Скрипка «Спіріт Лейку»

25

Зима обіцяла бути суворою. Від самої осені на місце снігопадів приходили великі морози і табір Спіріт Лейк виявився ще більше ізольованим, ніж раніше, загублений поміж високими кучугурами білих снігів. Зв’язок із зовнішнім світом був можливим тільки залізницею, яку підтримували в доброму стані. Погано одягнуті як для такого суворого клімату, в’язні потерпали від обмороження й слабшали. Багато хворіли. У таборі був тільки один лікар, який ледве встигав їх лікувати. Інші відмовлялися працювати, тож їх кидали або до в’язниці, або до карцеру. Сержант-майор Овен Мартінс змушений був підвищити голос:

— Наші країни — у стані війні, а табір для затриманих — не благодійна організація! — кричав він. — Ви, мабуть, думаєте, що до наших канадських солдатів у Німеччині чи Австрії краще ставляться? Дозвольте засумніватися.

— Ми — не ворожі солдати, — заперечив йому Марко Мендель через перекладача, — ми — прості громадяни, які приїхали до вас, щоб жити в новій країні, а ви поводитеся з нами, як зі зрадниками чи шпигунами.

— Я отримав листа від сестри, — поспішив додати Новак, махаючи листком біля носа офіцера, який зневажливо ставився до них. — Її чоловік, такий самий українець, як і ми, записався в армію і поїхав до Європи битися з вашого боку.

Та ці звинувачення в’язнів ніяк не поліпшували їхню долю. Спіріт Лейк був табором для затриманих, і відповідальні офіцери отримали наказ тримати порядок за будь-яку ціну. Війна тривала, й оголошення про смерть багатьох канадських солдатів на полі бою спонукало військових посилювати дисципліну для в’язнів, яких прирівнювали до ворога.

З початку осені сержант Лєпін уже не служив у гарнізоні, який забезпечував нагляд за сім’ями, і лишався у військовому таборі під час коротких відпусток. Навіть і без колючого дроту Ліллієнвілль став, як ніколи до цього, в’язницею, селом, загубленим у густому лісі. Взимку воно зникло під заметами снігу, що височіли на людський зріст, до того ж внаслідок численних спроб втеч улітку посилили заходи безпеки навколо табору.

Після тієї незабутньої зустрічі в індіанській схованці в середині вересня Олена й Александр більше не бачилися. На початку жовтня випало надзвичайно багато снігу, і відтоді жодного потепління не було, щоб він розтанув. Розен з Аранком, їхні зв’язкові, завдяки яким вони могли зустрічатися, пішли на полювання на північ раніше ніж зазвичай, і рання зима була підтвердженням того, що вони мали рацію.

Другого листопада Олена брала участь в пам’ятній церемонії, на якій були присутні всі в’язні, як раптом відчула сильну нудоту. Через те, що було дуже рано, вона пов’язала своє нездужання з голодом, що їй дошкуляв. Підвівшись, Олена вийшла з каплиці. Небо було сірим, а узлісся губилося в густому тумані. Напередодні випав крижаний дощ, тож вона ледь пересувалася, до того ж самопочуття погіршувалося. Дівчина змушена була зупинитися. Спершись на дерево, відчула болісну нудоту, від якої запекло в горлі. Вона була білою, як крейда.

— Що з тобою, Алю? — запитав Віталій, який ішов за нею. — Ти хвора?

— Уже краще, — відповіла вона, докладаючи зусиль, щоб рушити далі. — Ходімо поїмо. Я почуваюся слабкою, бо дуже голодна.

Віталій узяв її за руку.

— Зіпрись на мене, — сказав. — Я не хочу, щоб ти впала на льоду й поламала ногу. Я не хочу, щоб нас знову розлучили.

— Ми завжди будемо разом, — запевнила вона, змушуючи себе посміхнутися.

Думки роїлися у її голові. Може, нудоту спричинило щось інше, а не голод... А якщо вона завагітніла? Так, так і є, вона вагітна! Вона поклала долоню на живіт, радісна й сумна водночас. Оце нове відчуття — носити нове життя в теперішніх умовах, лякало її. Дитина Александра, вона була переконана, та що подумає Петро і як відреагує, коли довідається про вагітність? У нього хвороблива пихатість, тож він точно промовчить, що батько не він, та як він поставиться до неї? На щастя, вони не жили окремо. Були ще його батьки й інші сім’ї. Проте, незважаючи на це, вона боялася. Якби ж вона тільки могла поговорити з Александром! Вона зайшла до будинку, промовляючи про себе, що його треба повідомити.

— Уже й служба закінчилася? — запитала Валя Мендель, коли побачила, що вони з братом повернулися.

— Ще ні, — відказала вона. — Віталій безперервно кашляв. Я подумала, що нам краще піти, щоб не заважати іншим.

Хлопчик підвів на сестру здивований погляд, але нічого не заперечив. В Олени мав бути серйозний привід не казати правду. Вона пояснить йому пізніше. Коли вони сиділи на своїх ліжках за ширмою, що відділяла їх від загальної кімнати, він питально подивився на неї. Сестра приклала пальця до губ і прошепотіла на вухо:

— У мене є таємниця. Я скажу тобі, коли ми будемо наодинці.

Майбутнє для її з Александром сім’ї видавалося похмурим, та вона вірила в його кохання й була впевнена, що одного дня вони з’єднаються.

Ця вагітність була для неї ніжною таємницею, яку вона хотіла зберегти якнайдовше. В листопаді й грудні вони з Віталієм часто ходили на прогулянки до довгої будівлі, у якій розміщувався гарнізон, що охороняв сім’ї. Олена сподівалася зустріти сержанта Лєпіна — той міг би передати звістку Александру. Але лейтенант Даріл Ґордон, у якого вона поцікавилася Лєпіном, сказав, що він тепер в охороні табору й супроводжує групи в’язнів на лісоповал.

