Скрипка «Спіріт Лейку»

5

Полум’я війни, яку Австрія оголосила Сербії, швидко охопило Європу. Росія підтримала Сербію, в той час як Німеччина стала на бік Австрії. Слідуючи союзницьким зобов’язанням щодо Сербії, Франція й Англія як колоніальні імперії залучили свої заморські сили, включно з Канадою, яка запропонувала свої послуги Великій Британії. Поспіхом звели військовий табір у Валькартьє біля Квебека, і там рекрути-добровольці отримували початковий навчальний курс.

Сидячи на малюсінькій кухні у квартирі мелясового передмістя, Олег кинув газету, яку читав вголос.

— Просто жахливо! — вигукнула Олена, яка уважно слухала. — Росія оголосила війну Австрії. Що станеться з нашою країною, затиснутою поміж цих двох сил? Бідна Україна! Наші земляки опиняться між двох вогнів. Думаєте, наші брати воюватимуть один проти одного?

— Сподіваюся, що все це не затягнеться, — висловив побажання Олег. — У ці останні тижні ми могли тільки пересвідчитися, що тут, у Канаді, населення сприймає нас, як австрійських переселенців, тобто ворогів Британської імперії. Ця помилка грає проти нас, і мене все більше й більше непокоїть, яким чином канадська влада реагуватиме на нашу присутність на своїй території.

Втрутилася Ліна.

— Але ж ми друзі цієї країни. Вона нас прийняла. Якщо ми переїхали у Квебек, то тому, що хотіли стати канадськими громадянами.

— Не фантазуй, жінко, — відповів їй Микола, який тільки ввійшов разом із сином. — Ситуація загострюється.

— Та так, що сьогодні нас із татом виставили з фабрики.

— О, ні! — скрикнула Ліна.

— Перед лицем народного невдоволення в патрона не було іншого виходу, як попросити нас піти, — уточнив Микола. — Одного з наших жорстоко побили вчора ввечері, коли він вийшов із роботи. На нього напала група безробітних, які звинуватили його, що він краде їхні робочі місця.

— Ті самі безробітні погрожували сплюндрувати фабрику, якщо на ній і далі працюватимуть «вороги нації», — додав Петро.

Ліну ця новина добила.

— Що з нами буде? — скрикнула вона з перекошеним від болю обличчям. — Ваші дві платні ледве покривали плату за квартиру й харчі.

— Мій батько дав нам грошей, ми можемо ними скористатися, доки ви не знайдете роботу, — запропонувала Олена.

— У моєї вихованки — щедра натура, — сказав Олег, — але сума насправді невелика. Як тільки Антон Ловенець буде тут, ми зможемо більше допомогти, але поки що мусимо економити ті кілька копійок, що в нас є.

— Те, що ви нам платите за житло, вже дуже добре, і в Поліни є робота, — зауважила Ліна, яка намагалася опанувати себе. — Я надалі продаватиму на ринку вовняні шкарпетки, які в’яжу. Сподіваюсь, усі разом ми якось виборсаємося. У будь-якім разі в нас немає вибору. Будемо жити одним днем. Побачимо, що з нами ще трапиться. Я впевнена, що війна буде короткою.

— Сподіваймося, що Канада не змусить нас повернутися до Галичини, — стурбовано проказав Петро.

Олена мріяла повернутися до Калуша, щоб знайти батька, але вона усвідомлювала, що повернутися туди тепер — це наразити себе на жахливий ризик. На щастя, її молодшому брату було всього десять років. Якщо ж канадська влада вирішить відіслати їх в Україну, їх не призвуть під знамена, як двох старших Ліниних синів.

У кутку на кухні Віталій і Толя гралися олов’яними солдатиками у війну.

За кілька днів, 18 серпня, канадський уряд ухвалив закон про воєнні заходи, яким збільшив свої повноваження аж до довільної депортації іммігрантів, яких оголосили підривними елементами, і без можливості оскарження.

