Скрипка «Спіріт Лейку»

11

Це була остання ніч 1914 року, року, надзвичайно напруженого для молодої українки та її брата. На канадську метрополію впала надзвичайна холоднеча, стіни старого монастиря потріскали від морозу. Заклякла від холоду, накрившись ковдрою з головою, Олена згорнулася клубочком, намагаючись хоч якось зігрітися, як раптом відчула, що чиясь рука торкнулася її плеча. Визирнувши з-під ковдри, вона побачила Толю, чий тоненький обрис вимальовувався в місячному світлі. Закутаний у вовняну ковдру, хлопчик дивився на неї поглядом, у якому прочитувалося мовчазне благання, що з’являлося, коли йому було холодно чи страшно, і потрібна була її підтримка.

— Ти змерз, — прошепотіла вона, добре розуміючи, що він її не розуміє.

Вона посунулася на ліжку, щоб дати йому місце.

У свої десять років хлопчик був маленьким. Він ковзнув під бік своєї подруги. Розуміючи, що вона врятувала йому життя на пожежі, а також, що саме завдяки їй він зміг повернутися до матері, дитя відчувало себе в безпеці біля неї. Зворушена, Олена пригорнула його до себе, і завдяки доброму дружньому теплу вони мирно поснули, набираючись сил, щоб вистояти перед невідомістю.

Із самого ранку їх розбудила Ліна.

Вона довго дивилася на них, перш ніж наважитися перервати їх такий мирний сон.

Дзвін уже кликав до сніданку, — нарешті мовила вона, сіпаючи Олену за плече. — Прокидайтесь.

Дівчина відкинула ковдру й побігла вмиватися холодною водою. Вона квапилася, щоб не стати полонянкою холоднечі, яка панувала у величезній спальні. Потім засунула завісу навкруг ліжка й поспішно одяглася. Отриманий від Червоного Хреста одяг не надто пасував до Нового року, та вона відмовилася від жалості до себе. Важливішим було те, що Віталія ще не було поруч із нею. Думки про нього повністю заполонили її.

— У мене добра новина, — сказала Ліна, коли вони спускалися до рефекторії.

— Мій батько...

— На жаль ні, новина не така важлива. Але добрі новини така рідкість, що ця мене теж порадувала. Я знайшла у своїй сумці гроші, які відклала на оплату оренди за січень. Щонайменше у нас буде кілька копійок на квитки на трамвай.

— Чудово! Ми тепер ні від кого не залежимо й можемо поїхати на побачення до наших — не треба когось просити про допомогу. Це наче подарунок на Новий рік.

Після сніданку Ліна запитала, чи вона погодиться поїхати з нею до офісу федеральної імміграції, щоб розказати новини Миколі й Петру. Незважаючи на коротку записку, яку вона їм передала, вони точно турбувалися про їхню безпеку. Після Різдва, коли опікувалася поверненням Толі й Віталія, відвідували в лікарні Поліну, тож зовсім не мали часу дістатися до в’язниці.

— Звичайно, я поїду з вами. І візьмемо Толю. Він буде радий побачити батька і брата.

Та коли прийшли на трамвайну зупинку, то дізналися від перехожого, що через сильні морози останніх днів сталася аварія на лінії електропередачі, й від самого ранку немає транспорту. Тож вони повернулися в монастир, де приєдналися до інших жінок, які збиралися готувати вечерю, з ностальгією згадуючи, як усе було у їхній країні. Всі думали про бідну Україну. Затиснута між Австрією й Росією, вона, мабуть, стала ареною кривавих боїв. Олена думала про батька. Якщо він досі не приїхав, то значить, що його заарештували, і будь-яке листування між країнами, що ворогують, заборонено. Якщо так і є, то вона сподівалася, що з ним хоча б добре поводяться. Тепер, коли їх із Віталієм розлучили, його відсутність відчувалася ще гостріше. Якби він зміг дістатися до них в Америку, вони б жили разом, а Віталій не помирав би від нудьги й страху в сиротинці.

Незважаючи на важку ситуацію, у якій опинилась більшість погорільців, новорічна вечеря стала приємною пузою, коли кожен міг порадувати себе, куштуючи калач, здобну булку, заплетену у формі вінка, та кутю, кашу з пшениці, маку, меду й горіхів. Жінки тепло дякували черницям за їхню похвальну щедрість й докладені зусилля, щоб забезпечити їх усіма інгредієнтами й дозволити приготувати страви їхньої батьківщини.