Її ранкові нудоти врешті привернули увагу інших жінок, вони поводилися стримано, очікуючи, що вона сама повідомить про свою вагітність.

За тиждень до Різдва, коли вже все було очевидним, мадам Новак не стрималася й почала розпитувати.

— Скажіть-но, Олено, чи ви випадково не приховуєте від нас радісну новину?

Олена вже не могла далі мовчати.

Вона кивнула, із сумною усмішкою, яка видалася присутнім радше сором’язливою.

— Та це ж прекрасно! — вигукнула Валя Мендель, підводячись, щоб обійняти її. — Це дитя гарантуватиме вам радісне життя. Немає нічого кращого за дітей, щоб зробити сім’ю щасливою.

Олена глянула на Тефаняків, які саме снідали за своїм кутком столу. Микола принишкнув, здивований, бо нічого допоки не помічав. А от Ліна на противагу йому здогадалася. В Петрових очах, що дивились на неї, була зневага, а ще вона побачила в них відблиск ненависті, від чого їй стало страшно. Тільки Віталій був радий.

— Вона сказала мені, що чекає дитинку. То була наша таємниця.

У Петра всередині все вирувало. Він не мав іншого вибору, як прийняти виклик і вдавати, що той бастард його, бо інакше весь табір поставить його на кпини. Однак пообіцяв собі, що неодмінно помститься. Він підвівся йти з іншими чоловіками на роботу, на дворі на них чекали військові, щоб відвести під конвоєм. Перш ніж вийти, він повернувся до дружини й сказав:

— Добре піклуйся про наше дитя, кохана, пильнуй, щоб із ним нічого поганого не трапилося!

І грюкнув дверима за собою.

Стурбована тими кількома словами, у яких читалася погроза, Олена сіла біля Віталія. Її молодший брат був для неї ще одним джерелом переживань. З початку грудня він хворів на грип, і все ніяк не міг одужати. Він уже так хворів у кінці літа. Старший Менделів і близнюки Новаків теж хворіли, але одужали. Вона ходила до табірного лікаря, і той їй відповів:

— Не бідкайтесь так. Ваш брат молодий і міцний, одужає. Таке часто трапляється в дітей, що грип затягується. Осінь цього року була холодною, й багато хто застудився. Важливо, щоб він правильно харчувався та якомога більше гуляв. Чисте повітря — найкращі ліки, а тут, у Спіріт Лейку, його вдосталь.

— Але нам бракує здорового харчування. Ви мали б наполягати, щоб дирекція табору нам давала кращі продукти.

Інші жінки підтримали її прохання, і лікар пообіцяв, що постарається щось зробити. Але нічого не змінилося. Мешканці Ліллієнвілля думали, що зіпсовані продукти, які їм постачали, це було свого роду покарання ворогів, якими їх уважали.

За п’ять днів до Різдва, перебуваючи в Амосі, Александр почувався безпомічним у своєму намаганні зустрітися з Оленою, через що він став вельми дратівливим. Протягом майже трьох місяців він рано прокидався, сподіваючись першим дізнатися з газет, що війна закінчилася і табір Спіріт Лейк зачинено, а солдатам уже скасували наказ стріляти в кожну тінь, яка видається їм в’язнем-утікачем чи зовнішньою загрозою. Та де там! Збройний конфлікт тривав.

Тож у нього виникла ідея, що спонукала його до дії. Першим кроком було піти до пресвітерської.

— Жозефе, — благально почав він, — ти повинен переконати церковників, щоб вони скористалися можливістю й запросили Олену грати на скрипці на Різдвяній месі.

Священник відмовився.

— Я думав, ти взявся за розум, — пробурчав він. — Мадам Тефаняк одружена. Нічого доброго тобі ці стосунки не принесуть.

— Жозефе, будь ласка, поговори з мосьє кюре, він завжди захищає людей із Спіріт Лейку. До того ж ти знаєш Оленину історію. Будь великодушним!

Жозеф погодився на братові прохання. Він переконав кюре Дюдемена, і Олені по всій формі надіслали запрошення. Сержант-майор Мартінс, який отримав телеграму, передав папір підлеглому, щоб той відніс Петрові, її чоловікові.

— Скажіть йому, що швидка відповідь вітається.

Менш як за годину посильний повернувся до Мартінса з відповіддю.

— Мосьє Тефаняк відхиляє запрошення від імені своєї дружини, — сказав він. — Мадам Тефаняк вагітна, і він боїться за її самопочуття, якщо вона поїде посеред зими в Амос.

Напередодні Різдва, після ранкової меси, Жозеф відправив дитину з хору знайти Александра. Він хотів поговорити з ним у пресвітерській.

— Ну що, — запитав нетерпляче молодий чоловік, — які новини?

Та погляд Жозефа не віщував нічого доброго.

— Те, що я збираюся сказати, може тебе засмутити.

— Олена відмовилася? Неможливо! Вона хвора?

— Не зовсім.

— То що ж їй завадило погодитися?

Жозеф підвівся і став перед величезним розп’яттям. Перехрестившись, він повернувся до брата й добре зважуючи кожне слово, промовив:

— Мадам Тефаняк не може приїхати на Різдво, бо вона вагітна, і її стан не дозволяє їй таку подорож.

Вражений, Александр якусь мить стояв нерухомо. А зрозумівши щойно почуте, він скочив на ноги й кинувся до Жозефа.

— Ти розумієш? — сказав йому з блискучими очима. — Я стану батьком!

Священник же, навпаки, не поділяв його радості.

— Як ти можеш бути певним, що та дитина твоя? — запитав він. — Олена — заміжня. Чому її чоловік не може бути батьком її дитини?