Для Тефаняків, як і для кожної родини, що підпадала під його дію, ризик заборони на перебування й висилка до Європи в самий розпал конфлікту став щоденною загрозою. Люди намагалися не виходити, особливо чоловіки, бо боялися бути заарештованими. Жінки виходили за найнеобхіднішими покупками, але поспішали повернутися додому. На вулицях люди ходили швидким кроком, із похиленою головою, намагаючись стати непомітними.

Якось увечері, повертаючись додому, Поліну перестріли троє молодих людей, серед яких був офіціант із ресторану, у якому вона працювала посудомийкою.

— Ей! Гарнюне, поцілуй-но мене! — закричав до своєї колеги по роботі один із них, найфанфароністіший.

Він заступив їй дорогу й потягнув за шарф.

— Видно, австріячки не такі вже й люті, — сказав він, стискаючи їй рота, — поцілуй мене!

На щастя, увагу поліцейського, який робив обхід, привернули крики Поліни.

— Облиште її, — наказав він трьом розбишакам.

— Це — австрійська підстилка, — відповів хлопець. — Вони, не вагаючись, стріляють у наших солдат.

Поліцейському не хотілося підігрівати їхню агресію.

— Не вам зводити рахунки в ім’я нації. Відпустіть її!

Недоросток, перш ніж штовхнути Поліну на землю, притягнув її обличчя до свого й укусив за губу, а потім плюнув зверху. Троє шибеників пішли, викрикуючи образи й обзиваючи її австрійською шлюхою.

— Ходімо, — сказав поліцейський, допомагаючи Поліні підвестися, — я доведу вас додому. Вам не варто виходити одній, бачите, що робиться. На щастя, не всі канадці такі шовіністи, як оті троє.

Тремтячи, Поліна дістала з кишені хусточку й витерла обличчя. Вона хиталася, і поліцейський змушений був підтримувати її за талію, щоб вона могла йти.

Олена, побачивши, що вона повернулася із закривавленою губою, поспішила до неї.

— Ти поранилася в ресторані? — спитала вона, простягаючи їй чисту хустинку замість вологої.

— Ні, на мене напали хулігани. Мені пощастило, що неподалік був поліцейський.

Дізнавшись, що на його сестру напали, Петро розгнівався.

— Ми в Канаді вже п’ять років. Як можуть вони так до нас ставитися?

— Під час воєн ксенофобія часто затуманює розум, — проказав Олег.

Роздратований, Петро кинув на вчителя розлючений погляд.

— Ви про що? Що то таке ваше ксено щось там?

Олег хотів, було, відповісти, як зайшов Віталій, за ним — Толя, який плакав ридма. Хлопчик обома руками тримався за голову. Ліна кинулася до сина. Віднявши його руки, вона побачила велику ґулю на голові, а лоб був темно-синього кольору.

— Хто йому таке зробив? — запитала вона.

Віталій тремтів. Олена підійшла й обійняла його.

— Що таке собачий син? — запитав він.

— Це лайка, яку кажуть, коли хочуть зробити комусь боляче, — пояснила вона.

— Чому люди такі жорстокі до нас?

Дорослі мовчали, бо не знали, що сказати десятирічній дитині, яка наразилася на злобу дорослих. Сидячи біля вікна, Микола стримував гнів. Він утік від війни в Україні, щоб урятувати своїх синів, але людська дурість виявилася сильнішою. Що він тепер може зробити, щоб не повторити помилок і допомогти своїм? Через психоз, який охопив населення, їхнє майбутнє видається похмурим.

Якось увечері в кінці серпня батько сімейства повернувся явно наляканий.

— Українців із будинку, що поряд, арештували просто на вулиці. Чоловіків звинуватили в бродяжництві. Нечувано!

— Швацька майстерня Стефана Бойка згоріла минулої ночі, — додала Ліна. — Поліція відмовилася проводити розслідування, стверджуючи, що йдеться про нещасний випадок, та Бойки переконані, що хтось зумисне підпалив.

— Закон про заходи під час війни дає багато влади поліцейським, — зауважив Олег. — Вони вже не повинні керуватися чинними законами й не мусять звітувати. В часи криз по правах меншин часто просто топчуться.