Щоб додати трохи більше радості цьому вечору, Олена грала на скрипці українські пісні й музику, які вивчила, готуючись до Різдвяної меси. Звідтоді як вона оселилася в Монреалі, миті, коли її дух п’янів від музики, ставали тими острівцями зачарування, що звичайно допомагали їй забути себе сьогоднішню й віднайти мрію молодості, ті мирні часи, коли перед нею відкривалася чарівна кар’єра музиканта. Та в ці останні дні року її думки були про самотнього у своєму крижаному інтернаті Віталія. Як же має скучати за нею її молодший брат, бажаючи, щоб вона прийшла і забрала його!

Ліна ж, своєю чергою, думала про Поліну. У її дитини зостануться жахливі рубці від опіків. Два дні тому, коли вона відвідувала її у лікарні, донька була дуже пригніченою. Те, що вона відмовилася впустити Олену до палати, спочатку здивувало матір, та вона швидко зрозуміла: бідолашна не хотіла, щоб хтось бачив її обгоріле волосся й спотворене обличчя без пов’язок, які зняли, щоб швидше гоїлося. Поліна ніколи не вважала себе красунею через квадратне підборіддя, високі вилиці й густі брови — чоловічі риси, як у братів. А рубці на частині обличчя не додавали впевненості в собі.

— Материна думка не в лік, — роздратовано кинула вона, коли Ліна нагадала, що вважає її найкращою.

За кілька днів до пожежі Поліна якось похмуро зауважувала їй, що ніхто з хлопців її жодного разу нікуди не запросив, і що тепер, коли чоловіки були ув’язнені або на фронті, шансів у неї ще менше.

— Потерпи, це станеться одного дня, — відповіла вона, усвідомлюючи, що одруження означає ще і відповідальність, і глибокий біль, як той, що вона відчула, коли її старших насильно забрали в солдати.

Цього новорічного вечора, сидячи біля Толі, який наминав калач, Ліна зрозуміла, наскільки її нещасна скалічена дитина потребує підтримки й опори.

Розгнівані невтішними новинами з фронту канадські солдати, що охороняли заарештованих іноземців, ставали все вимогливішими до них і не давала жодного послаблення. У підвалі будинку обладнали два карцери, щоб саджати туди непокірних. У цих вологих темних камерах на хлібі й воді заколотники мали час поміркувати над своєю поведінкою.

— Це єдиний спосіб змусити їх дослухатися до здорового глузду, — доводив лейтенант Гамільтон.

Діставшись наступного дня до імміграційного офісу, Ліна й Олена дізналися, що Петра посадили в один із тих карцерів.

— Йому стало важко зносити бездіяльність. Життя тут, як у пеклі. В’язні прибувають десятками, а ми не виходимо надвір. Багато хворіють, і їх майже не лікують, таблетку аспірину чи якогось сиропу ще можуть дати — це все, на що можна сподіватися, а так ніхто про нас не турбується. Солдати говорять англійською й зовсім не намагаються нас зрозуміти. Перекладач буває раз на два дні, і в нього роботи вище голови. Всі намагаються докричатися до нього, щоб отримати інформацію, а до нас черга не доходить.

— Але чому Петро в карцері? — запитала мати.

— Мабуть, щоб ми зовсім не сиділи без діла, охоронці змушують нас виконувати певні роботи: занести дрова для пічки, мити приміщення й прибирати на кухні. Три дні тому Петро отримав завдання помити велику залу, він тихенько працював, коли ввійшов лейтенант Гамільтон у чоботях повністю в багні. Цей поганець обтрусив їх посеред щойно вимитої Петром кімнати.

— І що?

— Ти ж знаєш нашого сина? Він гордий і запальний. Переконаний, що офіцер зробив так навмисне, він вилаяв його. Лейтенант засміявся йому в обличчя й далі оббивав чоботи на кожному кроці, щоб більше болота лишилося на паркеті. Петро наздогнав його й, не попереджаючи, кинув швабру йому під ноги.

— Ой!

— Гамільтон упав на коліна. Зрозуміло, що всі в’язні вибухнули сміхом. На Петра відразу одягли кайданки й посадили в карцер.