— Жозефе, я тобі розказував її історію. Ти прекрасно знаєш, що її шлюб фіктивний.

— А чи не ти мені казав, що він зґвалтував її минулої весни?

— Так і було, клятий виродок!

— Він міг знову так вчинити, — припустив Жозеф.

— Замовкни! Я впевнений, що та дитина моя. Олена запевнила, що вона почувається в безпеці, тому що багато сімей живуть під одним дахом. Після того випадку вона робить усе можливе, щоб не лишатися самій ні всередині, ні надворі, якщо Петро не працює.

— У бараках живе багато сімей, та це ніяк не заважає жінкам вагітніти. Коли я був там у жовтні на сповіді, то зауважив, що багато жінок чекають, коли навідається лелека.

— Легко ковзнути непомітно до когось у ліжко, якщо обидва згодні, та якби Петро спробував наблизитися до Олени, вона б так закричала, що всі прокинулися б. Я впевнений, що то моя дитина. Відвези мене до Олени, вона тобі підтвердить.

— Ти що думаєш, можна отак собі приїхати, постукати у двері, де живуть в’язні, й весело так кинути: «Привіт, Петре, я приїхав за твоєю дружиною. Вона вагітна моєю дитиною!»

— Досить, Жозефе, я й так досить нещасний — не додавай.

— У яку халепу ти себе загнав, бідний мій Александре! — зауважив священник, якого глибоко засмутили страждання молодшого брата.

Александр рішуче підвівся, щоб іти.

— Я розповім Оленину історію татові й мамі. Вони більше не зможуть відмовлятися від зустрічі з нею, тепер, коли вона носить мою дитину! Їхнього нащадка!

— Не обманюй себе, наші батьки не стрибатимуть від радості, коли довідаються. Тобі буде важко переконати їх, що дитина, яку вона носить, насправді твоя. Олена заміжня. Для всіх її дитина від Петра Тефаняка.

Жозеф мав рацію. Лявальєри були приголомшені, дізнавшись новину.

— Як ти можеш бути таким наївним, дитино! — заголосила Імельда.

Вона категорично відмовилася слухати про митарства, пережиті цією українкою, яку вона ненавиділа, бо через неї її наймолодший тільки страждає.

— Ідеться про вашого внука, — захищався Александр.

Та його впевненість не переконала матір, яка вибухнула.

— Якщо я ще колись побачу, що ти вештаєшся біля табору Спіріт Лейк, — пригрозила вона, — то відразу відправлю до дядька в Монреаль продовжувати навчання, навіть у твоєму віці то буде непогано. Може, додасться розуму у твоїй порожній голові.

Потім, повернувшись до свого чоловіка, червона від злості, крикнула:

— Скажи хоч щось! Твого сина обкручує якась зайда, що намагається переконати його, що він батько її дитини. Добрий привід вислизнути з в’язниці, у якій вона знемагає!

— Мамо, — втрутився Александр, — то не Олена мені сказала, що я батько, я з нею не говорив. Я сам переконаний.

— Ще гірше! — вигукнула Імельда, здіймаючи руки до неба. — Чи ти здурів? Якщо вона нічого не вимагає, залиш її там, де вона є, і не втручайся у її життя.

— Вона нічого не сказала, бо не може зі мною зв’язатися. Я повинен поїхати побачити її...

— Усе, досить, — перебив його Едмон, — я почув достатньо! Твоя мати перебільшує, коли каже, що відправить тебе до дядька. Вона інколи забуває, що ти вже не в тому віці, щоб тебе так карати. Та якщо наполягатимеш, що тобі потрібно в Спіріт Лейк, то ризикуєш бути застреленим. Пам’ятаєш в’язня, який утік минулого червня? Його тіло перевезли на дрезині до Ля Сарр, на очах у всіх, щоб доставити в труні до Спіріт Лейку.

— Його вбили не солдати, я фермер, який думав, що то грабіжник, коли той хотів наблизитися до ферми.

— Бачиш, навіть цивільні спочатку роблять, потім вибачаються. Люди живуть у страху перед ворогом. У таборі солдати мають наказ стріляти в кожного, на кого думають, що той збирається втікати. Коли побачать, що ти вештаєшся біля колючого дроту, то можуть прийняти тебе за втікача.

— Тату...

— Я не жартую, хлопчику! Ти також наражаєшся на ризик бути затриманим, і я не знаю, які наслідки від того будуть. Сподіваюся, ти не забув, що сказав Борден минулої весни, що він може тебе заарештувати за звинуваченням у шпіонажі, якщо ти наблизишся до табору?

— Звичайно, я пам’ятаю, але воно видається мені смішним.

— Іде війна, хлопчику, не ризикуй втратити власну свободу. Твої справи не покращаться, якщо ти опинишся у в’язниці чи постанеш перед військовим трибуналом.

Александр погодився з батьком, та це йому не завадило замислитися над планом, як потрапити до Спіріт Лейку. Йому за всяку ціну потрібно зустрітися з Оленою, щоб заспокоїти її й сказати, як він радий, що вона завагітніла. Для нього та вагітність була передвісником їхнього щастя, потрібно тільки вибратися з тієї трясовини, яка їх затягує.

Одного січневого дня він доставив замовлення на десятий проїзд, а повернувшись додому, розпріг коней, завів до стайні й вислизнув у задні двері — вирішив ризикнути й піти до табору. Лісом треба було пройти всього п’ять миль, і погода сприяла цьому. Раптом йому зустрінуться вовки чи інші звірі, то він мав карабін. У нього не було ніякого плану. Коли підійде до Ліллієнвілля, намагатиметься побачити Олену чи Віталія, або ж переконається, що військову охорону довкола села посилено. Якщо існує хоч якась можливість зв’язатися з коханою, він має нею скористатися. Він довго чекав. Очікування від неї вісточку вже завдавало йому болю.