— Якщо вас заарештують, тебе, Миколо, тебе, Петре, і вас, Олеже, — припустила Ліна, — я питаю себе, чим я стану, одна, з дівчатами й дітьми.

Учитель зі схрещеними руками міряв кроками невеличку кухоньку, намагаючись віднайти рішення.

— Сьогодні, — нарешті проказав він, — я був у Читальні, що при церкві, і чув, як люди казали, що хочуть перебратися до Сполучених Штатів. То нейтральна країна, і з усього видно, що на ткацьких фабриках і заводах є достатньо роботи для всіх.

— Але ж у Штатах говорять англійською.

— Хтось мене запевняв, що в штаті Мейн, біля кордону, створилася франкомовна громада, а ви дуже добре володієте цією мовою. Якщо вирішимо їхати, я міг би бути для вас перекладачем, допоки ми не облаштуємося. А Олена й Віталій уже добре говорять англійською.

— Про що мова? — запитала Олена, яка повернулася з парку зі скрипкою під рукою.

Олег розказав їй про плани, які були в нього в голові.

— Ми не можемо поїхати з Канади, доки тато не приїде, — заявила вона.

— Пригадуєте, панянко Олено, що ваш батько передбачив таку можливість. Ми домовились про кабінет його лондонського нотаря як місце контакту на той випадок, якщо обставини змусять нас шукати притулок поза Монреалем. Тільки-но ми облаштуємося у Сполучених Штатах, надішлемо нотарю листа й повідомимо нашу нову адресу.

Дівчина схилила голову. Олег мав рацію. Напруга в Монреалі примушувала непокоїтися. Вона ще раз переконалася у цьому, коли була в парку і хтось освистав її музику.

— Але ви усвідомлюєте, якщо нас спіймають на спробі перетнути кордон зі Сполученими Штатами, то нам загрожує негайне інтернування, — попередив Петро.

— Якщо ми зостанемося тут, то теж ризикуємо, що нас заарештують. Декого вже ув’язнили за слова, які комусь видалися крамольними, — наголосив Олег.

— Я нічого не розумію з того, що ви кажете, — пробурмотів Петро, — але я погоджуюся: ми маємо перейти кордон.

Пригадуючи фатальний досвід, який вони мали десять років тому, коли тікали від російської армії, Микола сумнівався. Здогадавшись про причини його нерішучості, Ліна сказала йому.

— Якщо хочеш знати мою думку, ми повинні їхати.

— Гаразд, тоді організуємо наш від’їзд, — вирішив він. — Ви маєте рацію, Сполучені Штати — країна нейтральна, а ще ми там знайдемо роботу. Бо принизливо, коли не можеш забезпечити свою сім’ю.

— Панянко Олено, а що думаєте ви? — спитав стурбовано Олег. — Чи маємо ми спробувати влаштуватися в іншому місці, допоки в нас ще є для цього достатньо грошей, і дочекатися завершення збройного конфлікту в Європі?

Дівчина мовчала. Вона дуже хотіла б знати думку свого батька! Вона не відповідала, тож Олег додав:

— У нейтральній країні ставлення людей буде іншим. Але не бійтеся, якщо ви вирішите зостатися, я не поїду без вас і Віталія, обіцяю.

— Олеже, ви краще від мене можете передбачити майбутнє. Я довіряю вам.

Два дні потому, у п’ятницю 28 серпня, Ловенці й Тефаняки полишили Монреаль у супроводі Олега Севчука. З дозволу Олени той купив підводу й двох коней.

— Я все це отримав за шматок хліба. Чоловік, який продав мені упряж, не мав грошей, щоб годувати тварин.

Одягнені з такої нагоди за канадською модою, вони о третій ранку вирушили в дорогу на південь, розраховуючи проминути Монреаль перш ніж на дорогах з’явиться багато військових. Якби їх дорогою зупинили, вони б сказали, що їдуть на весілля в Шамблі, що на південному березі.

