Скрипка «Спіріт Лейку»

34

Був Великодній понеділок, вечеря закінчилася. Сидячи під величезною кришталевою люстрою у їдальні Замку Амоса, Еліс Ловенець закінчила розповідь про своє перебування у таборі Спіріт Лейк, подорож, яку вона вирішила сховати в лабіринті забуття після того, як знову знайшла Александра і свого сина. Сержант Лєпін втручався, коли йшлося про нього, згадував деякі деталі, які вона випустила чи забула, тоді як Дельфін і Ентоні слухали її, затамувавши дух, не наважуючись перервати, щоб вони не загубили нитку своїх спогадів.

— Перші мої спогади, які збереглися в пам’яті з того часу, коли ми жили в Лондоні, — згадував Ентоні. — Ви з татом ніколи не казали мені про Спіріт Лейк чи судові процеси, про які ти нам щойно розповіла.

— Не одна я мовчала про цей жах. Протягом шістдесяти років усі — турки, німці, українці, кого, як і мене, неправомірно ув’язнили, воліли бути в тіні. Лиш нещодавно дехто вирішив підвестися й знову пережити пам’ять тих місць і тих людей, які були там.

— Що змусило вас перебратися до Англії? — запитала Дельфін.

— Один із журналістів, який робив із нас клятих коханців, був засмучений неочікуваним і дивовижним фіналом процесу над Александром. Без сумніву, стурбований тим, щоб його вибачили за те, що був одним із найпалкіших наших недоброзичливців, він опублікував статтю, у якій розповів нашу справжню історію. Саме після публікації його тексту моя кар’єра відновилася.

— Розкажіть нам, Олено, — наполягав сержант Лєпін зацікавлено. — Я завжди запитував себе, як ви відновили свою музичну кар’єру.

— Статтю прочитав керівник монреальського оркестру угорського походження, цей музикант згадав віденського маестро, який узяв мене під свою опіку й розповідав йому про мій талант. Він викликав мене, оцінив мої музичні навички й запросив приєднатися до його оркестру з нагоди концерту в Сен-Дені — театрі, який відкрив свої двері в Монреалі за рік до того. І події пішли вервечкою. Один генерал, який був присутнім на тому концерті, запропонував мені приїхати в Галіфакс і грати для солдатів, що відбували до Англії. Одного дня ми з Александром і Ентоні, своєю чергою, зійшли на корабель. Облаштувавшись у Лондоні, я й далі грала для армії, приєднавшись до однієї з груп музикантів і співаків, які виступали в концертних залах, а також їздили по військових таборах і військово-повітряних базах. Потроху мене узнали, і кар’єра мала новий злет.

— Ви вибачили Імельді й Едмону те, як вони до вас ставилися?

Олена перевела погляд на каблучку на її підмізинному пальці, у якій сяяв діамант. Вона якусь мить із ніжністю дивилася на нього.

— Так, я вибачила їх насамперед тому, що вони забрали тебе, погодившись, що ти їхній онук, тоді як Александру й мені загрожувало довічне ув’язнення. Та наші стосунки ніколи не були безхмарними, між нами було багато поганого, що міг вилікувати лише час. А ще, перетнувши Атлантику, ми з Александром могли вільно жити нашим коханням. Я скористалася великим культурним й інтелектуальним піднесенням післявоєнного часу, щоб здобути місце під сонцем. Після того тривалого конфлікту світ сподівався на радість жити вільним. То були безрозсудні роки, як їх називають сьогодні. Ми з Александром були надзвичайно щасливими.

— За кілька років, — розповідав Етьєн, — я натрапив на газету, у якій ішлося про вас і вашу кар’єру. Фото нагадало мені юну українку, яку я знав у Спіріт Лейку і яка грала на скрипці біля Озера Духа, мріючи знову стати вільною.

— Я була лише юною дівчиною, відірваною від свого батька і своєї батьківщини.

— Яка мала пережити багато страждань!

— Маєте рацію, Етьєне. Найгіршим з усього стала смерть Віталія, який пішов від нас, а мене не було біля нього. На щастя, там були ви, ви, Розен і Аранк.

— Розкажіть нам про себе, сержанте Лєпін, — попросила Дельфін. Повернувшись із війни, ви знайшли Розен? Одружилися з нею?

Чоловік схилив голову на свою тремтячу руку.

— Так, вона чекала на мене, і ми все ж одружилися, незважаючи на незгоду мого брата, й ми поселилися на сусідній із ним земельній ділянці.

У старого змокріли очі, він крадькома витер їх зворотним боком рукава.