Він обійшов вокзал, бо знав, що батько змовився з мосьє Дюраном, що той повідомить його, як побачить Александра. Минувши перший поворот, упевнений, що його вже не побачить начальник станції, він пішов уздовж рейок. Десь за милю до табору зійшов із дороги й пішов лісом. По глибокому снігу йти було важко, навіть у снігоступах ноги грузнули. Просувався він повільно. Незабаром зрозумів, що геть зовсім не має витривалості мисливця, але йшов далі, бо хотів бачити Олену. Нарешті Александр дійшов до схованки, у якій вони кохалися в кінці вересня. Усе навкруж було занесено снігом, але він впізнав це місце по водоспаду, хоч той і був замерзлим. Здалеку почулися голоси військових і ритмічні удари сокир. Пройшовши ще трохи, він побачив село Ліллієнвілль. Його серце гулко калатало, а думки плуталися: що він думає тут робити? Шансів поговорити з Оленою майже не було, а він наражався на ризик будь-якої миті бути заарештованим. Але він хоча б відчував себе поряд із нею.

Коли, нарешті, він побачив село, то здивувався, що будинків не було видно — тільки димарі, з яких тягнулися довгі стовпи білого диму. Александр визначив, у якому з них жили Тефаняки. Йому ледве було видно верхній край вхідних дверей. Біля озера розкинувся табір, вмерзлий у сніжно-білу зиму. Озброєні солдати пильнували на вишках: вийти непоміченим із лісу було неможливо.

Він досить довго стояв ні місці, не рухаючись, дивився на дах будинку, під яким жила Олена, й хотів, щоб його думки долетіли до неї й заспокоїли її. «Життя безглузде, — думав він. — Минулої зими майже у цей самий час я був тут із Розен й Аранком, і ми бавилися в снігу. У мене навіть думки не виникало, що жінка, яку я кохаю і яка вагітна моєю дитиною, буде в цьому таборі. Якби ж то цього року мої індіанські друзі пішли на полювання вже після свят! Розен змогла б передати їй звісточку!»

Спустошений і з розбитим серцем він повернув назад. Без чиєїсь допомоги з табору зв’язатися з Оленою буде неможливо. Він вийшов на залізничну колію й пришвидшив крок, бо в січні дуже швидко сутеніло. Було чутно, як в далині виють вовки.

У цей самий час Олена стояла біля вікна й не бачила нічого, крім снігу й дахів навколишніх будинків. Вона думала про Александра, а ще про Віталія. Її молодшому брату не ставало краще. Вона наполягала, щоб табірний лікар направив його на консультацію в Амос, а той, образившись, що сумнівається в його компетентності, відповів, що він і сам фахівець.

Вона змушувала Віталія тепло одягатися, і вони кожного дня йшли на коротку прогулянку з Абіґаль чи Ґретель. Вона ніколи не гуляла одна з братом, навіть коли Петро був на роботі, так вона боялася його гніву. У погожі дні вони доходили до залізничної колії й там, дивлячись на довгу залізну стрічку, Олена мріяла про день, коли полишить це нещасливе місце.

Увечері, коли поверталися чоловіки, усі дорослі Тефаняки, Менделі й Новаки їли за одним столом, тоді як діти сідали за інший — біля стіни. Олена годувала Віталія, щоб упевнитися, що він добре поїв, а потім ішла за великий стіл. Вона приходила останньою, тож могла вже не сідати біля Петра. Після вечері, помивши посуд і вклавши найменших дітей, жінки витягували мотки шерсті, які привезли із собою або отримали від рідні з Монреаля, й починали в’язати. Вони по черзі показували Олені різні в’язальні мудрощі. Іноді підводячи очі від своєї роботи, майбутня мама натикалася на погляд Петра, який палив у глибині кімнати з іншими чоловіками. Вона думала про те, як їй пощастило, що вона не наодинці з ним. Він зрідка звертався до неї, але ніхто на це не зважував. Петро був мовчазним навіть зі своїми батьками.

Після свят, нещасна, що відірвана від батька своєї дитини та втому, спричинену вагітністю, Олена перестала давати уроки. Задовольнялася тим, що допомагала Толі й Віталію вчити жестову мову — для них то було як гра, яка займала їхній час. Коли її молодшому братові ставало зле, і він не міг іти до нової школи, вона, як могла, навчала його сама. Вона вчила його французької й математики, а ще історії та географії.

У дерев’яній халупі, у якій жило вісімнадцять людей, було важко знайти спокій і відпочинок, дорослі швендяли туди-сюди, діти сперечалися й кричали, а через сильний мороз вони іноді навіть не показували носа на вулицю — усе це робило існування кожного нестерпним.

Здоров’я Віталія то покращувалося, то погіршувалося, через вагітність Олена також змушена була в дечому обмежувати себе. Від деяких продуктів їй ставало млосно, було все важче ходити по снігу, тож вона змушена була лишатися в хаті, тому що чоловіки не розчистили двір і стежки. Зі своєї одежі вона вже нічого не могла вдягти. На щастя, Абіґаль попитала серед жінок у селі й знайшла дещо, що їй підійшло. Ліна їй допомагала.

Поліна ж усе більше замикалася. Вона годинами сиділа біля вікна і мовчала. Ліна намагалася її розважити, та донька її сухо обривала й радила зайнятися власними справами. Бідна мати відчувала, як її дитина страждала від власної зовнішності, але була безсила щось змінити.