— У нас достатньо грошей, щоб купити те, чого нам бракуватиме, коли переберемося до Сполучених Штатів, — сказав Олег своїм підопічним. — Я знайду роботу, і ми спокійно житимемо, доки не закінчиться війна.

Щоб не викликати підозр у міліції, із собою брали тільки найнеобхідніше, і Поліна, яку заворожив Оленин гардероб, засмутилася, побачивши, скільки та всього лишила.

— Шкода кидати такі гарні сукні!

— У мене немає нагоди їх носити. Тому мене це не засмучує. Можеш вибрати собі одну чи дві, я їх тобі дарую.

Вона вказала на велику валізу, привезену з України.

— Бачиш, оті, що там, мені немає куди їх одягати. Та хто зна, в Сполучених Штатах ми знову ходитимемо в оперу чи театр, і тобі буде потрібне гарне вбрання!

Тефаняки ніколи не бували в таких місцях, і Поліна, якій щойно виповнилося вісімнадцять, навіть не сподівалася колись туди потрапити. Однак вона вирішила змовчати, побоюючись, що Олена відмовиться їй щось дарувати. Найпершу вона вибрала шовкову сукню кольору бірюзи, а другим — бордовий осінній вовняний костюм. Одяг потрібно було трішки підігнати, бо вона була нижчою від Олени й ширшою в талії, та мати зможе все вправно перелицювати. Провівши з насолодою долонею по тканині, вона поклала розкішні подарунки у свій багаж. Уперше у своєму житті вона уявила себе жінкою, яка прогулюється гарними салонами, під великими кришталевими люстрами. Та то була тільки мрія. Насправді вона не хотіла балувати себе такими виходами — одна лише думка про це лякала її.

Щоб поїздка не була такою виснажливою для подорожніх, змушених сидіти позаду, Ліна на дно підводи поклала подушки й ковдри. Сама ж сіла на передньому сидінні, поряд із Миколою.

Найважливішою людиною для Олени був Віталій. А найдорожчою річчю — її скрипка. Усе решта для неї мало важило. Вона не змушувала себе просити й видерлася на віз, де вже сиділа Поліна, спершись спиною на подушку. Ця подорож була в радість тільки Віталію. На ньому були шорти й картата сорочка. Олег наказав йому мовчати, якщо їх зупинять, бо їхній акцент може їх видати. Тож він скукобився калачиком на дні підводи й удавав глухонімого, як його друг Толя. Обидва давилися сміхом, показуючи один одному знаки, які, здавалося, розуміли. З міркувань безпеки олов’яних солдатиків у гостроверхих шоломах, що мали дуже європейський вигляд, сховали на дні Олениного наплічника.

Дорога була нерівною, але сонце вигулькнуло незабаром після їхнього від’їзду. Чудові краєвиди по берегах річки Рішельйо наводили радше на думку про відпустку, ніж про поспішну втечу до чужої країни.

Пізно ввечері Петро зупинив воза за чверть милі від американського кордону. Він був переконаний, що треба дочекатися ночі, перш ніж наважитися на перехід. Сховавши підводу під деревами, Петро відвів коней на водопій, який знайшов поруч.

Один із Миколиних друзів порекомендував переходити в Руз Пойнт, через який ходило багато франкомовних робітників на роботу на американських фабриках. Цю маленьку ґрунтову дорогу пильнували найменше. Але тепер, коли Канада вступила у війну, нагляд посилився, канадський уряд особливо насторожено ставився до іноземців, які намагалися втекти з країни. Чоловіків за підозрою в шпигунстві відразу заарештовували й інтернували. Жінки й діти лишалися самі, без захисника й годувальника, залежні від благодійності громади.

— Ми хвилин за десять ходи від кордону, — сказав Петро. — Пропоную, щоб ми з Олегом пішли на розвідку. Якщо все тихо і нікого немає, перейдемо всі разом, якщо ж хтось є, то Олег, який добре говорить французькою й англійською, зможе переїхати підводою, видаючи себе за франкоканадського робітника, що повертається на свою фабрику. А ми перейдемо лісовою стежкою й зустрінемося з ним уже там.