— На жаль, наше щастя було швидкоплинним. Розен забрав іспанський грип. Вона була вагітною.

Розчулена, Олена поклала свою руку на його.

— Етьєне, мені невимовно шкода! Я часто думала про неї, особливо про нашу нічну втечу, коли вона переодягла мене в черницю. Я двічі писала їй, щоб подякувати за те, що вона погодилася стати хрещеною матір’ю нашому сину. Ми з Александром хотіли побачити її. Тепер розумію, чому мої листи повернулися.

— Після її смерті я поїхав на канадський захід.

— Ви довго там жили?

— Після п’яти років поневірянь мені захотілося повернутися жити в Амос. Абітібі — мій дім.

— Ви спілкувалися з Аранком?

— Ні, після смерті сестри він теж пішов. Вибрав Манітобу. Я випадково дізнався, що він там одружився.

— Усе це так далеко! — прошепотіла Олена.

— Я був упевнений, що одного дня Віталій приведе вас до Спіріт Лейку, — сказав їй Етьєн, — і настав час вам приїхати. Сил у мене лишається все менше. Повернувшись із Ванкувера, протягом багатьох років я на день його смерті, який також є днем його народження, ішов покласти квіти на його могилу, розказував йому про ваші успіхи. Та за довгі роки кладовище зникло у високій траві та кущах. Знаєте, що на місці, де колись стояв табір Спіріт Лейк, відкрилася сільськогосподарська школа?

— Так, мені казали.

— Тож історія інтернованих тут людей зникла в колективній амнезії народу, вкритого плямами забуття, — додав Ентоні.

— Довгий час я хотіла себе переконати, що мій молодший брат повинен спочивати там, де за ним прийшла смерть у день, коли йому виповнилося дванадцять років. Та сьогодні, майже дійшовши до кінця свого існування, в мене виникло бажання забрати його ближче до себе, щоб ми могли лежати поруч на нашому вічному спочинку. Я вирішила провести ексгумацію його тіла, і відтепер Віталій спочиватиме на кладовищі Нотр-Дам-де-Неж, де вже двадцять років на нас чекає Александр.

— Саме дідусева смерть спонукала вас кинути кар’єру? — запитала Дельфін.

— Так. Александр був моїм імпресаріо, і ми разом об’їхали весь світ. Ти їздив із нами, Ентоні, аж доки не досяг віку, коли мав іти до коледжу.

— Я пам’ятаю. Мені було дванадцять років, коли я почав класичну освіту в Монреалі. Ви записали мене до нового коледжу Жан-де-Бребьоф у вересні 1928 року. Дідусь Едмон, який став удівцем за рік до цього, був радий поселити мене в себе на час мого навчання. І він ніколи не згадував, що мав колись магазин в Амосі.

— Після процесу над їхнім сином, — пояснила Олена, — Лявальєри продали магазин. Вони воліли не повертатися в Абітібі. Без сумніву, це місце нагадувало б їм про неприємні періоди їхнього життя.

— А Антон, ваш батько, ви знайшли його? — захвилювався Етьєн. — Ви так на нього чекали.

— Щойно ми прибули до Англії, я пішла в нотаріальну контору, де тато призначив нам зустріч. Останній раз, коли правник бачив його, було за тиждень до того, як ми з Віталієм сіли на корабель до Америки, і після того вже не бачив. Метр Ґерлі порадив нам піти в його банк. Я дала йому нашу лондонську адресу, і він пообіцяв, що повідомить нас, якщо Антон дасть хоч якийсь знак, але так і не повідомив.

— Ви пішли до банку?

— Так, і здивувалися, коли дізналися, що батько зняв майже всі гроші за рік до нашого від’їзду із Саутгемптона. Облігація на пред’явника, яку він нам дав, було останнім, що там лишалося.

— Тож ви так і не знайшли батька й не дізналися, що він зробив із грішми?

— Ні. Кілька років по тому мене запросили з виступом до Відня, і я скористалася нагодою, щоб відвідати Калуш. Наше бідне місто було вщент зруйноване. Згідно з муніципальним реєстром, Антон Ловенець помер незадовго після початку війни, коли російські війська рушили з боями в Україну.

— Тож, відправивши вас до Канади, він урятував вам життя.

— Так, любий тато!

— Чи вдалося йому продати свою фабрику? — запитав Ентоні.

— Жодного документа щодо цього немає. Ми з Александром ходили на те місце, де була фабрика. Від будівель зосталися лише купи щебеню, а земля в зруйнованому місті нічого не коштувала.