Того року в Ліллієнвіллі народилося багато діток. Кюре Дюдемен мусів приїхати на дрезині 7 березня, щоб за один день охрестити шістьох новонароджених слов’янської національності. Олена шкодувала, що хрестив їх не Жозеф. Тієї весни чекали ще на багатьох немовлят. Її ж малюк мав народитися в перші дні червня. А ще вона мусить знайти спосіб повідомити Александра. На щастя, зима закінчувалася. З хорошою погодою в Амос повернеться Розен. Олена сподівалася на її допомогу, щоб повідомити Александра.

У травні заходи безпеки в таборі значно послабили. Канадський уряд вніс зміни до своєї політики ув’язнення «підлеглих ворожих країн». Від початку війни більш як чотириста тисяч канадських солдатів пішли битися по інший бік Атлантики. Залізницям, шахтам і ливарним заводам бракувало робочих рук. Це підштовхнуло компанії до тиску на Оттаву: вони вимагали знайти вирішення. Прем’єр-міністр Роберт Лерд Борден частково усунув проблему, змусивши працювати військовополонених. В обмін на обіцянку бути лояльним до канадського уряду й зобов’язання регулярно звітувати перед поліцейськими органами в’язні отримували дозвіл працювати на різних роботодавців. Пропозиції працевлаштування вивісили в таборі Спіріт Лейк, і багатьом в’язням нова урядова політика припала до душі. Багато хто чекав на відповідь, щоб нарешті виїхати з табору. Нагляд став менш жорстким, хоча його й не зняли повністю, бо допоки люди жили в таборі, вони були військовополоненими.

У середині травня Віталію стало гірше. Він почав харкати кров’ю. Збентежена, Олена попросила Миколу допомогти доправити його в госпіталь. Їх супроводжував солдат, але радше для годиться, бо точно знав, що вони не збираються тікати. Взимку захворіло так багато людей, що спорудили спеціальний диспансер, щоб розмістити хворих на туберкульоз. Олену охопив відчай, коли лікар повідомив їй, що брат хворий і він не має вибору, окрім як госпіталізувати.

— З грудня я вам кажу, що в мого брата щось гірше за простий грип, і тільки тепер ви визнаєте, що помилилися! — звинуватила його Олена. — Сподіваюсь, що він одужає, інакше ви будете відповідати.

— Думайте, що кажете, мадам! — попередив її лікар. — Подивіться довкола. Хворих багато. Я справді віддаю всі сили їхньому лікуванню. Стан вашого брата погіршився таким чином, який я не міг передбачити.

Олена мала іншу думку. Вона, як ніколи раніше, почувалася обеззброєною перед напастями. Її нещасний менший брат, який лежав на білих простирадлах, був таким змарнілим! Його сіруватий відтінок шкіри не віщував нічого доброго. А вона була вагітною, самотньою й дуже вразливою. «Клята війна!» — сказала вона тоді про себе, охоплена гнівом.

Тефаняки теж подали запит на дозвіл виїхати з табору. Враховуючи їхню добру фізичну форму, обидва чоловіки мали шанс, що їх наймуть на роботу. Вони з нетерпінням чекали на відповідь. Олена була певна, що вона з ними не поїде.

Молода жінка дуже зраділа, дізнавшись, що індіанці повернулися й отаборилися неподалік Спіріт Лейку. Вона зверталася до Духу озера, щоб той посприяв їй, стояла навколішки й молилася Богу, благаючи про допомогу. Хай би що там було, хіба не він направив Аранка тієї ночі, коли Петро кинув її непритомну посеред лісу? Вона була готова поклонятися всім божествам, аби побачити Александра.

За два тижні, вийшовши з диспансеру, де відвідувала Віталія, вона побачила Розен. Ця зустріч у Ліллієнвіллі була відповіддю на її молитви. Серце її переповнювала радість.

— Олено, ви вагітна! — вигукнула індіанка й підійшла до неї.

— Я ношу дитину Александра, — поспішила повідомити майбутня мати.

— А він знає?

— Мені не відомо, я не бачила його від осені.

— Жахливо! Як ви страждали, бідна моя! Я негайно ж поїду в Амос і призначу йому з вами побачення, у схованці. Сподіваюсь, ви не проти.

— Звичайно! — відповіла Олена. У її очах стояли сльози.

— Скажіть, коли вам буде зручно, і я побіжу повідомлю його.

— Щоранку я йду в диспансер до Віталія й проводжу з ним більшу частину дня. Завтра десь в обідню пору я зможу прийти до грота, якщо Александр погодиться.

— Я можу відповісти за нього. Він буде там, обіцяю.

Розен дісталася Амосу ввечері й відразу зайшла до магазину. Александр стояв за прилавком і зустрів її з неприхованою радістю.

— Нарешті ти повернулася!

— Так, скористаємось тим, що твоїх батьків тут немає, — швидко сказала вона тихо. — Я принесла новини від Олени.

— Слава Богу! Я вже не можу дочекатися. Якби ти знала, якою довгою була зима, як мучила мене неможливістю побачити її!

Наступного дня, пославшись на те, що має щось зробити в пресвітерській на прохання Жозефа, Александр прийшов до схованки. Під гарячим травневим сонцем залишки снігу швидко танули, і молода ніжна зелень витикалася крізь нього, наче символ оновлення. Хлопцеві погано вдавалося контролювати свої почуття. Йому стиснуло горло, і було бажання плакати, він не міг із собою нічого вдіяти й посміхався.

Побачивши її, яка з трудом йшла стежкою, однією рукою тримаючи свій величезний живіт, він відчув, як розтає від любові до неї й до їхньої дитини, що має народитися. Сльози щастя навернулися на очі, їх неможливо було стримати, і він поквапився їй назустріч. Підійшовши, він не наважувався торкнутися її, боявся, що то омана. Та то була вона, справжня й щаслива, така, яку він ще ніколи не бачив.