— Жахливо! І на скільки днів?

— Військовий високого рангу мені казав, та я не зрозумів. Я все чекаю, коли він знову прийде, щоб більше розпитати.

— Незнання мови, — сумно відповіла Ліна, — ми майже так само обмежені, як і Толя, який усе життя живе в тиші.

— Чи визначили точну дату, коли вас відправлять? — запитала Олена.

— Ще ні. Та не будемо про це. Скоро дізнаємося. Розкажіть краще, як почуваються Толя й Поліна. Мені сказали, що в доньки сильні опіки.

— Через холод і хурделицю я була у неї всього один раз. У неї явно зостануться рубці. А Толя повернувся з притулку.

— Що?! Толя був у притулку? — вигукнув батько. — Наш хлопчик не божевільний! Чому вони його там зачинили?

Ліна розповіла про їхнє життя після пожежі, наголошуючи на сміливості Олени та її незворушності, коли потрібно було довести, що Толя — розумний хлопчик.

— Ти могла б привести його із собою, — сказав її чоловік. — Я хочу його побачити.

— Я так і хотіла, але сьогодні вранці він загрипував. Його краще було лишити під опікою однієї з черниць.

До них підійшов військовий. Олена, яка стояла дещо позаду, відразу впізнала офіцера Сміта, який минулої осені подумав, що вона Петрова дружина.

— Доброго дня, мадам, — він привітався з нею англійською. — Мені стало відомо, що пожежа викинула вас на вулицю. Сподіваюсь, ви та ваша сім’я знайшли вихід із ситуації.

— Так, дякую, на цей час ми розмістилися в жіночому монастирі.

Відчуваючи, що солдат симпатизує їй, вона наважилася тихо запитати його про промах Петра і про дату відбуття затриманих.

— Одразу після Нового року ми отримали документи на відбуття. Ми повідомимо чоловіків, як тільки повернеться майор. Він має бути тут вже 4 січня.

— Якщо списки вже складено, чи не могли б ви повідомити мені вже сьогодні? Офіцер вашого рангу напевне має знати.

До своїх лестощів вона додала сповнений захоплення погляд. Спокушений очима з фіолетовим відтінком і намагаючись показати свою значущість, він погодився.

— Якщо обіцяєте тримати в таємниці, я міг би повідомити вам дату відправки вашого чоловіка і свекра.

Цього разу Олена стрималася, щоб не засміятися, почувши, що Сміт знову приймає її за Петрову дружину.

— Дуже мило з вашого боку. Можу запевнити, що я збережу таємницю.

— Тоді йдіть за мною, список у кабінеті в майора.

— Але мені не хотілося б, щоб у вас були неприємності через мене.

Сміт змовницьки підморгнув їй.

— Я ж не збираюся видати вам військову таємницю, багато людей уже знають про це.

Олена повернулася до Тефаняків, які нічого зі сказаного не зрозуміли, бо розмова відбувалася англійською.

— Лейтенант погодився сказати мені, коли вас відправляють, — сказала вона пошепки.

І поспішила за офіцером. Коли повернулася до своїх друзів, то вже мала інформацію. Відправлення планували на понеділок, 1 лютого. Місце призначення визначене — табір Спіріт Лейк в Абітібі. Окрім того, переконавши офіцера, як вона захоплена тим, що він може зробити на своїй посаді, вона отримала ще й дозвіл відвідати Петра.

— Ви можете піти зі мною, — сказала вона Ліні з Миколою.

Брудний, із запалими очима, хлопець знемагав у глибині погано провітрюваного карцеру. Він зрадів, коли їх побачив.

— Питаю себе, скільки часу вони мене тут триматимуть. Ніхто нічого не каже, — поскаржився він. — Ти могла б попитати того офіцера, Олено?

І показав на лейтенанта Сміта, який чекав у коридорі.

— Спробую.

Коротко перемовившись з офіцером, вона повернулася до Тефаняків.

— Звинувачення, висунуте проти тебе, серйозне. Збройний напад на офіцера.

— Що? Збройний напад! Та вони з глузду з’їхали! — вигукнув юнак. — Я тільки змусив перечепитися ідіота, який знущався з мене.