Олена й Віталій тісніше притислися один до одного. Олег їх заспокоїв.

— Немає ніякої небезпеки. Найгірше, що може статися, — нас арештують і доправлять назад до Монреаля.

— Думаєш, солдати можуть вистрілити в нас? — запитав хлопчик.

— Звичайно, ні!

— Ми повернемося за пів години, найпізніше — за годину, — сказав Петро. — Коли повечеряєте, лягайте спати на возі — так буде для вас краще. Перетнувши кордон, нам доведеться їхати ще добру частину ночі.

Ліна витягла кошик із провіантом. Обидва розвідники взяли по бутерброду й попрямували на південь. Інші ж повсідалися, хто на землю, а хто на стовбур дерева, щоб мовчки з’їсти свою скромну вечерю. Вночі було душно й волого. Жоден вітерець не колихнув ні листочка. Та це був усе ж час відпочинку від цілоденної втечі під спекотним сонцем. Повечерявши, Віталій із Толею відразу поснули біля підніжжя дубу. Олена з Поліною лягли на підводі, а Микола й Ліна пішли до коней.

Близько п’ятої ранку Микола підскочив зі сну. Стомлений, він навіть не відчув, як заснув. Рожевий промінчик сонця пробивався на сході. Він стривожено штовхнув дружину, яка спала поряд.

— День починається. Не розумію, чому Олег із Петром ще не повернулися...

— Господи, — скрикнула Ліна, — зроби так, щоб їх не заарештували.

— Я не повинен був спати, — бідкався Микола. — Кордон поруч. Піду пошукаю їх.

— Тільки обережно! Мене зовсім не тішить зостатися самій із дітьми.

— Я не можу сидіти тут і нічого не робити. Може, Олег із Петром уже арештанти.

Поліна підійшла до батьків, коли Микола збирався йти. Вона була схвильована.

— Толя зник, — випалила вона на одному диханні.

— Він, мабуть, відійшов, щоб зробити свої справи.

— Я обдивилася скрізь біля підводи й навкруги. Його ніде немає. Хоча, ще досить густі сутінки.

— А Віталій?

— Він спить під деревом.

Ліна запанікувала.

— Можливо, він прокинувся, побачив, що Петра ще немає, і вирішив піти його шукати. Він не почувається в безпеці, коли поряд немає старшого брата. Ти ж знаєш, Миколо, він ще змалечку липне до Петра й всюди за ним ходить.

Їхню розмову перервав звук кроків, що наближалися від повороту дороги. Під ногами того, хто важко йшов, скрипів пісок. Силует видався їм знайомим. У тиші, що запала, до них долинуло прохання про допомогу, голос був глухим, ледве чутним. Микола поспішив назустріч чоловікові, який, накульгуючи, прямував до них. У перших вранішніх променях він упізнав Петра.

— Сину! — здивувався він. — Що сталося? А де Олег?

— Тату, дай йому перевести подих, — втрутилася Поліна. — Іди сядь, Петре, й розкажи, що сталося.

— Ти бачив Толю? — запитала Ліна, яка підійшла до них.

— Ні. А він не з вами?

— Кажи! — наполягав Микола.

Від звуку їхніх голосів прокинулася Олена. Щойно вона побачила напухле Петрове обличчя, стривожилися.

— Де Олег? Він хоча б живий?

— Мені шкода... — почав хлопець.

— Він загинув! — скрикнула Олена, прикриваючи долонями рот.

Розбуджений криками, Віталій видерся на воза й обійняв сестру.

— Олег загинув? — також запитав він.

Петро дивився на дітей Ловенців із глибоким співчуттям.

— Мені шкода, але він утік.

— Що?

— Останнє, що я пам’ятаю, він наблизився до мене з палицею, вдарив мене збоку в обличчя, і я впав непритомлений. Коли отямився, побачив, що він украв гроші, що ви мені довірили, панянко Олено, і зник.

Вражена, Олена відчула, що втрачає свідомість. Дерева над її головою почали кружляти, а нудота підступала до губ.