— Кохання моє! — прошепотів він, нерухомо дивлячись на жінку, яку обожнював і з якою зустрівся після такої болісної розлуки.

Олена першою лагідно провела рукою йому по щоці.

— Ти можеш обійняти нас, — промовила вона привітно, — твою дитину й мене, ми ж не з порцеляни зроблені.

З безмежною обережністю Александр пригорнув Олену до себе і ніжно обійняв. Тремтіння, яке він відчув своїм тілом, змусило його вражено відсторонитися.

— Чи мені сниться? Це наша дитина ворушиться у твоєму животі?

— Думаю, він тебе впізнав, — відповіла майбутня мама, — він усе сотає ногами звідколи ти тут.

Зі сльозами на очах Александр міцніше обійняв її.

— Я так вас люблю! — прошепотів він, зануривши голову в Оленине волосся.

Закохані довго стояли, не відпускаючи один одного.

— Я лише на Різдво дізнався, що ти носиш нашу дитину, — нарешті зашепотів Александр їй на вухо. — Якби ти знала, як мені вас бракувало! Я хочу бути з тобою, коли народжуватиметься наша дитина. Хочу тримати тебе за руку, коли він з’являтиметься на світ. Чи стане тобі наснаги повідомити Петра, що ти кидаєш його, і ви з Віталієм житимете зі мною?

— Так, звичайно, — відказала вона ствердно, очі її блищали від кохання. — А твої батьки згодні?

— Я поставлю їх перед завершеним фактом, як ми й мали зробити вже давно! З мене вже досить чекати. Тепер, коли я обіймаю тебе, я не хочу знову тебе втратити.

— Через те, що я цілими днями у Віталія в диспансері, Тефаняки менше стежать за тим, куди я йду, насамперед Поліна.

— Віталій захворів?

— Так, його поклали в госпіталь, — відповіла вона, і на її очі навернулися сльози. — У грудні він захворів на грип, усе не міг одужати, і табірний лікар врешті визнав, що в нього туберкульоз.

— Це ще одна причина діяти швидко. Бідний Віталій! На щастя, він молодий. Я вірю, що правильне лікування, яке він отримуватиме поза табором, поставить його на ноги.

— Він уже майже два тижні як у лікарні, та я певна, йому стане краще, як тільки він отримає свободу і у нього знову буде сім’я.

— Маєш рацію, ми створимо сім’ю. Ми будемо щасливими. Обіцяю.

— Тефаняки розуміють, що я не кину Віталія в госпіталі й не поїду з ними. Тож і менше здивуються, коли скажу їм, що вирішила переселитися в Амос. Якщо ти можеш поставити своїх батьків перед фактом, то я не можу так вчинити, бо навіть якщо наш шлюб і є вдаваним, за законом я заміжня жінка. Якби я пішла й нічого не сказала, то постійно боялася б, що Петро мене переслідуватиме і змусить їхати з ним до Монреаля, або гірше — заявить батьківське право на нашу дитину. Але тепер, коли я знаю, що ти готовий нас забрати — Віталія, мене і наше немовля, — я поговорю з ним завтра у присутності його батьків.

— Хочеш, щоб я пішов із тобою, коли ти повідомлятимеш про своє рішення? — запитав Александр, бо боявся лишати її саму проти них.

— З твого боку дуже ґречно запропонувати таке, та буде на краще, якщо я зроблю це сама. Якщо ти там будеш, то ситуація може загостритися. Особливо Петрова реакція. Ти ж знаєш, ти йому явно не до душі, і його ставлення погіршилося, відколи він довідався, що я вагітна. На щастя, цієї зими я змогла все так організувати, щоб не лишатися з ним наодинці.

Вони зійшли на берег струмка. Таїтися у схованці не видавалося їм таким уже й необхідним, тому що вони вирішили відкритися у своєму коханні. Сидячи біля води, Олена й Александр довго мовчали і слухали, як співає струмок, що протікав біля їхніх ніг. Веселий плюскіт води, яка знову текла після довгої зими, сповнював їх надією. Їм теж потрібно було віднайти їхню життєву дорогу, перервану війною та її руйнівними наслідками.

Александр не хотів її відпускати, та він умовив себе, бо знав, що їхні страждання незабаром припиняться. Як тільки вона стане вільною, він повідомить батьків про намір жити з нею і їхньою дитиною. Якщо ж вони після цього виженуть його, він завжди знайде на деякий час притулок в індіанському таборі. Олена ж народить або в них за допомогою Соканон і Розен, або в Амосі в доктора Адама чи повитухи. Та Александр не сумнівався в любові своїх батьків: він був упевнений, що Імельда й Едмон врешті-решт змиряться з тим, що Олена — жінка всього його життя, і йому не буде щастя, якщо вона не буде поруч.

Повернувшись до Ліллієнвілля й провівши безсонну ніч, у якій переплелися страхи й ніжні спогади, Олена підвелася з ліжка й шукала слушний момент, щоб поговорити з Тефаняками. На серці було неспокійно, вона сумнівалася, якою буде їхня реакція. А ще вона вирішила, що не говоритиме з ними наодинці.

Ліна поставила казан із кашею на кінець столу, закріплений за ними.

— Іди снідати, — сказала вона.

Олена сіла першою за стіл. Коли всі зібралися, вона сміливо почала.

— Я не поїду з вами, — оголосила вона рішуче.

Петро зблід, і всі подивилися на неї. Менделі й Новаки, які в глибині кімнати вдавали, що чимось зайняті, застигли.

— Прийшов час нам розлучитися, — додала вона. — Ви готові повертатися в Монреаль, а Віталій занадто хворий, щоб їхати. Я переведу його в Амос, у диспансер.

— Але ж у вас буде дитина! — нечемно втрутилася Валя Мендель, підходячи до Тефаняків. — Ви хочете народити без вашого чоловіка поряд?