Олена зробила йому знак говорити тихіше й дуже серйозно додала:

— Ти маєш виказувати більше поваги до влади. Іде війна, не забувай, ми живемо в країні, яка є ворогом нашої.

— З нами поводяться, як із тваринами, — розходився Петро. — Нас напхали один одному на голову, і єдиною свободою є мити підлогу чи туалети, а ще занести дров, що обігріти приміщення. Мені вже не терпиться поїхати до Спіріт Лейку. Ми хоч будемо там на свіжому повітрі, посеред лісу.

— У концтаборі! — кинула мати.

— Є ще дещо, — додала Олена невпевнено. — Він не певний, що тебе відправлять до Спіріт Лейку. Тебе спочатку судитимуть.

— Що? — пробурчав хлопець і занепокоївся.

— Ти впевнена, що кажеш? — наполягав Микола. — Петро має постати перед військовим трибуналом?

— Ви — військовополонені. Ти маєш постати перед правосуддям.

— Що мені загрожує?

— Я не знаю. Можливо, опинишся у військовій в’язниці чи на примусових роботах. Лейтенант Сміт не може нічого сказати щодо цього.

Тефаняків це приголомшило.

— З цього боку Атлантики, далеко від поля бою, ми часто забуваємо, але тут теж іде війна, — сумно зронила Олена.

— Що можна зробити, щоб завадити цьому? — запитав Микола.

— Я питала лейтенанта, як можна витягти Петра зі скрути. Він уважає, ми не можемо нічого вдіяти — тільки чекати.

— Дякую, — проказав до неї Микола. — На щастя, ви з нами. Говорити багатьма мовами — безперечна перевага в такій ситуації, як наша. Антон був далекоглядним, коли навчав вас англійської.

— Його бажання полишити Україну з’явилося не в день убивства Франца-Фердинанда. Він давно збирався й готував нас до цього. Шкода, що він погано вибрав учителя. Якби не Олегова підступність, ми мали б гроші! Я змогла б орендувати квартиру й витягти Віталія із сиротинця, де він помирає від нудьги.

— Чому його в тебе відібрали? — захвилювався Петро. — Аж до пожежі ви добре давали собі раду.

— Справді, пожежа багато чого змінила. Доки я була непритомна, представники Червоного Хреста збирали дітей, що втратили батьків. Тому що у Віталія не було ні батька, ні матері, щоб ним опікуватися, вони вирішили, що в сиротинці він буде у більшій безпеці. Не варто забувати, що ми стали безхатченками на забезпеченні держави.

— Усіх потерпілих переселили, то чому не його?

Олена відвела погляд.

— Я сама ще неповнолітня. Для канадської влади я поки що дитина.

— Але ж є мама.

— У ніч, коли сталася пожежа, черговий офіцер вирішив, що ми не є частиною вашої сім’ї. А тепер стало ще важче довести мої права.

Вона випросталася й рішуче додала:

— Та я готова на все, щоб його звідти забрати!

Сміт оголосив їм, що відвідини закінчено. Олена хотіла зберегти спільника у в’язниці. Вона йому тепло подякувала й погодилася, щоб він супроводжував їх до виходу.

Повернувшись до монастиря Сірих сестер, обидві жінки здивувалися, побачивши Поліну в спальні, на ліжку поруч з їхніми. Ліна поспішила до неї, щоб обійняти. Правий бік обличчя й рука ще були з пов’язками.

— Фельдшер прийде зняти їх, — сказала вона матері. — Їх наклали, щоб мене перевезти сюди.

— Як добре, що ти тут, — вигукнула Олена, щиро радіючи.

Однак хвора кинула на неї холодний погляд. Олена не зрозуміла, чим заслужила таке ставлення, але вирішила не наполягати. Те, що пережила Поліна, було жахливим, і вона сказала собі, що налагодить із нею стосунки пізніше, коли їй стане краще й рани загояться.

Наступного дня фельдшер хотіла показати Ліні, як лікувати доньку.

— Тепер вам потрібно лікувати її, — сказала вона.

Проте глибокі опіки так вразили Ліну, що їй стало зле, коли вона хотіла торкнутися їх, щоб покласти мазь. Вона майже знепритомніла.

— Я можу навчитися, — запропонувала Олена.

— Дякую, — прошепотіла мати сімейства.