Підійшов офіціант, щоб запропонувати їм каву чи діжистив.

— Може, перейдемо в салон, — запропонувала Олена. — Моїм старим кісткам буде комфортніше у зручному кріслі. Вашим також, Етьєне.

Усі погодилися.

У салоні фоном грав піаніст. Побачивши знаменитість, підвівся, щоб привітати її. Відвідувачі відреагували на її появу гучними аплодисментами. Усі чули про виступ у церкві Ля Ферм на Великдень і, заінтриговані містичним приводом до її приїзду в Абітібі, коментували кожен на свій лад.

Олена з компанією пішла вглиб зали, до каміна, у якому потріскували кедрові поліна. Вона накинула на плечі вовняну шаль і прийняла від бармена скляночку шеррі.

— Тож, — повела далі Дельфін із того місця, на якому вона зупинилася, — ви так і не дізналися, що сталося зі статками вашого батька?

Олена неуважно роззирнулася.

— Ні. Багато статків загубилося на війні. На щастя, Толя знайшов акцію на пред’явника, і ці гроші дозволили нам жити в очікуванні, коли моя кар’єра скрипальки дасть нам засоби для існування, а потім і комфортно облаштуватися завдяки Александру, з якого вийшов прекрасний імпресаріо.

— Мене інше цікавить, — сказав сержант Лєпін. — Чи заарештували Ганса Фраймана за вбивство Петра?

— На нього було видано мандат на затримання, та, думаю, він перейшов на американський бік разом із сім’єю, перш ніж його затримали. Його так і не знайшли. Багато іноземців змінювали прізвища після війни, щоб краще інтегруватися в новій країні. Не сумніваюся, що вони зробили так само. Думаю, того ранку, коли сталася трагедія, що ледве не коштувала нам з Александром свободи, Ганс зрозумів, що Петро вирішив піти за мною, і побіг наздогнати того, щоб урезонити. Що трапилося потім, нам відомо. Я переконана, що смерть Петра була випадковою, тобто, власне кажучи, ніякого вбивства не було. Ганс був добрим чоловіком. Я дуже рада, що його так і не затримали.

— А Тефаняки?

— За свої лжесвідчення Ліна отримала догану від судді. Справу було закрито. Думаю, магістрат вирішив, що ці люди досить настраждалися в таборі Спіріт Лейк і не хотів звалювати на них додатковий тягар.

— А що Олег?

— Коли переконався, що я в безпеці й щаслива, він повернувся до Платцбурга, де й одружився з Жюльєн Депре.

— Бабусю, а що було далі з Толею? — запитала Дельфін, якій по ходу розповіді все більше подобався глухонімий хлопчик.

— Дорогий Толя! — прошепотіла Олена, дивлячись, як танцює в каміні полум’я.

— Як він знайшов ту акцію на пред’явника?

— Після смерті Петра мати віддала йому братову жилетку, безрукавку — хлопчику хотілося мати щось про нього на згадку. І під підкладкою він знайшов документ, який Петро там сховав. Той аркушик паперу мав для нього тільки сентиментальну цінність, аж доки Олег не показав його батькам свій ескіз. Тоді він зрозумів, що той клаптик паперу важливий. А як свідок смерті Петра він відчув, що має віддати його поліції. Через інвалідність його часто сприймали як розумово відсталого, але він був живою й розумною дитиною.

— Що сталося з ним після процесу? — поцікавився Етьєн.

— Мої батьки оплатили йому навчання, — сказав Ентоні, — і він став викладачем в інституті глухонімих. Потім одружився з жінкою, що мала такі самі проблеми, як і в нього, в них народилося троє дітей, які добре чують і говорять.

— Радий за нього, — зрадів Лєпін. — Я ніколи не забував про того хлопчика, що грався з Віталієм і розмовляв із ним за допомогою рук, а ще тих двох їхній кошенят, які завжди крутилися поруч.

— Є ще дехто, про кого ми не говорили, — сказала Дельфін. — Поліна!

— У нещасної була сумна доля. Вона гуляла по пристані в Монреалі, і її збила вантажівка. Її батьки так ніколи й не дізналися, чи вона навмисно кинулася під неї, чи ні.

— Бідолашна жінка! Ви дуже сердилися на неї за те, що вона вас звинувачувала?

— Вона мене ревнувала, це правда, рубці, що лишилися після опіків, зробили її озлобленою й нещасною. Але я не могла закидати їй її свідчення, бо вона не брехала. Вона справді бачила нас недалеко від того місця, де знайшли Петра.