— Я думав, що на вас чекає робота в Монреалі, — поцікавився мосьє Новак, звертаючись до Петра, не відаючи, яка драма розігрується перед ним. Може, ви вирішили лишитися в Амосі разом із вашою дружиною?

Олена тремтіла, але підвелася й підійшла до вікна. Якусь мить дивилася на пагорб, за яким була схованка, у якій була зачата її дитина. Сильна своїм коханням, вона обернулася до тих, хто уважно на неї дивився.

— Дитя, яке я ношу, не від Петра, — хоробро заявила вона.

Її зізнання пролунало, як удар грому, після якого зависла важка мовчанка. Приголомшені й зніяковілі, Менделі й Новаки тихенько сховалися за ширмами, що відгороджували їхні спальні, і мовчали, нагостривши вуха, чекаючи на продовження, але ніхто не зрушив із місця.

— Ви добре знаєте, що шлюб — вдаваний, — вела далі Олена. — А щодо тебе, Петре, то я певна, що ти будеш задоволений, що я покладу йому край.

Він готовий був вибухнути. Олена перевела погляд на Ліну й Петра.

— Вчинивши наді мною насилля, ваш син не дотримав наших домовленостей. Щойно я народжу, то попрошу мадам Робертс свідчити, щоб скасувати наш шлюб і покінчити з цією брехнею, яка нам усім заважає бути щасливими.

— Про що вона каже? — розхвилювалася Поліна, яка все ще не знала про домовленість між її братом і Оленою.

Ліна й Микола мовчали. Толя з широко розплющеними очима й не розуміючи, чого люди довкола заметушилися, але відчуваючи, що відбувається щось недобре, міцно пригорнувся до матері.

— Як ти доведеш, що я тебе зґвалтував, якщо ти заявляєш, що вагітна від іншого? — запитав розлючений Петро.

— Якщо ми дійдемо до цього, Аранк дасть свідчення, у якому стані він знайшов мене, кинуту напівмертвою біля озера, а Соканон підтвердить, що я була незайманою до того, як ти на мене напав.

Вона рішуче попрямувала до дверей. Перш ніж вийти, обернулася до Тефаняків.

— Я йду до Віталія в госпіталь. Подумайте над моєю пропозицією. Буде на краще, якщо ми домовимося полюбовно, та, хай там як, я не поїду з вами до Монреаля.

Ліна мовчала. Олена щойно звинуватила Петра, що той зґвалтував її, а син не заперечив її слова. Їй стало зле, вона пішла за ширму, яка відділяла її спальню, і заплакала.

Вийшовши з барака, Олена зустріла Абіґаль, свою довірену подругу, й переказала їй розмову з Тефаняками.

— Ти ухвалила найкраще рішення, — підбадьорила та. — Ви з Александром маєте право на щастя. Помилка, якої ти припустилася, одружившись із Петром, незабаром стане лише поганим спогадом, і ви зможете спокійно ростити свою дитину.

— Коли ви повертаєтесь у Монреаль? — занепокоїлась Олена, побачивши Ганса, який тягнув величезну валізу на ґанок.

— За три дні.

— Я отримав повідомлення від будівельної компанії, на яку працював до початку війни, — сказав німець. — Мій колишній патрон дає мені ту саму роботу й навіть вищу платню.

— Я рада за вас.

— Олена нарешті попередила Петра, що не їде в Монреаль, — повідомила Абіґаль свого чоловіка.

Ганс задоволено подивився на молоду жінку.

— Цей чоловік — найгірший із грубіянів. Добре, що ви його кидаєте.

— Але допоки не поїдете звідси, не довіряйте йому, — порадила Ґретель, яка сиділа на ґанку будинку напроти й нічого не пропустила з розмови.

— Я радий, — додав Франц, її чоловік. — Сподіваюсь, що у вас обох усе буде добре.

Подякувавши, Олена пішла в госпіталь, коли її вже не було видно, звернула до пагорба, за яким їй призначив побачення Александр. На передодні, повертаючись до Ліллієнвілля, вона зазирнула в госпіталь, щоб повідомити, що їхні нещастя незабаром скінчаться. Незважаючи на свою слабкість, хлопчина зрадів, і сподівання, що вони незабаром поїдуть зі Спіріт Лейку, тут же позначилося на його стані — йому стало ліпше.

— Я тебе люблю, Олено, — сказав він, обіймаючи її. — Я знав, що ти нас витягнеш звідси. Радий, що це станеться вже скоро, а особливо, що житимемо ми з Александром. Я його дуже люблю.

Перед її очима ще стояла братова посмішка, а вона вже готувалася повідомити Александра, що вони нарешті стали вільними, щоб кохати один одного.

Амос, 6 червня 1916 року

Три довгих дні Олена боролася за своє життя. Широкі синюшні кола утворилися під її стуленими повіками й підкреслювали ті страждання, у які вона занурилася. Сестра Йоланд-Марі регулярно міняла їй простирадла й клала на лоба змочений холодною водою рушник. Молода мати марила, затягнута в напівсон, з якого, здавалося, не могла виборсатися. У її мареннях черниця відчувала, що з цією відірваною від своєї країни й свого кохання жінкою сталося лихо.

— Вам потрібно відпочити, сестро, — порадила сестра Тереза, яка прийшла змінити її. — Ви були біля мадам Тефаняк усю ніч. Ви стомилися.

Черниця встала й пішла опустити штору, спекотне вже о цій порі сонце нагрівало кімнату. Перш ніж вийти зі спальні, вона зупинилася в ногах ліжка й співчутливо подивилася на Олену.

— Я не хотіла, щоб нещасна пішла від нас, не маючи поруч нікого, хто міг би потримати її за руку.