— Не можу повірити, що Олег зрадив нас. Ми давно його знаємо!

— Отже, ми все втратили. Зосталися без копійки, — у відчаї сказав Микола. — Цей юда обдурив нас. І що з нами буде?

Олена виринула зі свого кошмару.

— Він не все вкрав, — заявила вона, — у мене лишилася акція на пред’явника. Вона коштує набагато більше, ніж готівка, яку я довірила Олегу.

Олена зняла свій наплічник, з яким навіть спала, а от із футляром для скрипки так вчинити не могла, і почала шукати всередині. Акції, великого складеного листка в коричневому конверті, там не було. Але ж вона була певна, що поклала її туди, коли вони виїжджали з Монреаля. Різким рухом вона вивернула сумку на дно підводи. Її там і справді не було. Потім, пригадавши, що після прибуття до Монреаля, вона поклала її у футляр для скрипки, поспішно відкрила його й пошукала під атласною обшивкою. Але там її не було й поготів.

— Олег і її забрав! — вигукнула вона, впадаючи в ступор. — Він узяв його напевне ще до того, як ми виїхали з Монреаля, бо мій наплічник був на мені всю дорогу.

— Акцію на пред’явника можна обміняти будь-кому будь-де. Як так сталося, що батько не виписав її на ваше ім’я? — запитав Микола докірливо.

— Через ідентифікацію. Він боявся, що так буде складніше. Я мала б наполягти, щоб зробити так, як він радив, і покласти акцію в банк одразу після приїзду до Монреаля, але Олег казав, що вона буде в нас у більшій безпеці. Він не довіряв банкам; здається, вони часто банкрутують.

— Поплачемо пізніше, — закричала Ліна. — Нумо шукати Толю.

— Олено, лишаєтеся з братом тут, — кинув сухо Микола. — Приглядатимете за возом. Було б прикро зостатися на додачу ще й без транспорту!

По його розлюченому тону дівчині здалося, що він її звинувачує в тому, що вона загубила свої гроші.

Тефаняки пішли шукати свого сина.

— Як ми можемо його знайти? — почала впадати у відчай Ліна. — Малий нас не чує і не може кричати, щоб показати нам, де він.

— Ясно, що він пішов мене шукати, — сказав Петро, у якого не було часу пожалітися на свої рани. — Ходімо в напрямку кордону, розділившись, щоб оглянути місцевість обабіч дороги. Поліно, ходи, ми підемо зі східного боку.

Віталій учепився в сестру.

— Думаєш, вони його знайдуть? — запитав він.

— Так, твій друг скоро повернеться.

— Олено, пообіцяй, що ти не втечеш, як Олег.

— Звичайно, що ні! Ми з тобою завжди будемо разом і піклуватимемося один про одного, як і обіцяли татові.

— Якщо в нас більше немає грошей, ми помремо з голоду?

Вона схилилася до брата, який явно зголоднів.

— Учора, коли ми їли, я сховала яблуко, — сказала вона йому, протягуючи фрукт.

— А ти, ти не хочеш їсти?

— Хотіла. Але в мене було їх два. Інше я з’їла до того, як ти прокинувся.

Заспокоєний, Віталій захрумкотів яблуком. Сестрі ж не вдавалося вигнати з голови Олегову зраду. Засмучена, вона намагалася забути це й тому запропонувала Віталію оглянути околиці, не відходячи далеко від підводи. Боязкий хлопчик не міг відійти далеко. І вона мала рацію — всього за кілька хвилин вони побачили Толю, який скрутився клубочком під деревом, сховав обличчя у згині ліктя й схлипував.

— Бідне дитя, — сказала Олена, схиляючись до нього. — Ти, мабуть, перелякався, коли загубився в лісі!

Коли вона торкнулася його плеча, Толя підскочив, але упізнавши її, кинувся до неї в обійми.

— Дорогий мій, як жахливо бути замурованим у мовчазному світі, — шепотіла вона, знаючи, що він не міг нічого почути.

Від теплого тембру її голосу дитина заспокоїлась.