— Ми забезпечимо вас усім. Якщо стан погіршиться, як, наприклад, рана інфікується, ви можете звернутися до нас. Якщо ж ні, то на вас лягає завдання опікуватися мадемуазель Поліною.

Відвівши Олену в бік, вона дала їй флакон із ліками.

— Тут морфін, — сказала вона. — Можете давати їй, коли надто страждатиме, але не зловживайте.

Мірою загоювання ставало все очевиднішим, що рубці в Поліни зостануться, і це впливало на її настрій і характер. Вона відмовлялася виходити зі спальні й прикривала рани широкою хусткою.

— Замість того, щоб жити з обличчям монстра, краще було б померти в пожежі, — повторювала вона щоразу, коли дивилася в дзеркало.

Якось вона розгнівалася на Олену.

— Фельдшер дала тобі знеболювальне. Це я знаю, коли мені боляче. Тож хочу, щоб ти мені їх віддала.

Олена не погодилася. Занепокоєна, вона вирішила, що сама видаватиме ліки, хоча мала б радіти, що позбудеться неприємного обов’язку, особливо коли Поліна вимагала більшої дози.

Побоюючись, щоб вона собі чогось не заподіяла, мати не наважувалася лишати її на самоті.

З іншого боку, вона переживала за Петра. Чи його вже засудили? Збройний напад на офіцера — важкий злочин. Яке покарання йому обрали? Восьмого січня, коли вже більше не могла бути в невіданні, вона довірила Поліну черницям, наголошуючи на її депресивному стані, сіла на трамвай і поїхала до в’язниці.

Олена ж щодня навідувалася до сиротинця Сен-Арсен. Віталію з кожним днем ставало все гірше. Цієї п’ятниці в кімнаті для відвідин її зустрів отець Філемон.

— Мадемуазель, — звернувся він до неї відразу, — мені сумно вам повідомляти, та збирався наш комітет опіки й від сьогодні ви більше не можете відвідувати Віталія.

— Чому? — занепокоїлася дівчина. — Наші зустрічі — маленькі радощі, на які він із нетерпінням чекає. Він каже це щоразу, коли я приходжу.

— Спочатку видається, що ваші відвідини його радують, — проказав чоловік у чорній сутані, — але тільки-но ви йдете, він годинами плаче й відмовляється їсти. Ви ж помітили, як він в’яне. Буде краще, якщо ви не приходитимете. Тоді він звикне, що вас немає, й призвичаїться до нового місця.

Приголомшена, Олена відрізала.

— Ви не можете заборонити мені бачитися з ним. Він мій брат.

— Заспокойтеся! Наше рішення не зміниться, і ви мусите його виконувати. Подумайте про фізичне та психологічне здоров’я Віталія. Так буде краще, якщо ви ним дорожите.

— Тоді дайте мені поговорити з ним востаннє. Я хочу пояснити йому, чому більше не зможу відвідувати його тепер.

Отець Філемон відмовився й показав їй рукою на вихід.

— Не наполягайте, мадемуазель, бо я буду змушений покликати охоронця, щоб він вас вивів.

Глибоко вражена, Олена опинилася на тротуарі, питаючи себе, чи не мусіла б вона проявити наполегливість, щоб поговорити з Віталієм. Вона підвела засмучений погляд до верхніх вікон будівлі, щоб побачити його, та непідступний сірий фасад стояв непроникною стіною між нею і братом. Серце виривалося з грудей, у неї було одне-єдине бажання — кричати від розпуки, та жоден звук не вирвався зі стиснутого почуттями горла. Вона змусила себе довго йти, дійшла пішки аж до монастиря, у якому жила завдяки благодійності суспільства, — така собі жебрачка. Батьківський план сховати своїх дітей якомога далі від поля бою став для них жахіттям. З іншого боку, а що було б з ними, якби вони лишилися в Україні? Їхня країна була в крові й вогні. Вони хоча б живі. Вона не повинна втрачати надію. Майбутнє стане прихильним до них, колись, одного дня.

Прийшовши у їдальню, Олена зрозуміла, що вечеря вже скінчилася. Вона взяла окраєць хліба з кошика, який ще не прибрали, і піднялася до спальні. Вона мала тільки одне бажання — зникнути під ковдрами, усамітнитися й нарешті дати волю горю, яке душило її.