— Думаєте, вона помре? — спитала молода черниця. — Її історія викликає співчуття! Щонайменше, вона не страждає, коли в комі.

Потривожена голосами, Олена заворушилася й простягла до когось уявного свої руки.

— Дайте мені моє дитя, — благально мовила. — Я чую, як воно плаче.

Черниці здивовано перезирнулися. Це вперше після пологів вона сказала щось розбірливе.

— Ви ще занадто слабка, — сказала сестра Йоланд-Марі. — Розслабтеся. Щойно вам стане ліпше, ми повернемось до цього.

Збентежена, молода жінка роззиралася по кімнаті, й туга виблискувала у її очах.

— Де я? — запитала вона.

— В Амосі, в жіночому монастирі Внебовзяття.

Її тремтячі руки опустилися на живіт.

— Я народила! — схлипнула вона. — Де моя дитина?

Вона сіла на ліжку.

— Мій маленький хлопчик! Де він? Я пригадую. Він схожий на Александра.

Сестра Йоланд-Марі була заскочена цим зненацька. Лікар Адам натякнув, що після таких важких пологів і кровотечі, яка відкрилася опісля, життя молодої мами трималося на тоненькій волосинці.

— Ви ж принесете мені моє маля? — ввічливо попросила Олена, дивлячись в очі черниці. — Ви добра. Я пам’ятаю вас.

Перед сестрою постала дилема: чи має вона сказати їй правду, чи повідомити пізніше, коли породілля набереться достатньо сил, щоб витримати?

— Покваптесь, мені не терпиться взяти на руки мою дитинку, — прошепотіла Олена так зворушливо, що сестра Йоланд-Марі засмутилася.

Олена знову впала на подушку. Кілька сонячних променів пробилися через штору і нагадали їй лісову схованку. Виснажена, вона знову заснула.

Після закінчення уроків у жіночому монастирі сестер Внебовзяття настала тиша. Занадто слабка, щоб підвестися, Олена чекала, коли повернеться сестра Йоланд-Марі або прийде лікар Адам. Те, що сина не було біля неї, її дратувало. Якщо він був десь тут, вона б почула його плач, та жодного звуку не долинуло до неї за цілий день. Після дуже важких пологів вона молилася, щоб з її дитиною нічого не сталося. Вона заспокоювала себе тим, що, копирсаючись в уривках своїх спогадів, згадала, що її син був гарним малюком з ясним поглядом, який схопився за неї з усіх сил своїх малюсіньких пальчиків.

Двері прочинилися, і сестра Йоланд-Марі просунула голову в щілину.

— Ви прокинулися? Можете прийняти відвідувача? — запитала вона.

Не чекаючи на відповідь, начальник поліції Азад Фортен відштовхнув черницю й зайшов до кімнати.

— Бачу, ви повернулися з мертвих! — кинув він уїдливо. — Щойно ви наберетеся достатньо сил, за два чи три дні, ви сядете у поїзд на Монреаль.

З його глузливого тону Олена відчула, як він її зневажав.

— Де мій син? — ввічливо запитала вона, борючись зі страхом, що сходив від цього чоловіка.

— Ми не можемо лишити новонародженого зі злочинницею. Тож його передали під громадську опіку.

— Проти неї тільки підозри, — уточнила черниця. — Ви не маєте права так поводитися з нею.

— Чоловіка вбито в найбільш слушний момент! — насмішкувато кинув Фортен. — Не потрібно великої уяви, щоб упевнитися в зумисному вбивстві.

Не звертаючи уваги на молоду жінку, він розвернувся й вийшов із кімнати. На ґанку його перестріла Розен. Вона боялася за свою подругу від самого народження дитини, тож приходила щодня, аби довідатися новини й піклуватися про неї.

— Ви зрадієте, — сказав проходячи повз неї Фортен, — мадам Тефаняк повернулася з того світу. Нарешті її зможуть судити за її злочин.

Жорстокі слова представника закону не мали очікуваного ефекту, навпаки, Розен відчула полегшення. Здається, нарешті Олені нічого не загрожує. Однак вона знала, що для її подруги найгірше ще попереду. Вона навшпиньки зайшла в кімнату. Сидячи на ліжку серед зім’ятих простирадл, бідолашна мати не рухалася, по щоках текли сльози. Коли побачила Розен, розкрила їй свої обійми.

— Вони вкрали моє дитя, — змогла сказати вона між схлипуваннями, — мого сина, мого маленького. Ти знаєш, де вони його сховали?

— Вони прийшли за ним тої ночі, коли ви народили, — відповіла Розен. — Я задрімала. Не маю жодного уявлення, куди вони його відвезли. Дуже шкодую, що не була щодо них на сторожі.

— Хто такі «вони»?

— Сестра Йоланд-Марі сказала, що забрав його Фортен, а з ним був сержант-майор Мартінс.

— А батьки Александра були?

— Ні, мосьє Едмон тоді вже поїхав до Монреаля, а мадам Імельди з ними не було. Щойно вона знайде когось, хто зможе опікуватися магазином, вона поїде до чоловіка й сина.

— Ти певна, що нашого сина не довірили їм?

— Так.

Розен взяла Олену за руки.

— Мені шкода, та Імельда й чути не хоче про дитину. Вона переконана, що дитина не від Александра.

У відчаї Олена впала на плече Розен.

Дев’ять днів тому, коли її син жив іще у неї під грудьми, а вона бігла зустрітися з Александром у їхній таємній схованці, то думала, що біжить до свободи. Поговоривши з Тефаняками й звільнившись від своєї помилки, вона відчула полегшення. Закохані, пригорнувшись один до одного, вони вже будували незчисленні плани на майбутнє, коли прийшли солдати, щоб їх затримати.