— На щастя, завдяки Толі у Тефаняків були онуки, — додав сержант Лєпін. — Така радість мала допомогти їм пройти через усі випробування, насамперед пережити втрату стількох дітей.

— Маєте рацію, — погодився Ентоні, — їм усе ж випала можливість відчути радість бути бабусею й дідусем і постаріти в доброму оточенні.

— А тепер ходімо спати! — порадила літня дама. — Завтра день буде заповнений переживаннями, бо ми поїдемо на кладовище за Віталієм.

З широко відкритими в темряву очима Олена знову переживала чотирнадцять місяців свого життя, проведених у таборі Спіріт Лейк, які видалися їй століттям. Вона привітала себе з цією прощею в часі. Розказавши свою історію своїм рідним, в пам’яті лишилися тільки приємні спогади про пережите з Аранком, Розен і сержантом Лєпіном, прекрасними людьми, які підтримували її й Александра у важкі для них часи. А коли заснула, перед неї виплив образ Віталія. Вона безтурботно раділа їхньому завтрашньому побаченню.

Тепер Віталій лежав на кладовищі Нотр-Дам-де-Неж поруч з Александром. Зі спокійним серцем Олена повернулася додому в супроводі рідних. Вона вже може піклуватися про спочинок свого молодшого брата, як і обіцяла шістдесят три роки тому батькові в Саутгемптоні. Звичайно, через свій вік, але після обіду, коли священник читав відповідні ситуації слова, у неї було відчуття того, що Антон і Дарія були там, прийшли привітати свого сина.

— Мамо, ви ж так і не відкрили пакет, який вам дав сержант Лєпін на пероні в Амосі, — нагадав їй Ентоні.

— Тато має рацію, що нагадує, — ввічливо підтримала Дельфін, — нам усім кортить побачити, що там.

Схвильована, літня дама посміхнулася до внучки. Вона була з чоловіком і трьома своїми хлопчиками. Після смерті матері три роки тому Дельфін зблизилася з бабусею, і вони стали нерозлучними подругами.

— Згодна. Настав час відкрити той містичний пакунок, — мовила вона.

Тоді пішла до дубового столика, куди поклала його, по поверненню з Абітібі.

— Я знаю, що там, — зізналася вона, знову сідаючи на диванчик біля Ентоні. — У мене стільки емоцій викликає сама думка побачити це знову, що я вагаюся.

— Мамо, — сказав Ентоні лагідно, — думаю, я вгадаю, коли скажу, що це рамка з трояндового дерева, яку дав вам ваш батько. Чи помиляюся?

— Твоє припущення правильне, — сказала вона, прокручуючи пакунок у руках, наче боялася його відкрити.

— Вам допомогти?

— Так.

Її син обережно розв’язав вузол і зняв обгортковий папір. Показалося фото в поточеній червами рамці. Жозеф Лявальєр передбачливо помістив її в шкіряний мішечок, перш ніж покласти в домовину до Віталія. І зображення збереглося майже таким, як і було, хіба що злегка вицвіло. Полонені часом, Антон і Дарія посміхалися до своїх нащадків. Усі схилилися, щоб роздивитися обличчя своїх предків, яких ніколи не бачили.

Занадто малий, щоб щось побачити, п’ятирічний Едуард примудрився прослизнути у центр групи й різко потягнув за рамку, щоб узяти в руки. Дорогоцінна річ випала з Олениних рук річ і впала на підлогу з березового паркету. Рамка від довгого перебування у вологості в труні стала крихкою й тріснула. Усі вражено замовкли, а маленький хлопчик, злякавшись того, що накоїв, заходився плакати.

Дельфін стала на коліна, щоб зібрати уламки.

— Бабусю, дивіться! — вигукнула вона, беручи пальцями маленький блискучий камінчик. І там є ще.

Ентоні схилився теж й оглянув підлогу. З уламків рамки з трояндового дерева показалися прекрасні діаманти.

— Мамо, — здивовано мовив, підводячи погляд на Олену палкий погляд, — Едуард щойно знайшов статки вашого батька!

Дельфін простягнула бабусі фото, яке підняла з підлоги. На зображені, де чорний колір дещо посвітлішав, Антон Ловенець, чиє лице, як завжди, променилося, здавалося, спостерігав за своєю донькою, а в кутиках губ блукала загадкова посмішка. В Олени було відчуття, що вираз його обличчя змінився, наче йому було весело від того, що побачив, що його хитрощі було розкрито, і нащадки, нарешті, зможуть скористатися його статками.