За дві години вони побачили, що повертається Микола із сім’єю у супроводі озброєних солдатів. У групі були й інші затримані. Щойно Ліна угледіла Толю, у її погляді сум змінився радістю. Не звертаючи уваги на солдатів, вона кинулася до сина й стисла його в обіймах. Жінка не була небезпечною, тому вояки не перешкоджали їй виплеснути материнські почуття.

Найстарший за званням гучним голосом англійською звелів запрягати коней і наказав жінкам і дітям сідати на підводу. Тефаняки, які зовсім не розуміли мови, якою віддавалися команди, запитально подивилися на Олену. Зблідла і невпевнена, вона повторила українською наказ лейтенанта.

Крім того, що її боягузливо зрадив той, кому вона безмежно довіряла, так вона ще й стала втікачкою, арештанткою канадської міліції. Історичні книги у її країні розказували про незліченні жахіття, які доводилося переживати полоненим, тож їй довелося зробити над надлюдське зусилля, щоб приборкати свій страх і угамувати тремтіння. Вона раптом зрозуміла, що у цьому світі все досягнуте є непевним. Два місяці тому вона була солісткою Віденського симфонічного оркестру, вільна й щаслива, виконувала концерт Брамса.

Зворотним боком долоні вона витерла сльози, що зібралися на її повіках, і підвела голову. Їй варто набратися мужності й рішучості, якщо вона хоче захистити Віталія.

Крик брата повернув її у реальність. Військовий забрав у нього його олов’яних солдатиків. Не роздумуючи, Олена, коли побачила благання й страх у Віталієвому погляді, наблизилася до солдата і вирвала мішечок із його рук.

— Це — іграшки, — сказала вона йому українською, — а Віталій — дитина!

Заскочений неочікуваним жестом тендітної дівчини, а ще підкорений її розлюченими очима, солдат намагався порозумітися знаками.

— Me... Етьєн... soldier... Only check...

Вояки зупинилися й дивилися на сцену.

— Спробуй французькою, — запропонував один із них.

— Я... солдат... перевірити лише, — пробелькотів той.

Олена віддала йому мішечок.

— Ці олов’яні солдатики надзвичайно дорогі для мого брата, — пояснила вона англійською.

І відразу додала французькою:

— Тримайте обережно.

Солдат не зміг стримати посмішку.

— Через вас я виставив себе посміховиськом, мадемуазель! — пробурчав він удавано сердито. — Бачу, ви говорите багатьма мовами.

Він дістав кілька солдатиків із полотняного мішечка.

— У ваших солдат смішні гостроверхі шоломи.

— Оцей — солдат армії кайзера.

— А ось цей?

— Царської армії.

— Яка з цих армій переможе у війні? — запитав Етьєн, повертаючи іграшки Віталію.

— Канадська армія, звичайно, — виголосила Олена хоробро.

На обличчі військового можна було прочитати захоплення. Юна втікачка з розкуйовдженим волоссям і вкрита пилюкою, але зі жвавим розумом. Сержант Лєпін віддав честь братові й сестрі, а потім приєднався до свого підрозділу.

Колона, що складалася з чоловіків, жінок і дітей, рушила. Знесилені, іммігранти просувалися, похиливши голови. Малюк плакав на материних руках, а Віталій із Толею взялися за руки і йшли в ногу, наслідуючи солдат. Притискаючи до себе скрипку, Олена ніяк не могла зрозуміти, як Олег міг обікрасти їх і втекти. Батько якось сказав їй, що людська істота буває іноді багатогранною, і потрібно навчитися недовіряти. Але ж Олег? Вона вважала його своїм найкращим другом! Смуток, що вона відчувала через його зраду, затьмарював факт їхнього арешту на американському кордоні. З важким серцем вона слідувала за земляками. Вона ніколи ще не відчувалася такою одинокою й кинутою. Пришвидшивши ходу, Олена наздогнала Віталія й узяла його за руку — хлопчик їй посміхнувся. Вона має бути сильною й гідною батьківських очікувань. Хіба не їй довірив він її брата?