Підійшовши до свого ліжка, побачила Ліну з почервонілими очима, яка притискала до себе Толю. Через власне горе Олена подумки вирішила не зважати на Лінину, та в останню мить її добра душа підштовхнула розпитати подругу.

— Сьогодні, коли пішла провідати Миколу з Петром, наразилася на зачинені двері. Їх охороняли двоє військових.

— Вони сказали вам, чому не дають вам побачення?

— Вони буркнули щось англійською, я не зрозуміла. Коли я хотіла наполягти, вони відштовхнули мене і зробили знак відійти.

— Мені шкода. Завтра підемо разом і вимагатимемо пояснень.

— Мій старший син загинув на війні, середульший знемагав десь у Сибіру, може, вже й помер. Я не хочу втрати ще й третього, — довірливо сказала Ліна, голосно сякаючись.

Сумний від того, що бачить материне горе, Толя звернув до Олени свій благальний погляд — для нього вона була єдиною, хто міг їм допомогти. Молода жінка лагідно погладила його по голові, хоча сама відчувала неймовірний біль. У неї було відчуття, що вона стоїть посеред руїн свого короткого життя. На пам’ять спало кілька уривків із нової поеми Редьярда Кіплінга, яку любив батько:

Антон завжди додавав:

— Ти, доню, будеш величною леді. Ти все робиш неперевершено!

То були часи, коли Олена намагалася стати знаменитою скрипалькою. А тепер їй відкрилося, що мужність, про яку говорив батько, не обмежується тільки музичною кар’єрою. Тепер як ніколи вона повинна чіплятися за батьківське передбачення. Вона має йти вперед і не зламатися. Але вона така самотня й кинута.

Наступного дня Мері-Ен, яку вони не бачили після Нового року, запросила Олену й Ліну до кімнати для зустрічей. Під пахвою вона тримала пакет.

— Перепрошую, що так довго не приїжджала, — сказала вона, — я підхопила мерзенний грип і тиждень була прикутою до ліжка. Я тільки починаю набирати форму.

Вона простягнула Олені згорток, який тримала.

— Тут ваше пальто. Моя майстриня добре попрацювала з ним.

Дівчина розгорнула пакунок. Побачивши своє пальто з хутром, таке ж гарне, як і до пожежі, її переповнили почуття. Сховавши обличчя в чудовому хутрі, вона впізнала запахи їхнього дому в Калуші й відчула, наче батько обійняв її. Вона заплющила очі й дозволила запахам домівки опанувати собою.

— А тепер, — сказала Мері-Ен, — розкажіть, що сталося з часу мого останнього приїзду. Я бачу, що ви обидві стурбовані.

Досить довго вона слухала детальну розповідь про поневіряння й не знала, що сказати у відповідь на їхні митарства.

— Я можу знести холод і голод, — підсумувала Олена, — але не розлуку з Віталієм. Я обіцяла йому, що ми завжди будемо разом, що б не трапилося. У мене відчуття, що я не дотримала слова.

— А Петро мусить постати перед військовим трибуналом через дурнуватий вчинок, — додала Ліна. — Боюся, що його розділять із батьком і засудять до виправних робіт.

Співчуваючи їм, Мері-Ен шукала шляхи, як допомогти, та, як і її друзі, відчувала, що наразилася на проблеми, які не мають розв’язання. У цих двох жінок, які жили та їли за кошти громадської благодійності, брат був у сиротинці, донька була зі спотвореним обличчям, син — у карцері й чоловік, якого от-от мають відправити до концтабору. Як можна подолати всі ці проблеми?

Сонце хилилося до горизонту, час було повертатися, і Мері-Ен підвелася.

— Не впадайте у відчай, ви не самі. Я з вами, і я вам співчуваю. Обміркуємо все вночі. А завтра об’єднаємо наші ідеї й пошукаємо рішень, — сказала вона, намагаючись надати голосу якомога більшої переконливості. — Ви можете розраховувати на мою підтримку. Тож, долучайте мене у всі можливі варіанти рішень, які можете вигадати.

Стоячи за заскленими дверима, Ліна й Олена деякий час дивилися, як зникає постать їхньої подруги у світлі вуличних ліхтарів. Ця великодушна жінка була сповнена добрих намірів, та що вона може вдіяти, щоб змінити течію їхньої сумної долі?